під гучну ритмічну музику та в безтямі зривали з себе верхній одяг. Жертва ж, виставлена на загальний огляд на підмостках, теж, очевидно, перебувала у трансі: цей бідний юнак, напевне, вже впоєний якимось наркотиком, схоже, агонізував — так, його, нещасного, плющило і кидало по сцені. Він також, підкоряючись загальному ритму, знімав з себе одяг, що супроводжувалося вигуками переможної радості із натовпу. Мене заціпило від жаху. Я бачив, що ще трохи, і натовп видереться на сцену та розтерзає нещасну жертву. Тоді, струснувши з себе заціпеніння, я вирішив спробувати допомогти приреченому на загибель хлопцеві.
— Схаменися! Тікай, поки не пізно! — вигукнув я, — Позаду тебе чорний хід!
Здається, подіяло! Юнак припинив свої вихиляси і ошелешено подивився в мій бік. Так, тяжко усвідомлювати, що став безтямним жертовним ягням на святі розпусної нечисті!
— Ти що, з-здурів? — раптом почувся поряд голосний шепіт.
— Га? — від несподіванки я відскочив на метр в сторону.
— Ти чо’о своїми тупими жартами заважаєш людям розважатися?
Позаду мене, виявилося, стояла Ешлі. Вона дивилася на мене серйозно і осудливо.
— Тобто як, розважатися? Вони ж його…
— То й що? Давай швидше ходу звідси, бо зараз і тобі дістанеться.
Ешлі вхопила мене за рукав і потягла кудись вглиб коридору. Якраз вчасно, бо публіка із кровожерливою зацікавленістю вже спрямувала увагу на мою персону.
— Ешлі, рятуй! — попрохав я знічено.
Вона нескромно хихотнула.
— А що це було? — поцікавився я, коли ми нарешті досягли безпечного прихистку і забарикадували про всяк випадок за собою двері, — Секта?
— Ну, можна сказати і так, — із сумнівом мовила Ешлі, — наскільки я зрозуміла, у Харлотти є деякі свої уявлення про справжні цінності.
Ешлі химерно усміхнулася і рушила за якоюсь дивною траєкторією в інший кут кімнати.
— А хочеш, я тобі їхню святиню покажу? — хитро примружилася вона.
— Щось не впевнений, що я цього хочу…
— А, ви взагалі, буваєте впевненими хоч у чомусь? — роздратовано махнула вона рукою, — Ну гаразд, ось дивись!
Вона ткнула мені під ніс якусь мармурову статуетку, оздоблену бронзовими крильцями. Її до болю знайома форма тут же викликала у мене непереборні анатомічні асоціації.
— Як
— Це — птаха Пенікс. Вона — символ життєвого начала, яке, постійно відроджується і, гм, пос-стає із попелу щоразу, коли є така потреба.
— Ага! — переможно мовив я, — Тепер все мені зрозуміло. Дуже дотепна ідея, цілком її схвалюю і підтримую. Милі жіночки. Вони, сподіваюся, нічого лихого тому хлопцеві не вдіють?
— Не ду… думаю.
— Тоді нехай. Я ж власне зайшов перевірити, чи тобі нічого не потрібно, ну…
— О, мені?
Ешлі підвела на мене погляд, і я несподівано усвідомив, що: а) ми стоїмо ледве не впритул і б) схоже, Ешлі вже встигла наклюкатися. Дуже цікава диспозиція.
— В мене все гараз-ззд. Вз’галі, все просто розкішно.
— А-а. Ну тоді, може, оце ось стане нам у пригоді?
Я видобув на світ божий надпиту пляшку спотикача.
Ешлі схвально кивнула. Ми дістали з полиці запорошені склянки і продовжили вдало розпочату з Нінкою пиятику. Після другої Ешлі спробувала розказувати непристойні анекдоти, а після третьої — розплакатися. Після четвертої ми вже підтанцьовували під відлуння музики, яка гуркотіла за стіною. В результаті цього необачного маневру ми дуже скоро опинилися на підлозі, і я забив собі купчик.
Стогнучи, я виповз на канапу, Ешлі приєдналася до мене, і почалася така собі п’яна розпуста. Я все нормально усвідомлював, тільки чогось не виникало ніякого бажання припиняти цю спонтанну діяльність… Отак-от, і нічого тут не вдієш.
