Передчуваючи свій кінець, Іслам Гірей покликав до палацу найближчих своїх мурзїв та старшого євнуха і почав з усіма прощатись.
— Всемогущий Аллах, — надсилу промовляв він, — кличе мене до себе. Скоряюся його волі. Дякую вам усім за вірну мені службу й слухняність і хочу кожному з вас щось подарувати, щоб ви, маючи ті подарунки перед очима, повсяк час мене згадували.
Тут хан почав перелічувати, кому й що він дарує: тому найлюбішого коня, тому сідельце сріблом коване, іншому шаблю з самоцвітами…
— А тобі, Хамамбет мурза, — сказав хан, коли дійшла черга до Хамамбета — як першому моєму прибічникові й порадникові, дарую я, на спомин про себе, найлюбішу мою жінку Газізю. Не кривди її й поводься з нею чемно й обережно, бо вона шляхетського українського роду й дуже гонорлива…
Всі мурзи припадали навколюшки до ханського ліжка і цілували його у руку.
На другий день після того хан помер; його поховали, як годиться по татарським звичаям.
У гаремі ханському стояв стогін і ридання. Жінки хана бідкалися про свою долю, не відаючи, куди їх подінуть. Тільки Марина була до цього байдужа, бо всі її думки були у тому, як би подати звістку Богунові, що тепер вона вільна і бажає утекти на Вкраїну.
Через кілька день по Марину прийшли євнухи, щоб одвести її до гарему Хамамбета, але вона ставила своі вимагання:
— Я піду тільки разом з своєю служницею Астарою!
— Але Хамамбетові подарована тільки ти, а не Астара, — сперечалися євнухи.
Марина правила своє:
— Нехай Хамамбет купить Астару. Перекажіть йому, що я не буду жити без Астари і накладу на себе руки.
Марину лишили ще на який час у ханському гаремі, поки застережений ханом про завзяту її вдачу Хамамбет, одкупив Астару. Тоді разом з нею улюблена ханом жінка Газізя перейшла до Хамамбета.
Не легко розповісти про ті муки, що за останній час пережила молода жінка. Перші дні після отруїння хана вона ще жила почуттям задоволеної помсти на ханові за себе й за Україну й те почуття заступало всі інші, але через який час, коли серце вже досить упилося помстою, Марина побачила, що смертю Іслама не досягнено аж ніякої мети, бо Україна і на далі буде гинути під натиском татарів та поляків, її ж, Марини, особиста доля буде далеко гіршою, ніж за життя з ханом. Надія на те, щоб передати Богунові звістку та ще й дістати од нього порятунок, що далі все більше покидала молоду жінку, бо тепер, коли татари були ворогами України, до Бахчисараю не приїздили ні козацькі посланці, ні українські крамарі. Що ні день, то Маринину душу все дужче сповивала нудьга, а серце заливалося розпукою, і вона вже двічі умовляла Астару, щоб та дала їй отрути й недопустила її достатись на знущання ще й другому бусурманському ласунові.
Хамамбет навідувався до покою Марини, але поки що не чіпав її, бо і у бусурманів істнує звичай, щоб жінки додержували який час жалобу по чоловікові.
Тим часом ханом став брат Іслам Гірея, Махмет Гірей, і у Стамбулі йому було наказано, по проханню королівських посланців, іти разом з польським королем на Вкраїну і сплюндрувати її дощенту за те, що Хмельницький прилучився до Москви.
Хамамбет почав збиратись у поход, і у Марини виникла думка попроситись, щоб він узяв її з собою, а там на Вкраїні, під час походів та бойовищ, утекти на волю. Тепер уже не було чого опасуватись, щоб прогнівати татарів своєю утечою, бо вони були одверті вороги України.
— З такою думкою, одного разу, коли Хамамбет завітав до Марини, вона почала у розмові з ним пригадувати, як її брав з собою хан, як вона з того раділа й як любо їй було жити з ханом у наметі.
Чарівна врода Марини, разом з її вихованням та вдачею, вабила до неї Хамамбета ще тоді, коли він звернув на неї увагу хана, тепер же, коли молода жінка пишно розквітчалася і була вже його властністю, мурза хижо поглядав на її молоде тіло, нетерпляче сподіваючись того часу, коли скінчиться жалоба її по ханові. Зваживши на бажання Марини і підлічивши, що жалоба її скінчиться під час походу, Хамамбет згодився взяти Марину з собою у поход разом з Астарою і другою своєю жінкою Гафіфе.
ХІХ
Придбавши собі спільником кримського хана, польський король послав коронного гетьмана Потоцького і з ним під сто тисяч війська руйнувати Поділля. Хмельницькому неможливо було заступити Потоцькому шлях, бо з Криму мов чорна хмара наступала на Вкраїну орда, і Поділля лишилося необороненим.
Потоцький з своїм великим військом сунувся понад Дністром, вимагаючи од людей покірливости до панів, але завзяті подоляни, що шість років уже проливали кров за свою волю, все ж таки не хотіли скорятися, не вважаючи навіть на велику силу поляків. Вони узброїлися хто косою, хто вилами, хто сокирою, а більшість самими кійками та ножами, і з тією зброєю обороняли свої села й міста. Певна зброя, як рушниці й шаблі, мало у кого траплялася, бо її вже кілька раз одбирали по Поділлю поляки, під час своїх наскоків. Зрозуміло, що не маючи доброї зброї, подоляни тисячами гинули від куль і шабель добре узброєного комонного польського війська, а села їхні займалися від огню польських гармат; проте розпука серця геть знищила у подолян почуття страху, й вони, не вагаючись, йшли на видиму смерть.
Лишаючи позад себе пожарища й купи трупу, Потоцький дійшов до міцного замчища Буші, де засіло шість тисяч подільських левенців та галицьких опришкв. Всі вони, як і узброєні мешканці Буші, бачили собі неминучу смерть, проте зважили за краще вмерти всім разом з жінками й дітьми, аніж датись живими до рук немилосердного ворога.
Почалися під Бушою щоденні бойовища й штурми. Подоляни й галичани билися, як роздратовані звірі… Всякий дбав тільки про те, щоб якнайдорогше віддати своє життя; але сила була занадто нерівна і до того у Буші не було гармат, у Потоцького ж їх було більше сотні, й він громив замок бомбами. Довго оборонці Буші давали ворогам одсіч, поки нарешті поляки, спустили воду з ставка, що захищав Бушу з одного боку, і через той ставок вдерлися у місто. Украінці почали битись вулицями, запалювали свої хати й заганяли ворогів у вогонь, перекопували вулиці рівчаками, щоб тим вигубляти ворогів, але сила брала своє, і кількість оборонців щогодини зменшувалася, а через деякий час не було вже кому змагатися. Тоді жінки, що ввесь час билися поруч з чоловіками, почали власноручно вбивати своїх дітей і самих себе, решта ж їх збилася у льосі, де переховувався порох, і там дружина вбитого сотника Зависного запалила бочку пороху і поховала всіх під руїнами замку.
З під Буші Потоцький повернув до Бугу на Брацлав. Щоб заступити йому шлях на Чигирин, гетьман зібрав до Брацлаву полки Лубенський, Брацлавський та Винницький. Не вважаючи на те, що Хмельницький знав, як Богун тільки цей рік відцурався гетьманської булави, вів все ж таки не доймав Богувові віри, опасувався його і заздрив його славі. Свою неправдиву невдячність до Богуна гетьман яскраво виявив тепер у тому, що зібрані у Брацлаві полки доручив не Богунові, а молодшому полковникові, Мізко-Дубині, призначивши його наказним гатьманом. Проте Богун не був себелюбцем, не ремствував і, щоб не пошкодити справі, корився Дубині.
Порадившись поміж себе, полковники зважили було оборонятися у Брацлаві, але скоро до них надійшла звістка, що татари йдуть на необоронену Умань, мають переняти козакам шляхи до Чигирину й гетьманського війська, і через це Дубина зважив за потрібне покинути Брацлав і йти до Умані. Тут, під час переводу через Буг, Дубину було вбито польською бомбою і за старшого знову таки лишився Богун.
Перевівши військо за Буг і одвівши його на дві милі од берегу, Богун отаборився на ніч біля невеликої річечки. Гіркі думи обсіли тут завзятого полковника. Вороги чорними хмарами заступили Украіну з заходу й з півдня. Новий спільник і державець України помочі їй не подавав, гетьман же, замісць того, щоб обороняти рідну землю, послав двадцять тисяч козаків із Золотаренком у Литву, щоб добувати литовські городи для московського царства. Сила України розкидалася й гинула, і по Поділлю й Брацлавщині горіли міста та села від рук ворогів, а часом і сами селяни палили свої оселі, щоб не доставалися вони ворогам, і виходили після того до Дніпра й далі, на лівобічну Україну.
Як смерклося, Богун з Довбнею та Влучком пішов обдивитися по табору, чи чатують вартові, чи добре посковані ланцюгами на ніч вози понавколо війська, чи чатує біля гармат залога і чи все у таборі напоготові
