досвідчений злодій, якому сприяють двоє хлопців. Це підтверджувалось і фактом, який виявили в магазині готового одягу на вулиці Комсомольській інспектори Ляшко й Гапочка. Тиждень тому два продавці запідозрили в крадіжці костюма молодого інтелігентного чоловіка. При виході з магазину вони попросили його показати сумку, котра висіла у нього на плечі. Молодий чоловік поцікавився, в чому річ, а коли ті пояснили, спокійно подав сумку, сказавши ввічливо: “Будь ласка, дивіться”. Ті до сумки, розкривати, а власник її спритно шмигнув поміж людей, що виходили, і тільки його й бачили. Жодної прикмети його продавці не запам’ятали, окрім єдиної, — молодий, симпатичний.
Маючи і такі дані, уже можна було сподіватися — справа налагоджується, злочинці знайдуться.
Поки спеціалісти виготовляли фотороботи за даними Динника й Каверзи, майор Кислиця запропонував інспекторам, як він завжди любив висловлюватись, поміркувати вголос, як, якими шляхами повести розшук далі. І сам же почав першим:
— Виготовлені фотороботи роздамо дільничним інспекторам. Хай вони підключаються на допомогу. Беремо по одному примірнику самі і… з чого починаємо, Динник? — зупинився, ходячи по кабінету, перед Миколою.
Микола стенувся. З чого? Він уже, власне, думав про це, ще повертаючись в управління з Кооперативної: перевірити комісійні магазини і ломбарди. Цілком ймовірно, що злодії в них можуть збувати вкрадені речі. Не самі, звичайно, через підставних осіб.
Висловив свою думку майорові.
— Логічно, — погодився той.
Інспектори Ляшко й Гапочка, крім цього, запропонували придивитися до барахольщиків на ринках, є ще на них такі, що пропонують товар з-під поли. Ходить по ринку такий собі інтелігентний чоловік і пропонує костюм, плащ, шапку.
— Теж можна, — підтримав майор. — Але не забувайте, що у нас один день. Хто ще?
— Дозвольте мені, — попросив Каверза.
— Слухаємо вас, будь ласка, — кивнув головою Кислиця.
Каверза висловив свої міркування так: їм треба вхопитись за останню крадіжку костюмів в магазині на вулиці Кооперативній. Досвідчений злодій не стане довго перетримувати у себе вкрадене. Навпаки, поспішить негайно ж збути його. В комісійний магазин крадених речей він не понесе, адже ми знаємо, що вкрадено. Отже, скоріше всього — ломбард. Грошей там буде менше, але ж дають одразу, і кінці в воду.
— Я теж такої думки, — підтримав Каверзу Совгир. — Розподілитись і перевірити одразу всі ломбарди.
Майор Кислиця двічі пройшовся в задумі по кабінету, поглянув на годинник і зайняв своє місце за столом.
— Версію з ломбардами — схвалюю, — сказав нарешті. — Даю півгодини на обід — і їдемо. Приємного вам апетиту.
— А ви, товаришу майор? — звернувся до нього Каверза.
— Що я? — перепитав Кислиця.
— Обідати. Ходімо разом.
— Ходімо, товаришу майор! — підтримали Каверзу Ляшко й Гапочка.
Майор з вдячністю подивився на інспекторів: турбуються, бо він часто за роботою просто забував обідати.
— Гаразд, — посміхнувся. — Ідіть, я зараз.
— Не затримуйтесь же! — кинув йому з порога Динник.
6
Як і домовились, хлопці зустрілися біля кінотеатру “Авангард” о десятій.
— А може, не підемо, Толю? — потиснувши руку товаришеві, запитав Станіслав. — Не подобається мені цей Михайло, коли б не влипнути з ним в якусь історію. То по магазинах нас водить, дівчину якусь вигадує. Сьогодні знову щось придумає. А у нас же екзамени.
— Дурниці, складемо! — махнув рукою Анатолій. — А Мишко добрячий хлопець, обіцяв мені теніску модняцьку дістати, із самих Штатів. І тобі щось організує. Та й учора пригощав нас. Незручно. Ходімо!
Станіслав неохоче пішов за Анатолієм.
На розі вулиці Пролетарської й 50-річчя Жовтня, біля кіоска “Союздрук” їх уже чекав Михайло. З невеликою імпортною сумкою через плече, в нових темно-коричневого кольору штанях, картатій, з розлогим коміром, тенісці, старанно виголений, по-іншому зачесаний, в темних окулярах. Хлопці ледве впізнали його.
— Привіт, хлоп’ята! — радо привітав він їх. — Як голови? Поправимо! А зараз у мене до вас невеличке прохання. Он, бачите, в тому будинку,— показав очима на високий сірий будинок неподалік,— великі масивні двері? То — ломбард. Знаєте, що воно таке?
Хлопці дружно кивнули головами.
— Так от, — вів далі Михайло. — Один з вас піде туди ось з цією моєю сумкою й стане в чергу. Хвилин через десять до вас підійде солідна дама, посміхнеться і скаже: “Ну, тепер іди, синок”. Ви віддаєте їй сумку, махаєте рукою: “Чао, мамо!”— й виходите сюди, до кіоска. І все.
— А як же вона упізнає когось із нас? — поцікавився Анатолій.
— По сумці, друже мій, по сумці, — пояснив Михайло. — Навіщо все це треба так зробити, я вам поясню потім. Домовились?
Анатолій і Станіслав відповіли згодою.
Далі Михайло запитав, хто ж із них піде в ломбард у чергу.
— Я, — вихопився Анатолій. — Я піду!
Станіслав пильно подивився на нього, але нічого не сказав.
— Гаразд, валяй! — підбадьорив Анатолія Михайло і передав йому сумку. — Ми будемо чекати тебе.
7
Василь Каверза до роботи в карному розшуку був кранівником, працював на будовах міста. Спеціальність свою любив, вважав, що кращої від неї немає. Трудився чесно, добросовісно, заслужив почесне звання ударника комуністичної праці. Його портрет красувався на Дошці пошани. Та одного дня Василя запросили в партком і запитали, як він дивиться на службу в органах Міністерства внутрішніх справ і, зокрема, карного розшуку.
Василь усміхнувся.
— Чи не збираєтесь ви мене туди рекомендувати?
— Вгадали, саме так, — відповів йому секретар парткому.
Посмішка на Василевому обличчі одразу ж згасла, він задумався. Потім звів очі на секретаря:
— Ні, не піду я. Характер у мене м’який. Та й, чесно кажучи, бажання великого не маю. Кран — то моя стихія.
Секретар вислухав його уважно й сказав:
— А коли цього вимагає партія? Інтереси держави? Ви молодий комуніст, ми вас рекомендуємо
