Бо й справді, існування однієї й тієї ж людини у різних вимірах, але із збереженням просторової конфігурації, сказати б, усіх елементів тіла — це, погодьтеся, випадок не такий уже й пересічний. Андрій Васильович вийшов з однієї оболонки, зручної, треба сказати, пенсійної, і потрапив у другу, молоду. Микитась подумав про себе не без гумору, що він — наче та дерев’яна матрьошка, з якої можна витягти ще кілька розмальованих ляльок, кожну на своє обличчя. Але той А. В. Микитась, що сидів у фотелі, аж ніяк не був порожній, як це декому може здатися. Його одяг тримався не на метафізичній порожнечі, а на цілком конкретних старечих плечах. Отож було над чим замислитися, та часу для цього лишалося обмаль. Зовсім вже не стало часу на міркування, бо в двері постукав Васька Сом, вирлоокий ординарець А. В. Микитася, в носі якого росли великі поліпи, якими він пишався, а дихати не міг, і тому ходив завжди з роззявленим ротом, що надавало його обличчю мрійливого вигляду.
Наш герой, власне його друга подобизна, та, котра залишила м’який фотель, вибіг на вулицю. Над містом займалася знехотя заграва: чи то Рябий хутір горів, з якого військо вибило повстанців, чи місяць червоний — віщун нещасть та мору великого — піднявся над нашими степами й лісами… Кінь заіржав, його Вуглик заіржав, уздрівши хазяїна. Боже ж ти мій, скільки років вони не бачилися… Андрій Васильошм погладив рукою по теплому боці — відзначив про себе, що кінь доглянутий, вгодований, аж репається. Скочив на Вуглика, той аж затанцював з радості, чорний і ніжний кінь, і Микитась зрозумів, що сьогодні буде великий бій, і коли вія його програє, то знову опиниться в контррозвідці, і знову Гришин-Грищенко видиратиме сталевими обценьками нігті. Ще й не відомо, чи його визволять цього разу з підвалів палацу Потьомкіна. Вони майнули по темних вулицях (десь зникли лампи денного світла, газетні кіоски, рекламні щити та інша наочна агітація, на яку стільки грошей щороку асигнував міськвиконком), лише в домі Ісака Меламуда, власника великого конфекційного магазину, блимало світло. А. В. Микитась почув знайоме бомкання дзвонів Микільської церкви (тепер там широкоекранний кінотеатр “Зоря”). Копита шрапнеллю цокали по бруківці. Вершники перетнули навскоси базар, Поліцейський провулок і вискочили на майдан.
Там уже юрмився народ, у двох чи трьох місцях горіло багаття — каша в замурзаних казанках варилася, коні іржали, вози селянські з кулеметами кисли в багнюці, притрушеній свіжою соломою. Малахітовими голосами співали дзвони церкви, що над Богункою бундючно утверджувала свої білі мури й золоті бані, але зараз бані наче червоним мідним листом були вкриті. Сизе передранкове повітря пахло смертю та кінським гноєм.
А. В. Микитась підійшов до великої хури, що належала котромусь там балагулі, а тепер була замість трибуни. На хуру саме виліз куркуленко Матвій Тур, вклонився громаді, перехрестився й так сказав:
— Товариство православне, земляки! Звиняйте, коли щось не так скажу, але вже, безусловно, вашій комуні каюк. Налетіли білі єнерали, а в них єроплани та орудія, то вже, безусловно, з ними нам не тягатися, з нашими ото пукавками, — він тицьнув рукою в бік кулеметів. — Може, конєшно, я по своїй селянській неграмотності скажу коє-што неправильно, то єсть нєкоториє предмети різних явленій скажу або спереду, або позаду теченія, за що, конєшно, прошу звиняти. Але безусловно, що Денікін роздавить вашу комунію, як пиріжок, що ото діти ліплять з пороху при дорозі. Тож, земляки, збережемо кров нашу та дітей невинних наших! Хай краще іде Денікін, чим, безусловно, народ загине. В його люди, безусловно, образовані — учителя, студенти, гімназисти, вони дадуть Росії порядок, а нам нічого більше не тра… Кінчаймо, громадяни, грати у комунію, награлися — хвате!
Красивий був чоловік, чорновусий, на Ризькому фронті воював у чині унтера, а зараз у синю чемерку вбрався й чоботи любив, щоб блищали.
Гомоном озвався натовп змарнілий, сірошинельний. Прилетів з-за дерев гуркіт канонади, наполохавши коней, бо мало тут було справжніх кавалерійських, все більше сумирні селянські конячини. Ступив тоді на хуру Коробка Юхим — молодий зарізяка з куреня смерті другого охочекомонного полку. Після поранення він лишився у Ярополі, а тепер, бач — оклигав.
