Химерне місто Дрободан

“місце, де встановлюються правила”, і деколи це слово вживають саме в такому розумінні деякі відчайдушні індивідууми, яким байдужа громадська думка. Так, іноді, це слово звучало з прекрасних вуст моєї Парабелли, та я завжди гадав, що вона просто лається: це в них, соціальних працівників, називається “професійне вигорання”.

Щойно ця здогадка стрельнула мені в голову, я усвідомив, що мене розбирає невпинне бажання поспілкуватися на цю тему з Парабеллою. Тож, з нетерплячки на мене посипалися брульянтові ідеї: вихід з чорного базару я знайшов, простеживши за одним з держиморд. Та, хто ж сподівався, що входів-виходів з базару не один… Стрибнувши за держимордою у якийсь чорний отвір, я опинився в темному приміщенні, де, не зволікаючи, закашлявся, наковтавшись пилюки. На щастя, я швидко знайшов двері і виповз на світ божий.

І відразу ж здригнувся від жаскої несподіванки: по коридору будівлі, в який я опинився, цокаючи підборами із непохитністю метронома, чимчикувала — ні хто інший, як Парабелла. Знов, мабуть, регуляція випадковості, на яку розщедрилися жерці Тимчасового Бога. Я зітхнув, та вирішив не втрачати можливості, тож, із хижою спритністю орангутанга, що переслідує здобич, я рвонув за Парабеллою. Може б і наздогнав, аби не підступне западло, що підкотившись мені під ноги, спричинило моє ганебне — і гучне — падіння. Парабелла ж, особливо не вдаючись у подробиці, дременула геть. Матюкаючи причину свого падіння та пестячи забитий лікоть, я підвівся і був, знов-таки, шокований побаченим. Перечепився я, виявляється, через красивий молодий труп держиморди, що так необачно оповів мені про установу. Тіло було вже напівпрозорим і швидко дезінтегрувалося. Я нервово вилаявся і спробував наздогнати дівчину своєї мрії, яка хуткою спринтерською ходою вже зникала за рогом. Пробігаючи коридором, я встиг зауважити таблички, що прикрашали деякі двері — впали мені в око “Комітет дезінформації”, “Вища рада безробіття та злиднів”, “Служба державної небезпеки”, “Міністерство невігластва і профанації” і, нарешті, “Спецмонополія у справах розповсюдження амфікорумпінів”. Я пообіцяв собі, що повернуся і дізнаюся, що там і до чого. Через якусь хвильку, ледве не скотившись сходами, я вибіг надвір і, хекаючи, роззирнувся. Опинився я на Адміністративній площі; Парабелли ніде не було видно. Що ж це, галюцинації від сенсорного голоду? Я обернувся, аби дослідити “спецмонополію” і побачив табличку, яка прикрашала двері будівлі. На ній повільно розпливалося слово “Установа” і проступала інша назва — “Психоневрологічний диспансер №1”.

***

— Де цей нещасний Офскрін? — моє бідне прізвище у виконанні Нінкомпупа прозвучало як брутальна лайка.

Цей вигук застав мене у процесі написанні заяви начальству з проханням про надання мені відпустки з причини раптового погіршення психічного здоров’я. Я зітхнув і вирішив не відповідати.

— Ніхто не бачив цього підступного покидька?!

Я скрипнув зубами і спробував сконцентруватись на заяві.

— Бруксе! Де ти зачаївся від справедливої розправи?!

От чорт! Я, значить, зачаївся! То й що з того, що сидів на підвіконні у темному коридорі Редакції? Це ж аби нічия нахабна пика на заважала мені займатися відповідальною роботою.

— Чого розрепетувався, нещасний! — гиркнув я, — Що, грабіжник, лише тебе побачивши, дременув геть, від страму подалі, кинувши награбоване? Хто ж тебе зна’, що ти можеш написа… ух, ти!

Побачивши Нінкомпупа, я просто закляк, хапаючи ротом повітря. Був він обідраний і пом’ятий, мав фінгал під оком, і взагалі вигляд у нього був побитий і нещасний. В очах палахкотіло нестямне бажання дати комусь по пиці. Може й мені, здивовано усвідомив я.

— Що це, рідненький, тебе колесо фортуни переїхало? — почав я.

— Твоя іронія недоречна, — жорстко мовив він, — оскільки я маю намір здійснити над тобою фізичну розправу. За навмисний замах на моє життя шляхом посилання мене на очевидну засідку.

— А що, добре били, і все по голові? Яка ще засідка?

