Прокинувшись, я в жасі відразу ж кинувся до чудесної книги тлумачень сновидінь, автором якої був славетний Комплекс Рейд, де у розділі шлюбофобії знайшов наступне: “Ваша підсвідомість перебуває у стані хворобливого збудження. Поздоровте дружину з днем народження, застрахуйте життя і майно, сплатіть податки і вам відразу ж стане легше.” Це ж треба, таку похабщину в книжках пишуть, безсоромні! Однак, все свідчило про те, що спокійному життю моєму прийшов кінець.
На роботу я спізнився. Свідомо і цілеспрямовано. Іноді кажуть: слід з’їсти зранку живу жабу і тоді протягом дня нічого гіршого не трапиться. Вишукана теорія, заснована на законі всесвітнього сприяння. Однак, чомусь ніхто не звернув уваги на мій зухвалий вчинок, начальство лише байдуже кивнуло, зовсім наче не бажаючи розпочати цей чарівний ранок належною дисциплінарною процедурою (це, здається у керівників різного рівня називається “зарядка” — себто, працівника слід зраночку вилаяти аби налаштувати його на робочий настрій). Тоді я пішов по Редакції стріляти цигарки. Навдивовижу, з усіх опитаних нафік мене послало лише 20% колег, тоді як зазвичай цей відсоток складає 70-90; приголомшений, я усвідомив, що встиг зібрати заледве чи не півпачки. Навіть Нінкомпуп, на якого я так розраховував, не сказав нічого гадісного про мій змучений безсонням вигляд, а запропонував ковток — пристойної навіть — кави. Ну ніякої можливості зіпсувати ранок! Отже, все навіть серйозніше, ніж здавалося.
І ось, нарешті, це сталося. Та не зовсім так, як гадалося. До відділу зайшов Джаскін, крекчучи і притримуючи рукою щоку.
— Що це з тобою? — здивовано мовив Гріф Реморс.
— А… Це Термаганта. Я лише сказав їй, що вона гарно виглядає, а вона інкримінувала мені якесь дурне сексуальне домагання на робочому місці і дала по пиці. За що питається? Та ще й всучила мені — ось, повідомлення для вашого відділу з Фонду розвитку гуманітарних проблем.
— Ну так давай сюди! — збуджено висловив вимогу Редактор відділу, — Це ж, відзнач, останній раз, коли нам надходило повідомлення з Фонду, тоді, гм… секта фанатиків оголосила про ритуальне винищення шаманів та чорнокнижників — заледве не загинуло на вогнищах кілька сот провідних спеціалістів з реклами, піару та виборчих технологій.
— Знаю, колего. От того й віддавати не хочу. Я його прочитав.
— Ах ти ж паскуда! — лагідно усміхаючись, прошепотів Гріф Реморс, вхопившись за краєчок документа, — Ану віддай!
— А фіг тобі! — гордо мовив Джаскін, сіпаючи листок до себе, — і так вашому відділу останнім часом дістається найкраще! Випадок же явно із мистецької сфери!
— Панове, — замогильним тоном втрутився я, — дозвольте нагадати, що Нінкомпуп постраждав якраз через те, що чинив опір фатуму та волі начальницькій.
Джаскін хмукнув і демонстративно відпустив документ. Гріф Реморс, що не розраховував на таку легку перемогу, впав назад у крісло і забив копчик.
— Ах ти ж, страмна халепа, — поскаржився він, — Який винятково хороший початок справи. Ще нічого не почалося, а Редактор вже постраждав. Ну-с, що тут у нас?
Він заглибився в читання, і я міг бачити, як обличчя Редактора довшає і набуває приголомшено-блідого відтінку. Дочитавши, він обвів поглядом аудиторію, себто Джаскіна, мене, Ленса та Скрайба, що уважно спостерігали за розвитком подій.
— Грк-хх. Хлопці, це, не знаю навіть… Загинув посол Забодянщини, Бухайрі-бель Нірвананіум. Системні розпорядники розробляють версії самогубства на ґрунті інтимно-емоційних проблем у професійній сфері. І, відзначте, умисного вбивства на ґрунті незареєстрованих особистих стосунків. Джаскін, ти хоч розумієш, що це означає? Хтось із вас бачив останнім часом Ешлі? Брукс?!
— Я бачив її позавчора і… ну, власне, вночі. А вчора її цілий день не було.
— Ну ясно, — Гріф Реморс відкинувся у кріслі і заплющив очі.
— Шеф, — тихо мовив Скрайб, — Ну не могла ж вона, справді…
— Вона? Вона-то якраз могла. Тільки б навряд чи ризикнула — Ешлі навіть у безвідповідальному стані не стала б наражати всю Редакцію на небезпеку такого скандалу. Швидше за все посла прибрали і, скориставшись нагодою, намагаються уникнути відповідальності.
