Химерне місто Дрободан

нутрощі ввічливо висловлювали побажання пізнати об’єктивну реальність.

Він здивовано зиркнув на мене. Мовляв, це ж треба, нахабства вистачило.

— Моє наймення — Фобіус. Чи ти жнаєщ, чого ти тут? — наївно поцікавився він.

Я красномовно знизав плечима.

— Ти щукав відповідь на жапътання…

— Та ну?

— І то жапитання є…

Очевидно, я мусив зблиснути палаючими очима і виректи якусь мисль. Шкода було його розчаровувати.

— Де взяти гроші? — спробував я.

Він злісно глянув на мене. Щось не те бевкнув, чи що?

— “Шо є таке Шиштема?”, телепню!

Ну, Система, чесно кажучи, мене хвилювала приблизно так само, як принади пристаркуватої повії із Синяченко-Штрат. Цим нехай Мертві Боги займаються. Я ж, на щастя, ні те, ні інше.

— То й що? — із щирим незацікавленням запитав я.

— А те, шо це в тебе на году напишано.

— Що написано?

— Допитливішть.

— О!

— І тому тобою жачікавилишь журналішти. Хе-хе, а ти думав, нешашний випадок?

— Е-ее…— таке неодноразово спадало мені на думку.

— Так шо ти — хогоший шанс для Агхів діжнатися, шо вони жатіяли.

Архи! Це ж легенда! Незбагненні святі істоти, делеговані Мертвими Богами Системи для управління життєвим світом. Хоча, те, що вони святі, вже ставило під питання їх належність до світу живих. Так що в моїй уяві вимальовувався хвилюючий образ недобрих зомбі, що витанцьовують під тамтам. Та всі ці повчальні оповіді бабуні темними вечорами, наскільки я розумів, були не більш, як забобони.

Мій візаві гордовито усміхнувся.

— Ти вважаєш це жабобонами, так? Агхи наумишне ведуть таку штгатегію, аби спгоштити контголювання шушпільства.

— Он як… Як на мене, влада без її зовнішніх атрибутів — вставної челюсті та пересадженого на лисину волоссячка, внесення до каталогу “Хто і як”, любові співгромадян, що час від часу виражається в образах і наклепах — ніц не варта.

— То є мудгість Агхів! Вони обгали тебе, шоб ти штав одним іж шурналіштів, діжнався пго їхні пляни і вше доповів нам. Ми підожрюємо, шо вони жатіяли підгив шамої Шиштеми! А, і до гечі, вибогу в тебе немає. Ми жнаємо пго тебе вше.

Він витяг зі шкіряного портфелю товстий такий сувій. Треба підозрювати, сповнений всілякого компромату. Не знаю, що вже там могло бути, ти за наявності бажання і творчого підходу, навіть із задумливих посиденьок у вбиральні можна вивести державний злочин. А вже мої запізнення на службу тягнули на виклик вселенському порядку.

— Стгам який! — обурено вирік пан Фобіус, трусячи перед моїм носом своїм фоліантом, з якого посипався пил, бланки суд-медогляду та довідки з буцегарні.

Я сумно зітхнув.

— Ну а хто вам сказав, що журналісти захочуть надати мені таку можливість?

Він всміхнувся і продемонстрував мені пальця, значуще націленого в небеса.

***

В мене поволі виникало підступне відчуття, що я таки схибився. Хоча, звичайно, багатьом божевілля править за показник таланту і віщує активне включення до суспільного життя, мене чомусь це все непокоїло. От хоча б почати з цієї невідмовної пропозиції приєднатися до теплого товариства ницих шпигунів і віроломних зрадників. То правда, пів-біди. (Чи пів-біди? В мене вже склалося загальне враження про ситуацію, в якій я опинився. По-перше, від неї таки тхнуло, а по-друге, дуже не хотілось заглиблюватися.) А по тім… Коли я врешті потрапив на роботу, мене на порозі перепинили стривожені і захлюпані соусом лаборанти та дуже ввічливо попросили до кабінету шефа. Я не плекав ніяких сумнівів щодо того, навіщо. Тому, знічений і зацькований, я зручно розташувався у кріслі перед Професором Холестеруєвим, приготувавшись вислухати чесно заслужену увертюру до мого звільнення. А він, поглядаючи на мене з-під лоба, ніяковіючи і заговорюючись, почав верзти щось про мої неймовірні таланти і незбагненні заслуги перед рідною фірмою. Я вкляк у крісло, і, в той час, коли дах відпливав у захмарну далечінь, встиг відзначити, що божевілля — то не так страшно, як його малюють, цікаво і навіть зовсім не боляче.