Вклонився на всі боки гарно й так рік:
— Брати-українці! Оточили нас люті вороги наші — золотопогонники, сволоч охвіцерська! Хочуть лани українські залити кров’ю нашою і небо затьмарити димом спалених наших хатів! Нам нема чого робити в цьому місті, бо це чуже для нас місто, а справжня Україна там починається. — Коробка повів рукою туди, де за Богункою сині ранкові облоги лежали у багні та висипному тифі, і всі туди теж подивилися. — Киньмо, брати, це осоружне місто і полетимо у степ, вогнем пройдемо крізь вороже кільце, піднімемо прапори наші сонячно-небесні, з братами з’єднаємось, які виборюють для нас українську державність!
Ще бабахнули шестидюймівки з того боку Богунки, натовп стишено думав свою чорну думу; мій батько теж стояв у тому натовпі, серед повстанців, а з ним дядько Василь, котрий помер від дистрофії у 1933 році, - жили вони тоді на передмісті, коло польського фільварку, там, де нині авторемонтні майстерні. Дядько Василь надів того ранку сталеву каску з кумедними крисами-єдиний він був серед повстанців у шоломі французького зразка, привезенім з фронту. Донедавна жінка дядька Василя квасолю у касці тримала.
А на хуру вже відомий нам А. В. Микитась вистрибує. Звично рукою сягає у ліву внутрішню кишеню — по промову, надруковану на машинці, де кожна цифронька узгоджена та перевірена, по ту промову, що завжди починається однаковісінько: “Дорогі товариші! У знаменний час відбувається наша нарада…” — та вчасно схаменувся.
Виголоднілими очима дивилися на нього повстанці, неголені й жорстокі.
Тоді Андрій Васильович пожмакав ту друковану промову, розстебнув ремінці, скинув портупею, шаблю та наган — у повстанців від подиву аж дух перехопило, — потім повільно поодпинав ґудзики на френчі, жбурнув френч на закаляну хуру, витяг зі штанів сорочку, підняв її, заголивши тіло, і спиною до людей повернувся. Страшна була спина у А. В. Микитася в 1919 році. Наче хтось плугом пройшовся по ній, виоравши криваві борозни. Всі мовчали, тільки на супротилежному кінці майдану плакало мале лоша, руде й тремтливе, в якого вчора мамця загинула.
— Ось вона, ваша українська державність! — крикнув Микитась, до людей лицем повертаючись. — Ось вона, ваша ненька Україна, ваші гетьмани і гайдамаки! Чи ти часом, парубче, у державній варті не служив? Бо я великі щоти з нею маю. Ні? Тоді спочатку навчись соплі підбирати, а потім державність будуй. А ти, Матвію, скільки землі держиш? Га?
— Сім десятин, — кинув Тур.
— А до сімнадцятого года скільки мав?
— Дві з чвертю.
Микитась зіскочив на землю, взяв віжки — з голоблі ізняв — підійшов до чорновусого унтера та й тицьнув йому у руки. І сказав, щоб всі почули:
— Піди он на тому дереві повісся, сучий сину, поки не пізно. Бо прийде Денікін, спочатку шкуру здере, а вже потім повісить.
І знову на хурі стоїть наш А. В. Микитась і мову мовить свою далі:
— Ми нікуди не підемо з цього міста, бо то є наше місто, місто наших батьків і прадідів, то є Україна! І ми ніколи не складемо зброї, бо то є зрада і безчестя… Люди! Не вірте ніколи переможцям! Бо ваші дерева вони спиляють собі на дрова! Вірте тільки у власну перемогу. У денікінському морі, мов острів пролетарської революції, піднімемо ми наші червоні комуністичні прапори! Хто дав вам землю? Скоропадський? Ні! Петлюра? Ні! Денікін? Ні! Вам дала землю Радянська влада. Тут наша земля, наші діти, могили наших батьків. І тут ми боронитимемо всесвітню революцію. Від імені революційного комітету я проголошую Яропільську повстанську республіку! Земля в ній належить довічно вам, хліборобам. Фабрики, (тут він подумав, що фабрик — гай-гай! — справжніх у Ярополі поки що немає — хіба що свічний завод єпархіальний та олійниця), фабрики належать вам, робітникам. Ми запалили малий вогник, але він, мов полум’я, охопить увесь світ. Комуна електрикою засяє на горизонті віків. Енергомашини вийдуть на ваші вільні лани, дирижаблі засіють небо, неначе море кораблі!
Повстанці поглянули в небо, в якому прозрівав бляклий день, у небо, подзьобане подертими хмарами, неначе після екзекуції. Зволожена беручка земля була встелена палим листям та червоним кінським гноєм — то ветеринарний фельдшер Соломаха годував коней буряками — через те і гній їхній був червоний, як з кров’ю.
— Хай живе Яропільська комуністична повстанська республіка! — крикнув Микитась з хури.
— Слава! — відгукнувся натовп.
— Хай живе пролетарська світова революція! — то Микитась.
— Слава! — то натовп брязкає зброєю, хрипко кричить, видираючи з себе махорочний дух, важко ворушиться, човгає заболоченими чобітьми, мне майданну землю.