— На тебе! Біля Інституту Кулінарії! Знаю, хотів уникнути небезпеки і змусив мене іти туди і розгрібати твої брудні справи!

— Це ж доля, Нінка! Я тебе попереджав, що це моя справа, повідомлення ж було навіть на ресторанто написане, аби тільки я зрозумів! Так що підкорися фатуму!

— Ну і все одно я тебе відлупцюю. Ти ж мусив по голові дістати, а не я! Ну будь ласка, я трошки, я не боляче! Моя стражденна душа прагне справедливого свавілля!

— Хто там згадує про мене всує? — почувся раптом голос Редактора, — і взагалі, чого б ото репетувати мов недорізані під моїми дверима?

— А ми, той… для регулярного ознайомлення вищих інстанцій з поточними проблемами Редакції.

З-за плеча Редактора визирнуло красиве, хоч і моторошне обличчя Джаскіна.

— О, привіт Нінкомпуп, давно не бачив. Маєш гарний вигляд.

— Звісно, Панчі, на ваш смак, — похмуро мовив Нінка, — Після вашого отого повідомлення на ресторанто де вже мені виглядати погано — весь аж свічуся здоров’ям і радістю, як позаторішній труп.

— Ой панове, яка сумна новина, — поцокав язиком Пайба Оліфаг, — та заходьте до кабінету, будете сваритися подалі від людського ока, а то страм який!

Ледве ми зайшли до приміщення і повсідалися навколо круглого стола, Нінкомпуп виразив іще кілька емоційно навантажених суджень з приводу Джаскінового повідомлення. Той уважно вислухав постраждалого і повів плечима.

— Якого повідомлення?

Тепер була черга Нінкомпупа вражено заціпеніти. Те де там!

— А от-того, що ви мені на пейнджер передали, на ресторанто? Не пам’ятаєте? Я ж повівся, як останній лох, вважаючи, що керівництво мені надто вже великого зла не бажає і рушив прямо у засідку, де на мене чекало 20… ні, 30 здоровенних гоблінів, які мене неввічливо побили, не спитавши ім’я-прізвища.

— Ніякого повідомлення я не відправляв, що думаєш, в мене зовсім стріха протікає? Звідпоки це я на ресторанто висловлююсь? Та мені в найгіршому кошмарі на голодний шлунок таке на примариться!

— А що ви маєте проти ресторанто? — обурився я, — Міжнародна мова, все таки! Це ви поліглоти, володієте лише жаргоном, суржиком та матерною говіркою!

— Все, брейк! — заволав Пайба Оліфаг, — Мені дуже цікаво, звичайно, вислуховувати ваші погляди на лінгвістичні проблеми, і все таке. Однак, чи не міг би хтось люб’язно оповісти, завіщо на цей раз побили шановного кореспондента, і чого винною виявилася заледве не вся Редакція?

Шановний кореспондент відправив останнього вбивчого погляду на мою адресу та заходився люб’язно оповідати про те, як прийшов він до Інституту, значить, дослідити обставини зникнення Гастрономікона, а там на нього з вулиці Громадянського Шлюбу вискочили неввічливі гобліни у великих кількостях і, інкримінувавши йому якісь невідомі Бруксові, мої тобто, заслуги, заходилися здійснювати над ним насилля. Далі прозвучав короткий опис бойових дій — як Нінка мужньо гамселив значно переважаючі сили ворога, як він майже розкидав по всій вулиці скривавлені тіла необачних нападників, та тут з-за рогу підступно з’явився неприємний тип, який повідомив нікчемним решткам амбалів, що зв’язалися вони не з тим і скомандував відступ.

— Ага, а повідомлення про викрадення надійшло на твій пейнджер і ти вирішив, що автор цього незрівнянного літературного твору на древній мові шанувальників громадського харчування — наш непередбачуваний Джаскін?

Нінкомпуп похмуро кивнув. Начальство повернулося до мене, зловісно клацаючи нігтями по столу.

— То що скажеш, мовознавець?

— А що? Що я? Він же сам, — я звинувачувально ткнув пальцем у Нінку, — відмовився від моєї компанії, мовляв, пограбування — його вотчина. А воно, виявилося, якісь прихильники мого таланту вирішили викликати мене на побачення таким ось чином… Оскільки, ймовірно, талант мій надто грандіозний, випереджає свій час, і для смертного невластивий. То й, того, хотіли допомогти мені відійти у вічність молодим і гарним…

З кожним словом я вірив собі все більше, тож вирішив змовкнути, аби зовсім себе не переконати. А то якось все виходить надто трагічно.

— Диви, он воно як, — з повагою сказав Джаскін.