Отакої! Мені навіть стрельнуло попросити підвищення, винагороду за тяжку і напружену працю, кабінет, секретарку і вихідний в наступний вівторок… Аж тут — хрясь, і все стало на свої місця.

— Працювати з тобою було, конєшно, приємно, — підсумував Професор, — так шо розлучатися і не хочеться, а прийдеться.

— Ну, прийдеться так прийдеться, — легко погодився я, підводячись, — всім привіт, дітям — цукорки.

— Е-е… підожди, — розгубився той.

Він пошукав щось на столі і, знайшовши, вручив мені відкритий конверт зі штампом “конфіденційно”. Я швиденько пробіг очима вміст листа, так що його епістолярна довершеність мене не зачепила, зате у свідомості чітко відбилося: ЗАПРОШЕННЯ НА СПІВБЕСІДУ та статус відправника — РЕДАКТОР газети “Голос Совісті”, Пайба Оліфаг.

Вироки бувають жорстокі, бувають гуманні, але так чи інак до останньої хвилини не віриться, що це таки відбудеться, і саме з тобою. Боротьба з живучою надією часом просто замордовує, тоді як розважливий відчай і раціональна приреченість дають можливість безболісно прийняти невідворотнє. Я був якраз у тому екстатичному стані, в якому кортить писати заповіти — ну, це кожного разу, як пересічного обивателя із візитом ввічливості відвідує здоровий глузд і твереза пам’ять. Аби не змарнувати таку рідкісну нагоду, я поклав собі дати раду власним справам у цьому підзоряному світі.

Так що тепер, взявши свій старезний біцикль, я влаштував собі тур вулицями Дрободану, повільно проїхав провулками, де над запашними хвилями Хайнекену пройшло моє невинне дитинство; кварталом точних наук, де була змарнована моя бурхлива юність; площею Високих Мистецтв з ешафотом та місцями для поважних критиків; і зрештою звернув на вулицю Липневої Розпусти, де стояв будинок моєї колишньої коханої.

Посварилися ми через несумісність наших ставлень до роботи: я вважав це сумною необхідністю і радо проміняв би трудову книжку на заповіт на мою користь багатого і бажано нещодавно спочилого в бозі родича. Парабелла ж була фанатом своєї справи, і коли вона приходила додому із закривавленими руками і мрійливою посмішкою на обличчі, я дратувався, ображався і ревнував. Що, обурено запитував я, робота для тебе важить більше, ніж Я? І одного прекрасного дня таки дочекався від неї ствердної відповіді — наче не можна було зрозуміти, що питання взагалі-то, риторичне. Вона була соціальним працівником, і робота з маргіналізованими елементами приносила безліч задоволення її романтичній натурі. Я зі своїм хлопським розумом, так і не зміг осягнути, що то людині за насолода від процесу морального й фізичного знищення груп клієнтів та окремих осіб.

Я притулив біцикля до стіни і взявся за дверний важіль. Металевий барабан, задіяний важелем, швидко прокрутився, і на мене вилупився оптичний пристрій. Іноді замість останнього на відвідувача висувався автоматичний самостріл, так десь в одному випадку з шести. Мене це завжди денервувало.

— Привіт, Парабелло! — проказав я до скляного ока на патичку, відчуваючи себе дещо по- ідіотському.

— Аа-а…— пролунав знайомий голос, — явився, гуманіст? Заходь!

Двері відчинилися: на своїй пекельній справі Парабелла заробляла такі капітали, що їй того вистачало навіть на останнє досягнення магії і техніки — автоматичний дверний гачок.

Ми з нею не бачилися вже досить давно. Напевне, вже днів зо два. Не кохалися, правда, з минулого тижня, та доля нас постійно зіштовхувала — так що, коли хтось наступав мені на ногу на супербазарі чи шпиняв ліктем під ребра в травмаї, я вже безпомилково визначав винного. Оце те, що трапляється, коли