варто.
Нарешті пан Фобіус зітхнув і розвернувся, ледве не штовхнувши мене плечем.
— Ну що, ти задоволений?
— Я? Просто не тямлюся. А що? — здивувався я.
— Що? — іще більше здивувався чоловік, що стояв за мною.
— Як? — не зрозумів Фобіус.
— Слухай, Фобіус, — роздратовано мовив незнайомець, — в тебе вже здається, зовсім нерви ні в дідька. Час відпустку брати.
— Не знущайся, Порт…
— Тсс-с, бовдуре!
Ага, Портфеллер!
— Та добре. Але ж нас ніхто не чує.
— Відки тобі знати? — резонно зауважив чоловік, — Ходімо краще до офісу.
І не я встиг отямитися, як вони почали повільно зникати, розчиняючись у повітрі.
— Ловіть, це ж Портфеллер! — заволав я. Але змовники вже зникли.
— Я чую голоси! — сіпнувся Нінка.
— Правильно, я ж з тобою спілкуюся! — мовив Джаскін, — Оце нарешті помітив?
— Ні, схоже на голос сердешного Брукса!
— Лише, прошу, без спіритизму. От іще добра-йому-пам’ять ідіот був…
— А, що з вами говорити! — роздратовано кинув я, — Я їм про діло, а вони ні в рило!
— Га? — із розумінням відгукнулися колеги.
Я лише стенув плечима. Вони, цього, правда, не побачили, ну та мені було не до того. У цей момент я раптом усвідомив, де мені шукати Портфеллера та Фобіуса. У лазні! Попри те, що це звучить досить легковажно, мої судження не були позбавлені логіки. Адже вважається, що серйозні і таємні справи вирішуються в офісах із броньованими дверима і звуконепроникними стінами, що робить роботу шпигуна досить некомфортною. Та головне, малоефективною, оскільки після відомого роману скандального письменника Оков Ш. Парині “Життя жучків” всі давно вже знають, що в офісах ніякої таємної інформації тримати не можна. Отож, всі важливі зустрічі та обговорення провадяться в рекреаційних зонах, які, наче, поза підозрою.
Найбільший і найкраще обладнаний фітнес-центр знаходився неподалік від Базару. Я трохи поблукав навколо, та потім зважився ризикнути — все ж таки треба помститися за власну, нехай і неповноцінну, але загибель! Адже ж мені ніхто не видасть на відшкодування моральних збитків стільки ж, скільки заплатили за моє вбивство, як це не образливо. Отож, прослизнувши повз варту, я пішов на звук веселих пісень та плеску води. Далі я навшпиньки пробрався до невеличкого тамбуру, де на купках одягу сиділо троє гоблінів- охоронців. Вони тасували карти та з тугою поглядали у бік низьких дерев’яних дверцят, звідки струменів гарячий вогкий пар. Тоді я пірнув у ці двері і завмер коло стіночки. Виявилося, моя інтуїція мене не підвела. Ось вони, у всій красі!
У просторому приміщенні завдяки надзвичайній кількості пари, що клубочилася і обтікала загорнені у рушники розпливчасті фігури, панувала напівтемрява. Із персонажів, попередньо мені знайомих, тут були лише Портфеллер і Фобіус. Останній стояв ззаду передостаннього і масажував його потужні плечі; на мармуровому столику зручно розташувалися кілька бокалів та пляшка чогось такого, яке коштувало як мінімум двох років моєї натхненної праці. Я ковтнув слинку і зачаїв здійснити із буржуями якийсь підступ.
— Налий мені от-того, Фобіусе, — забажав Портфеллер.
Фобіус відірвався від плечей шефа і рушив до столика. Тут би і не стало напою, навколо якого я кружляв останні кілька хвилин, та я, злостивий, вирішив завадити цьому. Тому Фобіус, що вже простягнув руку до пляшки, неочікувано з бентежним гуком полетів до басейну.
— Бу-ги-ги! — прокоментували присутні.
— Там щось було! — відплювавшись, повідомила жертва моєї партизанської акції.
— Ти ще скажи, що перечепився через привид одної із безневинних жертв Системи, — підкинув ідею Потрфеллер.
Присутні ввічливо розсміялися.
— Ну що, шановні колеги, піднімемо бокали за довгоочікувану перемогу над свободою слова! — продовжив відомий підприємець.
— Я за це пити не буду, — відгукнувся я обурено.
— Хто це сказав? Як це? Чому це?
Присутні із підозрою перезирнулися. Тоді я прокашлявся і представив на громадський розсуд останню кавер-версію зловісного реготу.
— Це я, всюдисущий дух масових комунікацій! — повідомив я і штовхнув столик, попередньо підхопивши дорогоцінну пляшку. Інвентар із ефектним брязкотом шугонув до басейну.
— Теракт громадської непокори, рятуйте! — заволали держимодри, і, хто в чому був, у рушнику чи без, перекидаючи лавки та один одного рвонули до виходу. Із тамбура почувся вереск гоблінів і хаотична стрілянина.
Портфеллер залишився позаду і, довівши стабільність нервової системи представника Системи — тьху ти, тафтологіка — спробував пручатися.
— Ти хто?! — вирячився він, намагаючись узріти мою прекрасну подобу.
Я підскочив ближче і вліпив йому звучного ляпаса.
— Ось тобі за маніпулювання масовою свідомістю! Ось тобі за знищення неугодних представників ЗМІ!
Я штовхнув його коліном, і нещасний Портфеллер простягнувся на вогкій підлозі.
— Я закликаю вас, Володарі, — простогнав він, відчайдушно роззираюсь і намагаючись відповзти подалі.
Тут би мені стривожитися і, задовольнившись трофеєм та знущанням над честю і гідністю замовника мого убивства, податися геть. Аж ні, очі мої вже заслав кривавий туман, через який, як відомо, відбувається значне погіршення видимості. А слід було детально роздивитися ось що: тіло Портфеллера безвільно обм’якло, і з нього догори поповзли три цівочки чорного диму, що скоро стали подібними на людські фігури, лишень, здається, не буває людей димчасто-прозорих і з червоними ліхтариками замість очей (хіба на аматорських фотограціях). Я відразу відчув, що не можу поворухнутися. І тут оці химерні фігури заговорили.
Перша фігура, блимаючи очима (в них, здається, не виникало жодних проблем із візуальним сприйняттям моєї особи):
Друга фігура, копаючи ногою тіло Портфеллера:
Третя фігура, свердлячи мене очима:
Друга фігура із непристойними риторичними жестами:
Третя фігура, здіймаючи руки у жесті священнодійства:
Друга фігура, руки в боки:
Перша фігура, піднімаючи вказівний палець:
Друга фігура, наближаючись до мене, продемонструвала гострі пазурі:
