прямуючи до тітчиної хати. Дві жінки — не старі, але й зовсім вже не юні. Чорні хустки, босі запилені ноги, зосереджені погляди. Одна з них підвела очі і, зиркнувши в бік Лади, смикнула товаришку за рукав. Тепер вони синхронно зміряли Ладу обуреними поглядами і пришвидшили ходу. Може, пиття кави на ґанку вважається тут граничною непристойністю? — незлостиво подумала Лада. Сьогодні їй не хотілося ніяких дріб’язкових сварок, ніяких прикрих інцидентів. Не хотілося, щоб хтось зруйнував магію цього сонного полудня…
Хряпнули двері, з хати почулися голоси. Візитерки щось схвильовано переказували Корі, тітка відповідала — спокійно і розважливо. Втім, голоси дедалі підвищувалися, нарешті одна з жіночок проказала щось гучно і обурено, немовби погрожуючи. Знов стук дверей, і жіночки йдуть геть Шляхом, гнівливо щось обговорюючи між собою. В бік Лади тепер навіть і не глянули, тож вона зітхнула з полегшенням. Як виявилося, передчасно.
— Ну, і що сі стрясло? — поцікавилася тітка Кора, виходячи з хати.
Лада здивовано обернулася до неї, затуляючись долонею від променів сонця, які били просто в око.
— В сенсі?
— Бачила отих двох бабів? Ганця і Розалія, дві наші найбільші пліткарки. Ось щойно розказували мені, що ти — відьма. У Ганці вночі собака здох, так вона каже, що то ти наворожила.
— Коро, ви що, вибачайте, розумом зрушили? Яка ще відьма? Мені ваша баба Ганця треба як завтра вмирати!
— Та вона й мені не надто потрібна. Лише кажуть, що виділи, як ти вночі цвинтарем вештаєш, з мерцями говориш… ну і зважай, хто ти після цього?
Лада ледве не вдавилася кавою.
— З якими мерцями? Лікуватися їй треба, вашій Ганці!
— Та біда в тому, що то не лише її фанаберія. Тебе й інші бачили.
— На цвинтарі? Ну то й що? Я просто вирішила пройтись перед сном. Не спалося, мені, розумієте, після вашої оповідки про женихів… Коро?!
Тітка Кора зачудовано розглядала Ладу, немов перед нею сиділа волохата бузкова жаба, або щось так ж неприродне.
— Прогулятись… цвинтарем… — вона хитала головою, не в змозі повірити ладиним словам, — Ще й під повним місяцем… Ото дівка!
— А що? Нічого ж не трапилось, Коро! А що собака здох, так на це купа інших причин. Може, ваша біснувата Ганця його сама задушила, щоби було про що плітки розпускати! — Лада вже відверто злостилась, — Правду казав пан Васлав, відьмою кличуть кожну, хто від них відрізняється!
— Пан — хто?!
— Васлав Боро, доглядач церкви. Ну, ви мусите знати, невисокий такий…
— Ага, звісно, — Тітка Кора силувано усміхнулася, — Звісно, знаю. Одна біда — Васлав Боро помер ще як твоя бабця дівкою була…
Лада втупилася в тітку безтямним поглядом. Світ нудотно гойднувся, і попри полуденну спеку, по її шкірі раптом пробігли крижаки.
— Як це? Ви, певно, щось наплутали, Коро… Цього не може бути…
Тітка зітхнула і опустила погляд.
— Може, все може бути, надто ж, якщо вже є… Ну, дитино, життя тобі тут не буде. І клопіт не в Ганці з Розалією. Скоро сюди весь Ясенів прийде… З вилами та кийками. В нас вже є відьма, навряд чи комусь потрібна ще одна.
Лада лише хитала головою, не в змозі вимовити ні слова. Відьма? Яка ще збіса відьма?
— Слухай, дитино. Слід тобі мабуть потихеньку збирати речі… Я не зможу тобі допомогти, коли всі прийдуть на оглядини. Тут нічого не вдієш. Хіба…
— Хіба — що?
— Хіба ти побачишся з Варгою. Якщо вона скаже за тебе слово, ніхто тебе не займатиме… Ет, я знаю, як ти до цього ставишся… Ну що, збираєш валізи?
Лада замислилась. Поїхати звідси? Це просто. Справді — жодних зусиль. Це буде просто іще одна поразка. Одна з безлічі подібних поразок. І, можливо, остання…
— Коро… Згода, я піду до Варги.