— Анн-воно як, — протягнув я, — Я переконаний, що це продовження, чи то логічне завершення справи з амфікорумпінами.
— Дійсно, Брукс, — повільно вимовив Джаскін, — ти ж у нас обізнаний у справах Забодящини. І виходить, що ніхто з нас більше про це не знає. І чому, питається?
— Так, але і від мене всі дуже старанно приховували контакти Ешлі із посольством Забодянщини. За такого взаєморозуміння не дивина…
— Стоп, колеги, припиніть істерику! — рикнув Гріф Реморс, — і так ситуація — гірше нема куди, тільки взаємних звинувачень не вистачало!
Джаскін, що, очевидно вже налаштувався на сварку з мордобоєм, розчаровано зітхнув.
— Добродії, — зітхнув і я, — цього вашого Бухай-аби-там-що, певно, було вбито через те, що він знав надто багато про замовників наркотичних речовин. Забодянщині збиралися відмовити у ліцензії — продукція, мовляв, була поганої якості — і він, можливо, пообіцяв, що оприлюднить якусь дуже небажану для них інформацію. Тільки Ешлі все це знає, думаю, навіть більше того, бо от якраз позавчора вона нас з Нінкою напоїла снодійним, і, схоже, скориставшись моїм безпорадним станом, випитала всю інформацію, яка її цікавила.
— Так, — Редактор розплющив одне око, — ми щось писали останнім часом про Забодянщину?
— Ну, писали опосередковано, — відповів я, — Про те, як “голоси” потруїлися контрабандними наркотичними речовинами. Те, що цей товар надходить із Забодянщини — загальновідомий факт.
— Тоді, можливо, якраз це зумовило затримку дозволу? Га, Бруксе? — підозріло примружився Джаскін, — Ти, хлопче, зрозумій, я тебе не звинувачую, але слід же з’ясувати…
— Звісно могло. Будь-що могло. Однак, якщо комусь, хто давно вже знає про використання нелегальних речовини у цілях розвитку бізнесу, було потрібно припинити цей процес, вони могли б зробити це коли- завгодно, а не чекати, доки з’явиться стаття. Її ж могло й не бути — якби нас з Нінкою тоді у лікарні зупинили… Так що, вона могла бути приводом, але причиною? Ні, не вірю.
Тільки-но Джаскін збирався щось заперечити, як двері розчахнулися і з’явився Головний Редактор у всій красі, із палаючим поглядом та гнівною гримасою. Власне, коли Пайба Оліфаг нервував, його обличчя починало виглядати, як той страшний калейдоскоп, який так мене вразив за першої нашої зустрічі.
— Ви — читали?
Ми, кожен на свій манер, засвідчили, що таки читали.
— Ну і? Не бачу відповідної реакції! Той факт, що наша співробітниця може виявитися причетною до злочину, ще не причина впадати в анабіоз. Навпаки, слід уже бути на місці подій і спробувати з’ясувати все, що можливо. Брукс, ти, як я розумію, маєш особисте зацікавлення у розв’язанні цієї справи.
— А відки ви знаєте?
— Я знаю все, — хитро всміхнувся старший жрець Щоденного Бога, — давай, бігцем, до посольства. Нічого, не переживай, алібі ми тобі скльопаємо — ну, припустімо, доведемо, що у тебе немає улюбленішої справи, як працювати ночами у компанії як мінімум двох свідків старше вісімнадцяти. Тільки це тобі навряд чи допоможе.
Я не міг би вилетіти з відділу швидше, аби навіть мною вистрілили з мортіри. Що ж це в чорта-ляха відбувається? Якщо це все Архи влаштували, і їм вдасться затримати Ешлі у якості підозрюваної, то вони зможуть її допитати і дізнаються зрештою все — і те, чого від мене не зміг отримати Фобіус, та і все інше, що їх цікавитиме. Мені тоді гаплик, їй теж, та і Редакції доведеться непереливки. Чогось такого, власне, я і чекав. Та це якраз той випадок, коли б так хотілося помилитися!
Я не встиг і помітити, як дістався посольства. Певно, це через те, що невеселі думки (за браком будь-яких інших) випереджали мене на кілька метрів і, певно, опинилися на місці подій раніше за мене. Там вже повним ходом йшла робота з підготовки до урочистих поминок: розвантажувалися фури з рулонами чорних стрічок, віночків від доброзичливців та ящики з напоями і наїдками. Серед них, наскільки мені — майже Бакалавру Кулінарії за спеціалізацією “Фуршетна справа” — було відомо, обов’язково повинна бути горілка “Скорбота столова”, пиво “Печаль світла”, прохолоджувальні напої типу “Смуток сильногазований”, закуска із високим вмістом цибулі та шоколад чорний, “Жалобний”. Процедура поминок у нас давно вже інституалізована, що в принципі добре, оскільки