далекі вершини ховалися в мороці, відмовляючись брати участь у легковажних витівках нічного світила. В усьому селі не світилося жодного вікна. Стояла тиша — насторожена тиша порожнього концертного залу… Чи то здається лише? — запитала себе Лада, — і з концертним залом ця долина не має нічого спільного? А якби й так, то у цієї сцени міг би бути один ідеальний глядач… Вона підняла голову, шукаючи на небосхилі обриси Старої Вежі. Завмерла, розгледівши далекий вогник. Не спить, значить, загадковий пан Смерч…
Лада перейшла місточок і опинилась коло сільської церкви. Далі, за металевою огорожею — похилені хрести старого цвинтаря. Вона вирішила зупинитись тут, присівши на лавці коло огорожі. Цвинтар не лякав її. Навпаки, Лада більших підступів чекала від живих, аніж від мертвих. Принаймні, про це свідчив її досвід, в якому мерці фігурували лише опосередковано.
— Перепрошую… — раптом пролунало зовсім поряд, — Ви не заперечуєте, якщо я до вас приєднаюсь?
Лада рвучко обернулась, намагаючись розгледіти незнайомця, який, здавалося, виник нізвідки. То був присадкуватий літній пан, який ніяково усміхався до Лади з-за огорожі. Він швиденько обійшов огорожу і зупинився поряд з ослінчиком, де сиділа дівчина.
— Ви дозволите? Я — Васлав Боро, доглядач цієї церкви. В мене безсоння, і я вирішив трохи подихати повітрям…
— А ви що, ночуєте на цвинтарі? — дещо нервово поцікавилась Лада.
— Та переважно, ні, — мовив пан Васлав, і сам наче здивований такою ідеєю, — Я власне зараз працюю над книгою. Захопився і, ну… Додому мені з десяток кілометрів горами. Тож я вирішив дочекатися ранку в церкві.
Лада відзначила, що її новий знайомець говорить зовсім без протяжного акценту, властивого жителям Ясеніва. Та і сама ідея — сільський сторож, котрий вночі працює над книгою, здавалася їй трохи сумнівною. Втім, пан Васлав не виглядав надто небезпечним, і Лада не мала підстав йому відмовити.
— Он як… То що ж, прошу, сідайте. А ви не будете проти, якщо я дошкулятиму вам запитаннями? Раз вже так склалося, що в нас обох безсоння…
— Зовсім ні. Що ж вас цікавить?
— Скажімо, Стара Вежа. І пан Смерч. Як так сталося, що реальна людина стала персонажем сільських забобон?
Пан Васлав заусміхався, розглядаючи ламану лінію горизонту.
— Пан Смерч… Дуже освічена людина. І дуже талановита. Лише він не любить людського товариства. А людське товариство — не любить його. І має на те підстави.
— Справді? А які?
— А, то ви ще не чули? Розказують, що, поговоривши з ним достатньо довго, людина втрачає бажання жити.
— А це що, дійсно так? — зацікавилась Лада.
— Ну, як коли… Він просто може бути винятково переконливим. Якщо хоче, звичайно. Я думаю, йому це навіть подобається.
— Ну…кожному — своє. А що ви скажете про Криву Варгу?
— Варгу? А чого криву? Наскільки я знаю… — пан Васлав замовк. Потім зітхнув, — А, ну звісно. Час біжить… Варга — її сила в тому, що вона знає про людей більше, ніж вони знають про себе самі. І вона допомагає багатьом… Нехай кажуть, чаклунка, відьма… Вони, зрештою, кличуть відьмою кожну, хто від них відрізняється. Але я кажу…
Доглядач церкви знов замовк, перебираючи пальцями краєчок обтріпаної свитки. Потім глянув на Ладу прискіпливо. У світлі місяця його лице здавалося неприродно блідим, а очі, глибоко запалі, були окреслені присмерковими тінями. Тепер вже складно було точно вказати його вік, як складно було б визначити вік могильного каменю… Лада мимохіть здригнулася, зустрівши його тьмяний погляд.