— От і добре… — кивнула тітка Кора, ховаючи усмішку.
Якось я запитала в Аманти, що робить її такою принадною для глядача. Вона розсміялась і відповіла: просто чари. Але ж чарів не існує, заперечила я. Що ж… я була у тому віці, коли хотілось заперечувати. Так, сказала вона, не існує. Але глядач про це не знає.
Я тоді мало що зрозуміла. Яка різниця — знає чи не знає? Якщо у тебе немає рушниці, ти не зможеш вистрілити. Потім вже я збагнула — якщо твій опонент вірить, що рушниця є, може, і стріляти не доведеться…
Значить, головне — переконати глядача в тому, що ти маєш рушницю, тобто право чинити так, як тобі заманеться?
Колись я добре знала одного актора на ймення Лукаш Пере. Знала, означає, працювала разом з ним, іноді на гастролях ми пили з однієї склянки і перевдягалися в одній гримерці. Цікаво, що попри це, між нами не було жодних інших стосунків, окрім товариських. Не знаю, певно, коли ти регулярно бачиш людину у спідньому, щодо неї вже не може виникнути ніяких романтичних ідей. Втім, Лукаш був талановитим актором, ще й привабливим чоловіком до того ж; іноді бувало так, що за місячні гастролі він встигав звабити десятки зо два прихильниць мистецтва. Жінки просто їли Лукаша очима… Особливо ж, коли він з’являвся на сцені в образі Проклятого Лицаря, коли, зодягнений у скривавлені лати, він виводив своїм глибоким баритоном:
…О пристрасте! Мій біль, моя провина,
Кривава ніч розкаяння мого!
Ми тоді ще загадували, хто ж першим атакує Лукаша після вистави. Пам’ятаю, я дивувалася, навіщо це їм? Невже ці численні прихильниці не розуміли різниці між Лицарем, епічним героєм, і нашим Лукашем, котрий страшно хропе вночі, коли нап’ється? Таке було враження, що і справді не розуміли. А може, не зовсім так… Проклятого Лицаря зіграло вже, мабуть, більше сотні різних акторів, тож цей драматичний персонаж був набагато більше ніж реальна людина — він був богом, котрий втілювався у своїх обранців… Таких як наш Лукаш. Справді, зав’язати інтрижку з втіленням бога — то вже унікальний, екстатичний досвід…
Отож, публіці потрібні обранці богів. Такі, що мають на собі якийсь знак обраності — голос, погляд, манери… Ось про що, певне, говорила Аманта: поводься так, наче ти і є втілення божества, і глядачі відчують себе мирянами у Твоєму храмі… Нажаль, мені ніколи не вистачало на це зухвалості.
Ніхто не знав, де живе відьма. Ніхто не ходив до неї, — вона приходила сама, коли вважала за потрібне, як приходить злива чи посуха. Дехто мабуть і вважав її стихією, незбагненною і байдужою. Ті, хто так вважав, помилялися менше за інших… Втім, Крива Варга завжди приходила вчасно. А от коли виникала потреба її знайти, слід було покладатися на вдачу — або ж на бажання самої Варги — в селі казали, що знайти її помешкання може лише той, кого відьма бажає бачити.
Чи хотіла вона бачити Ладу? Це видавалося сумнівним, оскільки, швидше за все, Варга не знала навіть про її існування. Вже смеркалося, а Лада так і не з’ясувала, де живе ясенівська відьма… Вона спинилася на узліссі, втомлено присівши на вкриту мохом колоду, дістала з клунку пляшку з рештками води. Чи має сенс іти далі?
Схоже, ніч сьогодні не буде такою ясною, як минула — місяць тривожно блимав з-за рваного курива хмар, а холодний вітер наповнював ліс бентежними зітханнями та шурхотом. Лада, занурена у власні думки, лише зараз усвідомила, що блукання нічним лісом наодинці — не така вже й хороша ідея. Нехай їй не зустрінеться жодних вороже налаштованих мешканців лісу, завжди можна перечепитися через колоду або зайти у мочарі. Та й зрештою, просто заблукати. Якщо це вже не сталося.
Не звична до життя в горах, Лада погано розрізняла схили, гайочки та галявини — для неї ліс був лабіринтом, який сам направляє мандрівника туди, куди йому заманеться… Втім, вона не могла зайти далеко від людського житла, і найгірше, що могло з нею трапитись — це ночівля на сирій землі, а зранку
