— Я їх тільки для того використовував, щоб відволікали продавців.
— А збували крадене як?
— Теж самостійно.
— А жінка, котру наші товариші затримали в черзі?
— Я її просто попросив, щоб здала речі. За винагороду, звичайно.
— Ви її давно знаєте? Чи, може, це ваша родичка?
— Сусідка. Колишня.
— А може, дружина вашого “султана”?
Качан промовчав.
— Дозвольте мені запитання до Качана, товаришу майор? — звернувся Каверза.
— Будь ласка.
Каверза запитав Качана, чи то він утік від продавців магазину на вулиці Комсомольській вісім днів тому.
— Я, — відповів Качан. — Ось тоді й вирішив — треба знайти помічників, котрі б заговорювали зуби продавцям. Бо одному важко. І знайшов ось цих хлопців.
— Мудре рішення, — іронічно посміхнувся майор Кислиця. — Але, як бачите, й воно не допомогло вам. Не все ви врахували, Качан.
Качан, мабуть, не знав, що відповісти на це майору, й промовчав.
Витримавши паузу, Кислиця знову звернувся до нього:
— Отже, Качан, називайте свого шефа, чи як ви там його іменуєте, адресу, бо все одно ми про все дізнаємося, сьогодні це буде чи завтра.
— Я все розумію, громадянине майор, але зрозумійте й ви мене. Нас суворо попереджено, на випадок чого — забути про всякі адреси. Інакше…
— Кого це — вас?
— Ну, підлеглих шефа, котрі на нього працюють.
— Скільки ж вас у нього?
— Я знаю ще двох, котрі, як і я, промишляють по магазинах. Але, по-моєму, є в нього й крупніші від нас риби. Крадуть десь на базах, на залізниці, в товарних вагонах.
— Виходить — ціла фірма у вас?
Качан скупо посміхнувся.
— Виходить.
— Називайте адресу.
— Кого? Усіх?
— Шефа.
На лобі у Качана знову виступів піт. Він витерся хустиною й зіжмакав її в руці. Промовчав. Було видно — вагався. Підвів голову, глянув на Кислицю.
— Громадянине майор, дайте гарантію.
— Не валяйте дурня, Качан! — посуворішав Кислиця. — Не сьогодні, то завтра-післязавтра ми однак викрили б вашу фірму. Називайте швидше адресу, от і вся вам гарантія.
І він назвав.
9
Коли його арештували, знайшовши в тайнику велику суму грошей і багато крадених речей, він безнадійно опустився в крісло і зі злістю в голосі сам себе запитав:
— Яка ж це сволота мене запродала?
— Життя наше радянське не терпить вас, Вовченко, — відповів йому лейтенант Василь Каверза. — Розумієте? Життя! Збирайтеся, поїдемо!
“Молодець, правильно сказав”, — похвалив у думці свого старшого колегу і наставника Микола Динник.
…Рівно о двадцять третій годині тридцять хвилин вся оперативна група сиділа в кабінеті майора Кислиці. Інспектори здали йому оформлені протоколи, інші документи. Майор акуратно підшив їх у папку, на якій великими літерами було надруковано: “Справа №…” — поклав її в сейф.
— Номер завтра поставимо, — сказав, ховаючи ключ у кишеню. — Дякую, товариші. Попрацювали ви успішно. Я задоволений. А тепер запрошую на чай.
В кабінеті зчинився веселий гомін.
1
Двоє тікали все далі й далі в тайгу, заглиблювались в її найглухіші нетрі. Ішли, заплутуючи сліди, тільки їм відомими, засипаними снігом стежками. Іноді звертали з них і петляли навпрошки, по прикметах. Де на лижах, де пішки, обминаючи буреломи, переходячи незамерзлі струмки, болотисті місця. І, йдучи, подумки молили неіснуючого бога послати їм на поміч завірюху. Щоб замела, зарівняла снігом там, де вони пройшли. Вони знали напевне — за ними йшла погоня. І хоч їм пощастило подолати за ніч і початок дня чималу відстань, все ж були неспокійні. Слід того, хто тікає в тайзі, звір то чи людина,— його ворог. Досвідченим мисливцям — їм це було добре відомо. Тому й хотіли, щоб випав сніг, а ще краще — розгулялася завірюха. Щоб їм загубитися в тайзі. Розтанути. Стати невловимими. Недосяжними.
Але всупереч їхньому бажанню в тайзі стояла німотна тиша, дошкуляв міцний мороз, жалібно скімлив у них під ногами глибокий сухий сніг. Вони продовжували втікати, ні словом не згадуючи про те, що вчинили, що змусило їх до втечі. Вони дбали про себе, рятували себе.
2
Їх, чотирьох, повів у тайгу досвідчений провідник, мисливець Микола Наумов. За світловий день, від вранішніх до вечірніх сутінків, вони здолали чималенько кілометрів. Де було можна — їхали на оленячих упряжках, яких було дві, де — ні олені об’їздили непроїжджі місця, а лейтенант Віктор Горлов і сержант Григорій Васюгін ішли на лижах по слідах втікачів. Потім об’єднувались і знову робили ривок на упряжках.
Темніє в тайзі швидко, темрява стає такою густою і непроглядною, що рухатися в ній небезпечно, та ще з оленями, і тому, як тільки почало темніти, лейтенант Горлов, старший підгрупи розшуку, розпорядився ставати на відпочинок. Вибрали затишне місце, швидко нарубали дров, розпалили багаття. Поки Наумов, кремезний, мовчкуватий, середніх років, зарослий чорною щетинистою бородою чоловік, порав оленів, а Горлов доповів по рації керівникові опергрупи майору Жувазі: “Все гаразд, сліду не втратили, стали на ночівлю”, — сержант Васюгін і рядовий Колечкін, що весь час був із Наумовим, приготували вечерю. Порізали мерзлий хліб, м’ясо, закип’ятили в
