— Пайба, — ніжним голосом улюбленої утриманки звернувся він до Редактора, — Нінкомпуп повернувся з мистецького фестивалю. Він у такому стані, що… Ешлі намагається надати йому першу допомогу — але він вимагає тебе.
— Що, знов висповідувати й причащати?! — простогнав пан Оліфаг, — не можна ж з таким фанатизмом ставитись до роботи!
— Пайба, йому вдалося дістати інформацію про генеральних спонсорів фестивалю. Цього разу кількість жертв і характер збитків просто не може не вказувати на…
— Гм-гм, — Редактор покосився на мене, — я не встиг вас познайомити. Це — Брукс, ти, здається, пам’ятаєш. А це — ведучий мистецької хроніки Панчі Джаскін.
— Ага, — Джаскін заусміхався, — пам’ятаю, а як же. Збулися твої потаємні мрії, так, хлопче?
— Точніше, справдилися найгірші припущення.
— Яке кмітливе дитя.
Так ми приємно і невимушено спілкувалися, хвацько несучися, немов гормони підлітків-акселератів, вверх сходами і вздовж коридору. Я не був певний, що вийду звідси самотужки, так що довелося приєднатися до начальства, що з доброго дива вирішило зайнятися спринтом. Нарешті ми досягли певних, гостинно розчахнутих дверей, звідки долинав збуджений гомін і лилося яскраве світло. Мої жерці увірвалися до кімнати, я обережно зазирнув за ними.
Це, мабуть, була кімната для нарад (судячи з того, чим займалися жерці, коли я потрапив сюди вперше з клятущою піцою в руках). Тепер на столі лежав скривавлений чоловік, навколо нього скупчилися колеги, всіляко намагаючись полегшити йому страждання. В сенсі, гомоніли і по черзі прикладалися до пляшки. Над пораненим схилилася похмура худорлява дівчина в стильному чорному вбранні, що майструвала якусь інсталяцію з бинтів і корпії.
— Та-ак, — пан Оліфаг роззирнувся і з задоволенням гримнув, — Ану, всі геть!
Дівчина підняла на Редактора сумний погляд, продемонструвавши йому закривавлені руки на знак безпосередньої участі в долі пораненого.
— Що, й мені?
Поранений підвівся на лікті і насмішкувато глянув на Оліфага, підморгнувши Джаскіну.
— І мені, може, теж?
— Все він веселиться, — буркнув Редактор, — а ви чого стовбичите?
Ешлі (я зробив висновок, що це була саме вона), надбавши вигляду іще більш похмурого — наче до попередньої інформації про страшний суд вам повідомили про всезагальну амністію, під яку ви не підпадаєте — гордо прошествувала геть. Народ, зітхаючи та бурмочучи різної тяжкості наклепи на начальство, почав випливати з кімнати. Раптом пан Оліфаг помітив, що я ще бовванію туточки, у полі зору.
— Так, Брукс. Тебе оце ще тут не вистачало. Іди до дідька, причому не зволікаючи.
— Куди?
— Та я ж кажу, у відділ гуманітарних проблем, де тобі й місце. Все, аудієнцію завершено.
— Ходи, ходи, хлопче, — підхопив Джаскін.
Він допоміг мені вийти, дружньо звізданувши мені по спині.
— Що тут у вас діється? — скористався я нагодою, — І чому ніхто не здогадався викликати лікаря?
— Ну, — замислився Джаскін, — Нінкомпуп завжди був впевнений у тому, що з ним нічого лихого не станеться. Тому він рідко поновлює свою медичну картку. Ми ж перевіряли — не такі ми дикі звірі, як ти напевне вже встиг собі скласти непохитну думку — в нього на картці залишилось щось з чотирнадцять юнітів, цього з натяжкою і святковою скидкою стане, щоб повідомити лікарю “е-е, в мене тут пробле…”. От і весь консалтінг.
— А що, панна Ешлі в вас виконує обов’язки сестри милосердя?
— Так це ж… — він загадково глянув на мене, — Ну, звичайно, мила дівчинка. Інакше, чого б ти питався про очевидне. Вона так робить, бо їй це подобається. Та втім, не знаю, чи їй подобається взагалі хоч щось у цьому світі. Вона у нас на шостому місяці депресії. До речі, працює в твоєму відділі.
— Ого! — вихопилося в мене, — Який перспективний відділ!
