невтішним родичам і близьким не доводиться імпровізувати на тему “кинув ти нас!”, а пропонується цивілізовано напитися і розважитися. От, до речі, звідки походить вислів “обмити покійника”: ну, вшанувати його пам’ять споживанням міцних напоїв.
Ото ж бо, не встигла людина трагічно загинути, як уже справа покотилася по накатаних рейках. Народ зібрався, адже ж не пересічний споживач дуба дав, а шанований дипломат, так що може навіть буде якесь піротехнічне шоу. Журналісти теж часу не гаяли: я побачив тут у натовпі кілька знайомих облич: вони, очевидно, ділилися враженнями від останніх подій.
— Що чути, колеги? — втрутився я у розмову. Певно, якби не моє розпачливе становище, я б поводився більше чемно, а так — є підстава похамствувати.
Поважна леді із сивими вусами глянула на мене прихильно і сумно повідомила:
— Загинув молодий красивий посол хорошої і привітної країни Забодянщини.
— А як? Чому, не знаєте?
— Кажуть, самогубство. 7 кульових поранень із відстані 30 метрів, всі смертельні. Що й не кажіть, неправдоподібно: не міг же він вистрілити 7 разів із 6-зарядного револьвера! Та й мотиви… Тепер не лишилося чоловіків із такою чутливою душею, як колись — хіба зміг би хто із сучасників вчинити самогубство через професійні невдачі? Зовсім не лишилося справжніх джентльменів.
В цей момент вчинився якийсь шум: виявляється, з будинку вивозили тіло потерпілого небіжчика. Кілька вправних розпорядників несли досить безформну масу, загорнуту у мішок, що складався з багатьох барвистих клаптиків та стрічок. Щось національно-забодянське, вирішив я. От тільки що нагадує мені цей барвистий ансамбль… Ага, писана торба, про яку йшла мова в Геліконі! Отже, справдилося друге попередження пана Мерфі! Що ж тепер, качки… і що з тими драними качками?
— Отже, існує якась альтернативна версія? — із новим ентузіазмом відновив я бесіду.
— Певно. Розпорядники стверджують, що “версії розробляються”, та ми з вами знаємо (вона дружньо поплескала мене по плечу), що це означає — вони вже в курсі, хто скоїв такий красивий злочин.
— Ага, звісно. Дуже дякую.
Змістовне словосполучення — “красивий злочин”. Тільки справжній митець спроможний на такий “от кутюр”. Чи могла Ешлі мати прихований талант, який прогавило начальство? Навряд… Хоча її депресивний стан свідчив про багату душевну флору і фауну, і, ймовірно, якісь здібності до кримінальної творчості. Хтозна. Глянути б на місце вбивства! Але там товчеться просто недоречна кількість розпорядників, які, хоча і з чуттєвим блиском в очах спостерігали за розвантаженням ритуальних напоїв, не випускали з поля зору і натовп цікавих. Мене на якусь мить штрикнуло відчуття безсилого відчаю. Як мені туди потрапити? Як знайти Ешлі?
— Ви когось шукаєте, юначе? — люб’язно поцікавилася леді з вусами, — як не вчорашній день, то може, жінку?
— Ага, дуже дотепно, — чомусь розлютився я, — Шукати собі партнерку для романтичних зустрічей на місці вбивства! Це ж яка спільність інтересів! Думаю, буде надзвичайно збудливо обговорювати з нею на любовному одрі деталі кривавих злочинів…
Я запнувся, бо ж насправді зі мною не раз таке траплялося. По-моєму, це дуже ницо, говорити у ліжку про роботу…
— Отже, ви мабуть маєте подібний досвід? — все ніяк не відчіплялася леді.
Я здивовано глянув та панію. Якщо я не сподобався їй як мужчина, то мабуть вона якийсь агент, нічого іншого на гадку не спадає.
— Ви що, все про мене знаєте?
— Ну не все, нащо мені стільки абсурдної і малокорисної інформації на ніч… Але я точно знаю, що ти вночі не хропеш, це такий рідкісний талант у наші нервові часи…
— Ешлі?!!
