дозвіл на близькі стосунки (випроханий у якійсь оргіастичній нестямі в головному храмі Тимчасового Бога) отримано на два роки, а посварилися ми вже через півтора. Тільки не скажу, що такий сакральний травматизм позитивно впливав на теплоту моїх почуттів до Парабелли. Щодо її почуттів, тут сказати важко: вона ж соціальний працівник, а це означає спартанські обмеження у виявленні всіляких там емоцій. В принципі, це мені подобалося, та підозрюю, лише через те, що мені самому ставало до дідька ніяково, коли треба було цюлюватися і усюсюкати — солоденький дебілізм ніколи не був моєю сильною стороною.
Хоча це і не позбавлено деяких переваг.
— Парабелло, ти е-ее, того, гарно виглядаєш… — вичавив я.
— В тебе рідкісний талант вдало підмічати очевидне, — вона скупо всміхнулася і запропонувала до моїх послуг куток канапи, — Можу я сподіватися на честь почути від тебе причину твого вельми несподіваного візиту?
— Сподівайся, чого ж, мені не шкода.
Я взяв до рук сувенірний вибуховий кристал, що правив їй за прес-пап’є і підставив його під косі промені сонця, що сочилися крізь захисні шалюзі. Кристал заграв веселковими переливами.
— Поклади ото, — порадила Парабелла, — Це робочий кристал.
Я зробив вигляд, що недочуваю.
— Гарний. В нього який заряд? Лайка чи оплески?
— Цей вибухає реготом.
— Уявляю, — я здригнувся, справді уявивши, як якась, скажімо, будівля, летить під три чорти у гуркоті несамовитого реготу, і обережно поклав кристал на вишуканий столик для боєприпасів.
— То що? — тоном професійного інтерв’юера промовила Парабелла.
— Ну, як тобі сказати, моя мила (при цьому слові її перекривило, як працівника страхового бізнесу, якого повідомили про початок епідемії), я хотів би ще раз звернутися до питання нашого дозволу. В мене відчуття, ні — я пошукав потрібне слово, — підозри… Ні, впевненість. В тому, що життя моє круто змінюється… Якщо, звичайно, гм-гм-мг, буде, що змінювати.
— Ти, що — миттєво зреагувала вона, — хочеш сказати, що в тебе знов немає грошей віддати борг?
— Йопрст!…, — щиросердно зізнався я.
Я, про це, зізнатись, просто забув. Не можна ж, справді, постійно пам’ятати про такі речі, ризикуючи дожитися до туги за нездійсненним, докорів сумління та безсоння.
— Ні, ну як можна сприймати світ такими обмеженими категоріями?! Я про інше. Моя доля зайшла в глухий кут, покотилася по похилій, полетіла шкереберть, після чого зірвалася в прірву.
— Ти натякаєш, що ти його взагалі не зможеш віддати? — стривожилась вона.
Ні, це просто недоцільно. Замість вдаватися у довгі пояснення, я сумно, зате довго і уважно подивився на Парабеллу. Мовляв, хочу запам’ятати, буду сумувати, і, взагалі, надивляйся на мене, поки я ще тут.
— Е-е, щось негаразд? — вона оглянула себе і стіну за собою.
Отаке-то взаєморозуміння.
— Та ні, все чудово. Все прекрасно, особливо те, що ми навряд чи ще побачимося. От що. Я прийшов попрощатися.
— А, ну щасливо, — потім вона щось таке побачила на моїй виразній пиці, що, здається, завагалася, — Ні, ти що, серйозно? А дозвіл? Ти ж знаєш про регуляцію випадковостей…
— Та справа в тім, що це відтепер не матиме значення.
— Як це?
От тепер настав момент вагомо промовчати і забратися геть. Але Парабелла думала інакше, так що звільнився я лише наступного ранку. Тільки не треба думати, що я скористався нагодою. Швидше вже, нагода скористалася мною.
Більше в мене, звичайно, ні на що часу не вистачило. Я тільки встиг заскочити до братів Попінджей, моїх партнерів у захопливих картярських забавах “Імбіцил” та “Вар’ят”, потиснути руку моєму приятелю з кабацьких мандрів Бібберу, голосно привітатися з іншої сторони вулиці з колишнім колегою по “Веселому пляцку” Пастрікуком та швидко пробігти повз будинок Пенніпінчера, якому я був винен кілька сотень ютилів. Може й добре, що часу було обмаль, бо щоби попрощатись з ними належним чином, мені треба не менше тижня. І ще стільки ж, щоб прийти після цього до більш-менш прийнятного відповідника тями.