— Та ні, навряд чи можливо настільки перейматися гуманітарними проблемами. Щоправда, твій майбутній начальник — дійсно фанатично захоплюється колекціонуванням повчальних історій про героїв минувшини та природні катаклізми. Його улюблена історія — “Як краса зруйнувала архаїчний світогляд або Халепа Прекрасна”, хоча тут я із ним не погоджуюся… Ну, гаразд, ось ми вже й приїхали, так що сам зараз дізнаєшся.
Панчі Джаскін з ноги прочинив двері і зазирнув досередини. В кімнаті панувала напівтемрява, оскільки світло, що лилося з високого готичного вікна, заступали величезні кімнатні рослини: дозрівали сиром’ятні петрові батоги, квітли довірливі анютині оченята. По-під стінами стояло кілька столів, в кутку тулилася картотека, а ближче до входу — великий письмовий стіл і м’яке крісло, в якому гойдався веселий вусатий добродій.
— Привіт, Гріф! Ось привів тобі співробітника. Роби з ним, що хочеш, я вмиваю руки. Бруксе, це Гріф Реморс, твій начальник, падай навколішки і співай дифірамби. Адью.
І верткий Джаскін, відправивши швидкою повітряною поштою поцілунка Редакторові відділу, зник за дверима.
— Так, — Гріф Реморс припинив гойдатися і уважно подивився в мої брехливі очі. Це ж саме він підливав мені того “Презенту” на журналістському святі, — Так ти у нас — великий спеціаліст з некрологів? Що ж, роботи в нас багато. Останній некрологіст залишив нас…гм… вже давненько.
При цьому файна весела дівчина на ймення Ешлі, що сиділа за столом у темному куточку відірвалась від напруженого споглядання протилежної стіни і швидко глипнула на мене, що дало мені підстави замислитися, за яких же обставин зник мій попередник.
— Ну, спеціаліст — засильно сказано, — гіперболічно зауважив я.
— Та нічого, некрологи — справа вдячна. Гуманітарні проблеми: хвороби, смерть, нещасні випадки, стихійні лиха — взагалі, дуже приємна тематика. А некрологи, відзнач, ще й добре оплачуються. Онде на столі — купа замовлень, так що сідай, ознайомлюйся з матеріалом. І пам’ятай: хороший некролог — початок легенди.
Поки я борсався у паперовій твані звітів і замовлень, по Ешлі знов прибіг Джаскін. Вона, зітхаючи, підвелася, Редактор мистецької хроніки завив сиреною, і пара вирушила на допомогу пацієнтові. Коли вона повернулася, мене вже починало жорстоко нудити від такої кількості читанини. Взагалі-то, я людина грамотна, та це ж не означає, що цим можна зловживати і використовувати задля блага людства! За цей час у відділ кільканадцять разів вривалися підозрілі суб’єкти, робили багато галасу, кидали щось на стіл Редактору і бігли геть. Це або галюніки, або репортери, виснував я. Гріф Реморс переглядав здобич цього мисливсько-збиральницького господарювання, розпачливо позіхав і наповнював папером корзину для сміття. Бідолага. Та, на відміну від мене, він хоч міг нищити те, що потрапляло йому на стіл. Ну що за дурницями змушений я займатися? Беззастережно? Всі умови? Ну нічого, я їм такого понаписую!
А того вечора я зібрався відвідати Архів. Я, звичайно, рідкісна за паскудністю сволота, тому ви навряд чи повірите, що я був змушений це зробити. Стверджуватимете, що я вигадую собі малоправдоподібні виправдання, коли я скажу, що отримав попередження у формі гобліна-качка, що розташував свою зухвалу сідницю в моєму кріслі, поклавши брудні гірськолижні чоботи на мій стіл.
— Падла! — вискнув я.
— Зів’янь, пуп’янок, — порадив амбал.
Він підвівся, затуливши могутніми плечима стелю і втиснув мені в руку зіжмаканий папірець.
— І не викобелюйся там, бо…
Гоблін озирнувся, підозріло покосившись очицями у темні кутки, і продемонстрував кілька енергійних жестів, аби в мене не залишилося жодних сумнівів, що життя моє у випадку злісного викобелювання буде насичене різноманітними небезпечними пригодами та непристойними розвагами з летальним завершенням. Не дочекавшись моєї подяки за безкоштовну консультацію, парламентер випірнув з помешкання, гримнувши дверима. Зі стелі посипалися шматки побілки та уламки цегли.
В шоковому стані я колапсував на дивом вціліле крісло, замислився, і аж тоді почувся розпачливий тріск, завіси не витримали наруги, і двері з жаским гуркотом впали додолу. Я підкинувся і з калатаючим серцем та