Слава, слава… Але генерал Хлищов підтягнув до міста 18-у Донську козачу дивізію, підможену окремим студентським полком імені Суворова, і захоплює лівобережну частину Ярополя разом з палацом Потьомкіна. Англійського виробництва клепаний танк “Архангел Гавриїл” — такий великий, що в ньому, як на сьогоднішній день, можна було б розмістити бюро по обміну житлової площі, - повзе перевальцем до мосту, та завузький для нього цей єдиний тоді міст через Богунку: на двадцятиметровій висоті над урвищем висить цей старий міст, викладений трухлявими колодами, а з правого боку ріки вхід до Ярополя стережуть мури замку Потоцького й кулемети повстанців. Військовий оркестр Добровольчої армії розміщений на старому фільварку, репетирує марш 1-го Кексгольмського лейб-гвардії імператорського полку — гей, соколики, сірі юнкерські шереги, звийтесь чорними орлами! А ви, витончені нащадки звироднілих аристократичних родів та благовірні чисті гімназистики, дзенькайте острогами і цілуйте білі руки панночок з передмістя, або напивайтесь до ригачки, або сперечайтесь про долю єдиної та неділимої вашої дорогої самодержавної імперії, або читайте вірші Тютчева та Блока, поки не пізно, бо скоро вже ці хами, котрі отаборились перед вами, піднявши червоний прапор на старій кріпосній вежі, багатьох з вас скинуть у води Богунки, на поцвіле, мокре каміння, у гнилизну, безвість, болото, бруд, де сконаєте ви, підпливаючи кров’ю. Бо не зможуть вас витягти ваші брати-жалібники під вбивчим вогнем повстанських кулеметів.
А в місті преславному Ярополі що діється, що діється, ви тільки погляньте! Отець Євлогій, настоятель Микільської церкви, благословляє повстанців і служить молебень, просячи бога дарувати перемогу червоному воїнству над супостатом (у отця Євлогія дочку єдину зґвалтував денікінський офіцер, що походив зі збіднілого грузинського княжого роду; за це велику ненависть має настоятель до білої гвардії). Зате отець Никон з кафедрального собору самотужки поліз на дзвіницю подивитися, чи не скаче, бува, на білому коні генерал сивий, З погонами золотими… Вже й ризу святечну, сяючу, мов яєчко великоднє, витяг з пронафталіненої скрині отець Никон; тільки маленьке плюгавство спіткало отця Никона нагорі, коли вдивлявся він у радісні обрії визволення, де димували польові кухні православного білого воїнства: сліпа куля тюкнула старця в скроню, звідки вилилося з півсклянки крові, й борода його стала червоною, мовби він буряк їв. Ніхто не знав, де подівся отець Никон, і кілька днів голуби ходили по обличчю благовірного старця, вкриваючи його білим послідом. А в купецьких домівках уже чистять сурдути, печуть хліб-сіль, чешуть бороди, а члени Яропільського комуністичного осередку, готуючись до підпілля, домовляються про паролі та явки.
На засіданні ревному Андрій Васильович Микитась підписує такий ото наказ:
м. Яропіль
Білобандити обложили місто. Але ми несхитно тримаємо радянський прапор Яропільської республіки. Червона Армія йде на підмогу. Всі атаки Денікіна розіб’ються об залізні стіни революційного Ярополя. Ніякої паніки, громадяни! Провокатори та саботажники будуть розстріляні. Я, даною мені революційними масами владою, наказую:
1. Дня цього оголосити загальну мобілізацію всіх здатних носити зброю громадян народження 1874–1901 років для поповнення республіканського війська;
2. Для потреб війська Яропільської республіки реквізувати всіх коней на території республіки;
3. Ввести в обіг на території республіки гроші, випущені Яропільським революційним комітетом, замість грошових знаків, які залишилися від самодержавства та інших реакційних влад;
4. Ввести карткову систему споживання харчів з огляду на воєнний стан.
Невиконання даного, як і всіх інших наказів, карається розстрілом.
Голова революційного комітету Яропільської республіки
Так воно колись було на Україні… День торохкотить над, Ярополем, страшний, мов тачанка, з якої кулеметник Кіндрат Смола — хлопець, що плює на смерть, на гроші, на барахло, — вганяє в землю колишніх студентів Петербурзького університету… У сонячному і червоному вбранні стоїть Яропіль; ампір Дворянських зборів присмучено жалобою чорних розбитих вікон, і вітер висвистує у мармуровій залі щось меланхолійне, немов грають далеко вальс “На сопках Маньчжурії”. Кінчилися ваші бали, панно Маріє Жулавська, і молодий поручик, що в ладанці носить віхтик вашого вельможного золотого волосся, вмирає від холери в епідемічному барані станції Христинівка; з його тіла витікає рідина, схожа на рисовий відвар, а разом з нею — життя. А тепер ви, панно Маріє Жулавська (де подівся той варшавський корсет, який підпирав ваші дівочі перса, — ви схожі в ньому були на пісковий годинник і так хвилювали молодого поручика), тепер ви, ясновельможна панно, стоїте перед грізним президентом Яропільської республіки, перед А. В. Микитасем, котрий просить вас влаштувати концерт фортепіанної музики