Прокинувся я від того, що на голову мені вихлюпнувся холодний і бридкий водоспад. Якусь хвильку я не міг збагнути, що відбувається: перед очима крутився нудотний вир, а крижаний холод вилитої на мене рідини змусив мене заціпеніти від больового шоку. Потім в очах трохи розвиднилося.
Переді мною стояла загорнута в простирадло Ешлі, а відро в її руках недвозначно вказувало на джерело стихійного лиха.
— Ти що, люба? Я що…
— Ти — ідіот! — вирекла вона безапеляційно.
— Ой чорт, ну чого б оце саме тепер обговорювати такі абстрактні ідеї? Хоч би й ідіот, але це ж не причина…
— Ні, ти і справді не розумієш, так же?
— Мабуть що. Поясни будь-ласка нещасному невігласу, — я вже починав лютувати, — Давно вже мене не будили так ніжно і обережно, бодай який там у мене інтелектуальний рівень!
— От трапляється ж така наївність! Ти хоч розумієш, що вчинив?
— Ну, воно по різному, можна, звичайно визначити… — я спробував було виправдатися.
— Угу, а занапащення власної шкури — ні? Ти ж тільки-но формально, причому з власної ініціативи, розірвав вашу із Парабеллою угоду. Тепер її нічого не стримує від виконання поставленого завдання.
— Якого завдання? — я ще пручався, намагаючись не зрозуміти, про що йдеться.
— Та ж знищення на корню такої шкідливої істоти, як ти, любий. Ти в нас забагато знаєш, чи не так? Не виконав вимоги Архів, було таке? І, крім того, сунеш свого допитливого носа куди не просять. І як після такого можна спокійно спати, га? Воно, звичайно, якщо власне перебування у світі живих зовсім не має для тебе ніякої цінності, то може й можна. Я просто вирішила перевірити, чи не помиляюся щодо цього. Якщо так, то вибачай, можеш відпочивати далі.
Ешлі метнула цеберцем в куток і сіла на канапу. Вона роздратовано видихала пар і нервово клацала нігтями по столу. Якщо кому і було погано від спожитого спиртного, то явно не їй. А от мені, як накажете рятувати власне життя з такого нехорошого перепою?
Я, стогнучи і крекчучи, випав із мокрого ліжка і побрів у якомусь невизначеному напрямку — напевне, перепрошую, шукаючи sortir, але зіштовхнувся зі стіною, яка неочікувано стала на моєму шляху. Не надто граціозно висловивши протест цій обставині, я зібрався з духом і заходився одягатися. Яка це все ж таки складна справа, виявляється! Кілька разів спробувавши надати сорочці статусу штанів, я все ж впорався із цим завданням, і був майже готовий до звитяжної боротьби із злими силами. Ешлі співчутливо посміхнулася, напевне, не поділяючи мого оптимізму. Ну, чесно кажучи, я й сам його не поділяв.
Було близько четвертої ранку. На дворі накрапала бридотна мряка, здається, навіть бурхливі нічні веселощі відвідувачів вулиці Вуйка Синяченка трохи вщухли, заморені повії дрімали у вікнах, а дрібні наркоділери, що вже готувалися до трудового дня, очевидно, угледівши мою нетривку ходу, не наважувалися марнувати власні зусилля.
Чорт, куди мені тепер податися? Може, не слід так серйозно було сприймати попередження здорового глузду? Підозри, це звичайно дуже добре, вони дозволяють урізноманітнити життя і таке інше…
І от, в той момент, коли, заколисаний вірою в добро і нестримним бажанням проспатися, я вже було вирішив звернути на вулицю Мурки Мочилової, де розташовувалося моє розтрощене помешкання, над моїм вухом прозвучав немелодійний свист. Врятувало мене лише те, що в цей момент, роздумуючи про різні принадні варіанти, я хитнувся назад, потім, для симетрії, вперед, а, почувши тривожний і несподіваний звук, зовсім перехилився через кований поручень мосту, на якому якраз стояв, і шугонув вниз, до млосних вод річки Хайнекен.
Період самого польоту чомусь минув для мене непоміченим, пам’ятається лише голосний сплеск, звірячий холод та проблеми з диханням. Швидка течія віднесла мене кудись за своїм власним розсудом, кілька раз пестливо стукнула об якесь каміння і полишила, як непотріб, що часто пропливає річкою без жодної надії на незалежну експертизу для з’ясування причин загибелі. Але, очевидно, тієї ночі річка, знаходячись у радісному передчутті зустрічі із своїм старим залицяльником, океаном, вирішила не
