— Живий! — крикнув хтось.
Олексій радо кинувся до водія, допоміг йому звільнитися від ременя безпеки, вийти з машини. Це був хлопець років двадцяти двох, з блідим, якимось дивно видовженим, немов застиглим у масці здивування обличчям, білявим довгим волоссям, зодягнутий у потерті джинси і строкату футболку.
Білявий роздивився довкола, зупинив погляд на “Ладі”, щось сердито буркотнув собі під ніс, сплюнув під ноги, ступив крок і поморщився — боліла нога.
Коли Олексій переконався, що з водієм “Лади” все в порядку, його розгубленість, що межувала майже з панікою, поступилася місцем розлюченості.
— Хто ж так їздить, га? Ти що, правил не знаєш?
— Та годі тобі… — недбало відповів хлопець, нахилився, відкотив штанину і уважно роздивився великий синець із подряпинами, з яких сочилася кров. — З ким не буває. — Закінчивши огляд, він пошкутильгав до тротуару.
— Ти куди? — схопив його Олексій за руку.
— Пішов ти!.. — висмикнув руку хлопець.
— Е, ні-і, — знову притримав його Олексій. — Спочатку за ремонт заплати. Бачив я таких…
— Та що там ремонтувати! Краще на мою поглянь.
— На твою мені начхати. Сам винен. А мене в гаражі по голівці не погладять, особисто горбатитися доведеться. Так що давай монету — і шуруй.
Хлопець озирнувся в пошуках співчуття.
— Громадяни! Чого він до мене причепився! Це ж форменна обдиралівка!
— Вірно, — погодився чоловік у кепчині. — Совісті в тебе нема, — осудливо сказав Олексієві. — Тут роботи на копійки, а хлопець і так постраждав.
— Не ваше діло, — огризнувся Олексій. — Правила не я порушував, — і повернувся до білявого: — Ну то що, будеш платити? Чи ДАІ викликати?
— Біс із тобою, — хлопець витяг із кишені два пожмакані червінці. — На, подавись.
Олексій задоволено сховав гроші.
— Якщо знову спаде на думку випробувати свою лайбу на міцність, тільки свисни.
— Сказав би я тобі… — хмуро мовив білявий і, покульгуючи, пішов.
— Гей! — крикнув Олексій. — Постривай! А машину?
Білявий не обернувся. Олексій наздогнав його, заступив шлях.
— А то давай відтягну, якщо хочеш. Іще п’ять карбованців — і по руках.
— Обійдусь… — білявий обминув Олексія і попрямував далі.
— Та послухай! — знову наздогнав його Олексій.
Хлопець різко обернувся, очі в нього були злі.
— Ти мені набрид.
— Не сердься, я ж по-хорошому… Можу з машиною допомогти, — Олексій кивнув на “Ладу”.
— Сказав же — обійдусь.
— На техстанцію без довідки ДАІ все одно не візьмуть. А в мене дешевше вийде. Зроблю як новеньку. Подумай. Мене Олексієм звуть, прізвище Северин, працюю на радіозаводі. Надумаєш, приходь.
Білявий збирався щось відповісти, але тут почувся пронизливий звук “сирени”: до перехрестя наближалась патрульна машина міліції. Обличчя в білявого сіпнулося, він відштовхнув Олексія і побіг…
Величезна вівчарка гасала по подвір’ю, розлякуючи курей. Сеня підійшов до хвіртки, прочинив її, але відразу закрив перед самим носом собаки. Вівчарка злісно загавкала, вишкіривши жовті ікла.
— А щоб тебе… — кинув Сеня, позираючи в бік дому. — Сатана. Як дав би!.. — він замахнувся.
Вівчарка захлиналася лаєм, дряпаючи кігтями дошки паркану.
З дому вийшов лисий здоровило з плечима борця.
— Забери ти свого вовкодава, — сказав Сеня.
— Рекс, на місце! — владно наказав господар.
Піджавши хвоста і озираючись на Сеню, собака відійшов.
Мовчки пройшли на кухню. Господар сів за стіл, налив собі з літрової пляшки молока в склянку, відломив від буханки великий шмат, почав їсти.
Сеня залишився біля порога. Вигляд у нього був винуватий.
Здоровило встромив у нього короткий, колючий погляд.
— Все гаразд?
— Так… тобто не зовсім… — несміливо відповів Сеня.
— Не зміг знайти підходящу?
— Ні, з цим вийшло гладко…
Господар знову переключив увагу на їжу.
— Чого стоїш. Проходь, сідай.
Сеня вмостився за столом, потягся до пляшки з молоком.
— З ранку нічого в роті не було.
— Бідолашний… — безбарвним голосом сказав господар. — Ну, так що сталося?
Сеня ледве не подавився, закашлявся, запив молоком, підняв на здоровила бігаючі очі.
— Розумієш, Боб…
— Ти їж, їж… — господар підсунув йому хліб і пляшку.
— Розумієш, — повторює Сеня з повним ротом, — в аварію влетів.
— З машиною що?
— Купа брухту, — махнув рукою Сеня. — Як сам вцілів, і досі не второпаю. Розумієш…
Сильний удар кулаком в обличчя кидає його на підлогу. Боб з незворушним виглядом продовжує жувати.
Схлипуючи, Сеня стягнув зі спинки стільця рушник, притис до розбитого носа.
— Сідай, — наказав Боб.
Сеня підкорився, обережно висякався в рушник, боязко глянув на господаря.
— Краще б ти не вцілів, бовдуре, — майже лагідно сказав Боб. — Втратимо клієнта, Лютий тобі цього не подарує.
— Я ж попереджав, що погано воджу… — заскиглив Сеня.
— Так що, може, мені за кермо сідати? — Боб спідлоба холодно глянув на Сеню, поставив на стіл порожню склянку, взяв Сенину, випив, поставив її поруч із своєю. — Не можеш сам — шукай заміну. А коли ще раз машину гробанеш, я з тебе душу витрясу, затям.
Сеня зіщулився на стільці, з образою сказав:
— Ось подяка…
— Не скавчи, — Боб запалив. — Ти своє маєш.
— Заміну, заміну… — промимрив Сеня. — А де її взяти?
— Де хочеш. Мене це не стосується.
— А Довгий що, не може?
— Він мені для іншого потрібен.
— Звикли на чужому горбі в рай…
— Ну, ти!.. — грюкнув кулаком по столу Боб. — Знай своє місце! Шавка.
Сеня ще раз висякався в рушник.
— Взагалі є тут один…
— Хто?
— Той, з котрим я зіткнувся.
На подвір’ї загавкав собака. Боб визирнув у вікно, заспокоївшись, відкинувся на спинку стільця, випустив цівку диму, провів її очима.