— Думаю, вам вона теж могла би допомогти, — нарешті мовив він. Потім замовк на кілька хвилин, вдивляючись в небосхил, — Сьогодні повний місяць. Он чого мені сон не йде… Ну гаразд, піду я потихеньку, — скоро ранок…
Він важко піднявся і пошкандибав у напрямку церкви. Дивний чоловік… Як і, власне, більшість ясенівців. Якої такої клепки їм всім бракує? Лада роздратовано роззирнулася. Пан Васлав вже зник, тоді як у будиночку навпроти засвітилося вікно. Чиєсь обличчя майнуло у вікні, зникло, потім світло знов згасло. За нею спостерігали? Навіщо? Лада знизала плечима і рушила додому. Тепер її не полишало відчуття, що за кожним з темних вікон — чийсь прискіпливий погляд. Вона заледве змусила себе дійти до тітчиної хати спокійно, не збиваючись на біг.
— Значить, ти вважаєш, що це щось на зразок сексуальності? Ця взаємодія відбувається на фізіологічному рівні, на рівні виплеску гормонів, чи щось таке?
Пан Крокус нахилився вперед, немовби атакуючи співрозмовника. У відповідь на його рух 'франкфуртське' крісло зрадливо гойднулося, від чого провідний оглядач ледве не випорснув на підлогу. Стеф Боро, стримуючи усміх, приклався до свого бездонного келиха.
— Ти читав мою працю 'Еліта, як оргія'?
— Скажеш таке, — скривився Соломон Крокус, — Та її хіба лише немовлята не читали. Провокація, як і всі твої монографії…
— Ну так от, там я детально описую цей феномен. Тут і справді можна провести паралель з сексуальністю, адже ми говоримо про здатність зваблювати, принаджувати до себе. Зв’язок влади і сексуальності можна простежити в усі часи, починаючи з родового ладу і закінчуючи монікагейтом. Влада — це, безперечно, спокуса… Втім, те, про що ми говоримо — це радше пасіонарність, зваба збільшенням значимості.
— Значимості чого?
— Всього, Соломоне, всього, — пан Боро зосереджено розглядав крижинку на дні келиха, — Харизматична пасіонарність — це немовби лінза, яка пропускає через себе знаки, події, ідеї, цінності, збільшуючи їх до понадреальності. Навіть, якщо хочеш, міфу.
— Приклади, Стеф! Все це звичайно, добре звучить у руслі твоїх прогресивних ідей про 'понаджиття', але як воно співвідноситься з дійсністю?
— А ніяк. Дійсності немає, Соломоне.
— А, ну звісно, як я раніше не допетрав… — зітхнув пан Крокус втомлено прикладаючи вологу хусточкою до чола.
— Є лише сукупність загальноприйнятих допущень, якими ми керуємося в повсякденному житті. Приклади? Добре… Згадай Алістера Кроулі і його секту. Потворний чоловік, ідіотські ідеї, брудні збіговиська… І попри все, він був пасіонарієм. Йому вдалося перетворити оргію в ритуал, а це вже немало, бо ж переважно відбувається навпаки…
— Ага. А можна щось більш апетитне, щоби моїх читачів не знудило?
Пан Боро скептично заусміхався.
— Ну, якщо вони проковтнули рецензію Мопса, то їхньому травленню ніщо не загрожує. Гаразд, ось тобі приклад, простий як двері. Чому природними пасіонаріями стають люди мистецтва? Ars longa, vita brevis, мистецтво — більше ніж життя. Чому, коли ти намагаєшся звабити жінку, ти брешеш їй? Бо правда, тобто життя, нікого не зваблює…
Пан Крокус прикусив губу. Останнє твердження боляче вразило його, хоч Боро, певно, про це і не знав. Молода дружина Соломона Крокуса, кохана оглядачем 'Контроверсій' до нестями, зраджувала йому. Та ще й з якимось актором… Насилу виринувши з неприємних роздумів, пан Крокус уважно глянув на свого колишнього університетського товариша. Стеф Боро відсторонено усміхався.
Стояв млявий недільний полудень. Потоки сонячного світла, ув’язнені схилами ущелини, не знаходили виходу і лягали примарним плетивом на Шлях, хати і вигони. Хутір завмер, немов заворожений сліпучим маревом полудня. Жодна справа не йшла до рук, хотілося випростатись, розчиняючись у гарячому повітрі…
Лада сиділа у затінку за хатою тітки Кори, споглядаючи краєвиди та сьорбаючи погано зварену, але гарячу каву. Вона нещодавно прокинулась і тепер мляво роздумувала, чи не пройтись до річки, збадьоритись, занурившись у піняву крижану ванну… Раптом в око їй впали двоє, що йшли шляхом, явно