— Тш-ш, телепеню, хочеш в кутузку? І де ти так довго вештався, я все чекала, поки з’явиться хтось з редакції!
— Я вештався? Та я…
— Тихше, давай не будемо влаштовувати сцен на очах в охоронців порядку. Я розумію звичайно, епатаж, робота на публіку, перфоманс! Але якось іншим разом, гаразд?
— Та як скажете, шановна, — мовив я, коли ми, безпечно вислизнувши з поля уваги розпорядників, завертали в тихий провулок, — Все таки підозрювана у скоєнні вбивства — не та особа, з якою хочеться сперечатися.
— Як, уже? — трагічно прозвучав голос Ешлі.
Мабуть, таки перестарався…
— Та ні, ніякого офіційного повідомлення ще не було. Але шеф вважає, що довго чекати не доведеться.
— Хто, Пайба? А, ну тоді справді…
Голос її зовсім затих, і, обернувшись, я побачив, що вона зупинилася і притулилася до стінки. Плаче, чи що?
— Ну ти що, Ешлі? Припини, ти ж так добре трималася! Всіх пошила в дурні своїми незбагненними вусами…
— А, — вона скупо всміхнулася крізь водяні потоки, — в мене індекс рольових конфліктів високий… ніколи не вдавалося по-людському перевтілитися.
— Ну, сказала, по-людському! Журналісти, вони ж давно вже щось інше.
— От і він так казав! — і знов невпинні сльози.
Тю, чорт! Ну і як з нею говорити?
— Слухай, Ешлі, ти не повіриш, наскільки мені прикро, що це все сталося. Згоден, це дуже погано. Але може бути й гірше. Ось заберуть нас всіх у в’язницю, і будемо ми там до скону видавати стін-газету “Вісті з буцегарні”, — я вже ніс таку нісенітницю, що і сам не надто розумів, — і доведеться нам вивчати фєню, а Редактор буде прискіпливо виправляти в тексті “не жмурик, а жмурік!” і бити мармизою автора об грати!
— Ой, не треба! — підхопила Ешлі, — Він же, як хто буде фуфло зюзюкать, змусить хезальник цементувати! Страшна людина!
Я присвиснув.
— Нічого собі лексикон!
— Гаразд, що будемо робити? Я так розумію, мені не можна зараз ні в редакцію, ні навіть додому, — побачивши, що я збираюся великодушно запропонувати свій варіант, вона сумно заперечила, — і свою жилплощу можеш не пропонувати. У твоїх проблемах я вже теж непогано орієнтуюся, забув?
— Вху-у… Ну звісно. Всі про мене все знають. Тоді, може… а як ти ставишся до злачних притонів?
— О, я люблю випити і розважитися. Я б охоче погодилася на твою пропозицію за інших обставин, але…
— Ні, я маю на увазі, якщо тебе там розквартирувати на кілька днів?
— Ну, звичайно, я й не могла сподіватися від тебе іншого варіанту, — мило мовила вона, — а про який саме притон йде мова?
— Зараз розкажу, — пообіцяв я, підхоплюючи її під руку, — це, можна сказати, осередок громадської організації…
— Не піду я туди, — злякалася Ешлі.
— Та не переживай. Вони люди в принципі незлостиві. Так, трохи, андеґраунд, ну так від цього ніхто не застрахований.
— А ти звідки їх знаєш?
— Ну, у роки брехливої юності… з ким тільки ми не зналися.
— В першу чергу, з покидьками суспільства, братами по інтелекту. Чула я про твою “Злобну булочку”.
— От-от. Я так розумію, образа колег словом і дією позитивно впливає на самопочуття, отож, продовжуй.
— Дуже треба!
Я зупинився і глянув Ешлі у вічі. Жодного натяку на відчуття провини.
— Давай так. Я розумію, що ти не плекаєш ніяких теплих почуттів до мене, очевидно, із якихось
