вихор, налетів на татарів, витолочуючи кіньми тих, що ще спали, і рубаючи тих, що вже прокинулися.
У таборі збився нечуванний гармидер. Татари натовпом кинулися до коней, що паслися косяком оддалеки, але кілька сот козаків вже заняли татарський косяк і, переймаючи тих, що бігли до нього, у пень їх рубали. Побачивши, що коней уже не добудуть, татари намагалися тікати пішки на південь, але тут так само чекали козацькі шаблі і за півгодини все поле біля Саврані вкрилося татарським трупом.
Про ясир тепер татарам годі вже було й думати, всяк рятував тільки самого себе, і козаки вже розв'язували бранців, а ті падали навколюшки, прославляючи Милосердного, що зглянувся на їхню недолю.
Дуже мало кому з татарів пощастило вихопитись з табору й уникнути козацької помсти: тільки ті врятувалися, чиї коні стояли на припоні біля наметів та возів; усі останні бусурмани, побачивши, що на південь їм нема шляху, кинулися до Бугу, намагаючись переходити його бродом, але тут саме вибіг до берегу Глух з своїм полком і вдарив на татарів з того боку. Жах обхопив тоді бусурманів і, впавши навколюшки, вони просили про милосердя.
Богун лютував сьогодня, як ніколи. Він смакував смерть бусурманів, помщаючись разом і за зраду козакам хана Іслама Гірея, і за загублену долю своєї нареченої, і за руїну Украіни, але коли йому сказали, що біля річки татари вже покинули зброю і просять про милосердя, він зараз кинувся туди щоб припинити різанину. Його сивий кінь хутко ніс свого славного вершника повз намети й гарби спорожнілого ворожого табору до Бугу, красуючись перед іншими кіньми, немов розуміючи, що його володар найголовніший і найславніший тут за всіх; але враз могуча рука Богуна примусила його стати на місці: від одного з наметів Богун почув своє ймення 'Іване!' Хоч не голосно пролунав той поклик, але Богун пізнав той голос, що кликав його: то був голос його милої, його нареченої Марини.
Раптом повернувши коня на поклик, Богун побачив Марину, що мов пташка з перебитим крильцем то вставала з землі й простягала до нього руки, то знову падала до долу.
Він вскочив з коня й кинувся до неї. Марина бліда, як смерть, впала йому на груди, заливаючи свого милого гарячою кров'ю, що цівкою вибивалася з її грудей.
Татарський загін, що його тільки що погромив Богун, належав мурзі Хамамбетові. Як тільки в його таборі збивсь гармидер і він побачив, що козаки зайняли його косяк, татарський хижак зразу зрозумів, що його військо загинуло і, щоб не вскочити козакам до рук, йому треба тікати, якнайскоріше. Зваживши це, Хамамбет з кількома мурзами скористалися з того, що коні їхні стояли на припоні у самому таборі, скочили на тих коней і кинулися тікати, але раніше вони власноручно покололи ножами своїх жінок, щоб ті не до сталися живими ворогам.
— Голубко моя, нещасна! — промовив Богун, не вдержавши сльози, що впала од очей на голову Марини. — За що ти прийняла такі муки?
Він послав до річки Довбню, щоб припинити там різанину, а сам поніс зомлілу Марину знов у намет, поклав на подушки, розрізав пута, що глибоко в'їлися в її ноги, і покликав до пораненої знахаря.
Через який час у намет до Богуна надійшли полковники Пушкаренко та Глух. Вони підрахували здобутки славного бойовища: живих татарів захоплено було у бранці дві з половиною тисячі, вбито ворогів було більше трьох тисяч, коней захоплено було біля сьоми тисяч, а скільки було визволено невольників, того ще не підлічили, хоч уже й налічили більше, як десять тисяч. Опріч усього того, захоплено було біля сотні возів, навантажених срібними та золотими речами награбованими татарами на Вкраїні.
Маринина пораза була не смертельна і того ж дня, коли пораза була добре перев'язана, Богун вирядив свою наречену санками до Умані, щоб там у сім'ї полковника Глуха вона вилежала, поки пораза загоїться; сам же він, пославши татарських бранців гетьману в подарунок, знову подався переймати татарські загони та визволяти бранців і громив орду доти, поки не лишилося на Вкраїні жодного бусурмана, та ще й Сіркові на Січ Запорожську послав звістку, щоб переймав орду у Дикому Полі.