Коли я підійшов до Редакції, моє серцебиття досягло найвищої амплітуди і частоти скорочень. Перебуваючи у відмінному самопочутті жертви серцевого нападу та у хорошому самовладанні епілептика, я все-таки зважився подзвонити.
Спочатку пана Оліфага я просто не розгледів. Щойно ввійшовши до кабінету, я опинився у густій хмарі тютюнового диму з присмаком кленової патоки і вишні, так що розміри і вміст кімнати розпливалися і клубочилися, концентруючись біля протилежної до входу стіни. Існує легенда, що всесвіт утворився з первісного диму, який накурили Боги в процесі філософського диспуту з приводу найкращого облаштування того ж всесвіту. Вони обговорювали і курили, курили і сперечалися, сперечалися і лаялися, лаялися і скублися, аж поки всесвіт не плюнув на результат їхньої суперечки і самоутворився. І далеко не в найкращому варіанті.
Тож було дуже схоже, що зараз у місці найбільшої концентрації диму також щось утворюється. Уява послужливо підкидала мені повні списки пекельних монстрів, серед були яких те ж ССП з трьома головами чи горилоподібний Примат Свободи Слова чи й потворні Химери Незаангажованої Журналістики.
Тому, коли з хмари долинув голос, я вже міг сприймати найгірше, тобто був напоготові зомліти чи, як пощастить, дременути геть.
— Підходь ближче, Бруксе, — запропонував голос.
Ага, вже біжу, аж захекався. З низького старту. Вперед, за орденами. Зорі назустріч. Сонцю навздогін.
— Припиняй вовтузитися біля входу, хлопче. Там немає нічого вартого уваги, я тебе запевняю. А тут є крісло для відвідувачів та і я сам не найменш цікаве у всесвіті видовище.
Я ризикнув трохи наблизитися, підсліпувато витріщаючись в куривному мороці. Старший жрець Журнала таки зачепив мою, принишклу під непосильним тягарем здорового глузду, допитливість. І видовище, що постало перед моїми очима, дійсно заслуговувало на це.
В кріслі сидів, тобто сиділи чи сиділо… Ну, як назвати істоту, вигляд якої змінювався зі швидкістю серцебиття підлітка, що зачаївся в жіночій сауні?
— Ну, і як тобі? — поцікавився жахливий феномен.
— Дещо неоднозначно, — чесно відповів я, — Та, хм, загалом ваш вигляд справляє враження галюцинації, спричиненої білою гарячкою хворого на дисфункцію травлення, якщо дозволите так висловитися, пане.
Останні слова прозвучали хрипким шепотом насмерть переляканого вбивці на допиті, коли в нього випадково прохоплюється “і тоді я схопив сокиру” замість запланованого альтернативного формулювання “і тоді я ввічливо пояснив йому, як сильно мене засмучує його вчинок”. Коли я усвідомив, який то був ляпсус і спробував якось повибачатися, схоже, було вже пізно.
Пекельне явище реготало.
— Ну, парубче, в тебе, здається проблеми з професійним підлабузництвом. Ні, щоб почати робочий день, порадувавши безпосереднє керівництво компліментом! Ну добре, можеш робити компліменти моїй улюбленій подобі, раз така справа.
Мигтіння припинилося. На якусь мить істота у кріслі стала схожою на сивого жерця, якого я мав щастя бачити на дружній вечірці позавчора, та, трохи повагавшись, надбала іншого вигляду. Тепер у кріслі розміщувалося досить пристойне видовище — середніх років чоловік в блакитній сорочечці і чорній шкіряній камізельці. В нього були блакитні очі і хитрюща посмішка; в зубах — міцно затиснена люлька, активне використання якої, певно, і призвело до утворення такої неймовірної кількості смороду в кабінеті.
— Ну, раз улюблена, — розгубився я, збентежений таким поворотом подій, — так, на перший погляд, дефектів ніяких не бачу…
— Гм. От що значить вузька спеціалізація. Ну добре, влаштовуйся. Розкажеш про себе і все таке. Хоча я вже й зараз бачу, що з роботою в тебе ніяких особливих успіхів — який нормальний керівник довго зможе витримувати таку язикату хфеську? Ну, а як в тебе з освітою? Чи єдине, на що ти спромігся, це курси-