ХХІІІ
За невеликий час Україна знову стала вільною у найбільших своїх межах, разом з Покуттям, Галичиною й Забужжям. Сталося це через спілку Хмельницького з королем Свейським та королем Семиградським. Спільники обступили Польщу з трьох боків, і козаки разом з спільниками опанували Львовом, Краковом і Варшавою, сам король польський мусив утекти під захист Австрійського цісаря у Відень.
Польща майже не істнувала і, завдяки тому, напівзруйнована Україна нарешті хоч тепер мала надію скільки років одпочити.
Богун прибув з походу до Умані. На ганку будинку полковника Глуха його радо привітала чарівної вроди молодиця, вбрата у коштовне, сріблом гаптоване українське вбрання, з червоними коралами та перловим намистом на білій шиї.
Та молодиця була Богунова наречена, Марина, а все її вбрання складалося з його подарунків, що полковник вислав їй з походу: з Перемишля й зі Львову.
Богун тут же на ганку взяв Марину у свої мідні обійми і з щирим серцем почав цілувати, але вона, вся засоромлена, випручалася з його рук, а щоб не образити його тим, скоріше почала запрошувати до горпиць.
Тепер, ставши вільною, Марина почула серцем, що не має права важити на Івана, як на свого нареченого.
— Іван був моїм нареченим, — міркувала Марина, ще задовго до його приїзду, — це правда, але те було ще тоді, коли я була дівчиною. З того минуло сім років… Та яких довгих років… — Скільки за ті роки я перебула, перестраждала… Я не дівчина тепер, а вдова, що була бусурманкою… Нарешті я злочинниця… Чи годиться ж після всього того мені важити на славного українського ватажка?
Через такі міркування Марина тепер здавила своє серце і, поки вони увійшли у покій, примусила себе поводитись з своїм нареченим тільки як з стародавнім приятелем.
Богун зразу помітив і зрозумів, які думки сповили Маринине чоло і яке почуття обхопило її душу. Він угадав, що молода жінка тільки примушує себе бути такою, бо знав про її до себе кохання, й щоб враз підняти свою наречену з непевного становища, взяв її по друзяцькому за руку і почав говорити навпрямки:
— Тепер, Мариночко, коли Україна вільна від ворогів, здається, ми маємо право подбати про свою власну долю. Ми так довго сподівалися її, що тепер маємо право й не відкладати надалі свого щастя. Чи не пішли б ми завтра ж до церкви шлюб узяти, як що тільки ти не важиш мене за дуже старого для себе. Що ти мені на це скажеш?
Марина зоблідла на виду. Їй доводилося говорити не те, чого бажало її серце й до чого линули думки і вона не мала сили дивитися в очі тому, кого кохала, бо знала, що тоді вона не буде владна над собою.
— Ні, Іване, — журливо одповіла Марина, — спасибі тобі за твоє щире серце, але те, що ти був колись моїм нареченим, не накладає на тебе обов'язку брати зо мною шлюб після всього того, що було.
— Що ти говориш, Марино? — пригніченим голосом спитав Богун. — Який тут обов'язок? Неначе ти не знаєш, що я кохав тебе ввесь час, що я нудив без тебе і тільки у бойовщах знаходив собі розвагу? Як сонечка ясного, сподівався я цього бажаного часу, коли ми з тобою поєднаємося, щоб біпьше не розлучатися до віку!
— Ти не будеш зо мною, Іване, щасливий, бо я не можу дати тобі тієї чистоти першого кохання й дівоцтва, що їх повинна принести своєму молодому всяка дівчина. Я вдова бусурмана.
— Не згадуй, Марино, того, що було. Воно минулося й не вернеться. Все, що ти робила, було з моєї згоди і за ради щастя України. Душа ж твоя лишилася чистішою за сльозину. Вона, твоя душа, мені потрібна, шоб з'єднати її з моєю.
— Душа, ти кажеш, чиста?.. Ти ще не відаєш. Душа моя чорна, як паща пекла. Я душогубка. Я отруїла Іслама Гірея За його зраду Україні.
Марина говорила це пригнічено, жахливо, Богунові ж відразу стало чогось дуже весело.
— Невже правда, Мариночко? Ну й завзята ж ти… Але мене цим не налякаєш.
Він обняв її за стан і, пригортаючи до себе, казав далі жартовливо:
