— Ну?
— Водила класний. І до грошей жадібний.
— Звідки знаєш?
— Поки півсотні з мене не скачав, не відпускав. Аж руки тремтіли.
— Де ж ти його знайдеш?
— Сам адресу залишив. Пропонував у гаражі ремонт влаштувати.
Боб скинув попіл у квітковий вазон, замислено почухав перенісся.
— А як думаєш до нього підкотитися?
— Та чого там підкочуватися! — Сеня, відчувши себе впевненіше, піднявся, підійшов до крана, обмив обличчя, витерся.
— Не тягни!
Сеня знову сів за стіл, відломив скоринку хліба, кинув у рот.
— Дізнається, які “бабки”, сам погодиться.
Боб тицьнув недопалок у вазон.
— Ні, в лоб не годиться. Ризиковано. Його чимось пов’язати треба. Міцно пов’язати. — Немов пригадавши щось, Боб скинув очі на Сеню. — А даішники були?
— З’явилися під кінець. Ледве втік.
— Погано… — Боб повертів на столі порожню склянку, гостро зиркнув на Сеню. Від цього погляду той мимоволі ввібрав голову в плечі. — Це дуже погано… Виходить, ти для нього вже засвічений. Гаразд, доручимо цю справу Довгому. Він упорається.
По коридору райвідділу міліції в супроводі конвоїра пройшов пострижений “під нуль” худорлявий хлопчина з руками, закладеними за спину.
Олексій, ступивши вбік, пропустив їх, провів очима, пішов далі, поглядаючи на номери кабінетів. Зупинився біля одних дверей, звірився з повісткою, яку тримав у руці, постукав, прочинив двері, просунув голову.
В кабінеті спиною до вікна за невеликим столом сидів старший лейтенант. Йому було років двадцять п’ять, не більше. Ровесник Олексія. М’яке русяве волосся неслухняно спадало на чоло, і старший лейтенант, підвівши голову, злегка стріпнув нею, відкидаючи набридливе пасмо вбік. Великі сірі очі уважно глянули на відвідувача.
— Можна?
— Так, так, заходьте, — господар кабінету закрив папку, що лежала перед ним, і відсунув її на край столу.
Олексій простягнув повістку:
— Ось, викликали…
— Будь ласка, — вказав старший лейтенант на стілець, узявши повістку. — Я запросив вас ось з якого приводу. Ви добре запам’ятали зовнішність того хлопця, що був за кермом “Лади”?
— Здається… так. А що?
— Змалювати зможете?
— Спробую, — знизав Олексій плечима.
— Чудово. — Старший лейтенант зняв телефонну трубку, набрав короткий номер. — Іван Олександрович? Це Дмитрієв. Зайдіть, будь ласка.
Поклавши трубку, Дмитрієв запитав:
— Після аварії ви з тим хлопцем ні про що не розмовляли?
Олексій відвів погляд, стілець під ним скрипнув.
— Загалом… ні про що таке…
Старший лейтенант посміхнувся.
— А все ж таки?
— Ну… я на нього злий був… правил не знає, водить погано… чого за кермо сідає?
— А як він себе поводив?
— Загалом… дивно. Машина нова, однак він, мені здалося, не дуже засмутився… Мабуть, таточко з матусею подарували. Якби на свої кревні придбав, не був би таким спокійним. І взагалі піжон. Грошей повні кишені. Навіть… — У Олексія ледве не вихопилося, що водій “Лади” дав йому два червінці, та він вчасно прикусив язика: про такі речі тут краще помовчати.
— Що “навіть”?
— Та ні… це я так… Нічого.
Під вивчаючим поглядом старшого лейтенанта Олексій відчув себе дуже незатишно. “Треба ж було таке бовкнути!”
— А звідки ви знаєте, що у нього грошей повні кишені?
— Так пропонував же. Прямо жменю витяг. Відкупитися хотів, щоб, значить, ДАІ не викликав. Як ДАІ побачив, рвонув через натовп — тільки його й бачили. І чого злякався? Ніби ж і не п’яний: запаху я не відчув…
— Не в цьому справа, — сказав старший лейтенант. — Він машину вкрав. Шкода, що ви його не затримали.
— Так я ж не знав! От сволота… — помовчавши, Олексій згадав: — Я йому свою робочу адресу залишив. Може, навідається? Ось тоді вже…
— Адресу? — здивувався Дмитрієв. — Навіщо?
Олексій опустив очі. Що за клятий язик?
— Хотів з ремонтом допомогти…
— В державному гаражі?
Олексій кивнув.
— Ясно… Навряд чи він прийде до вас. Але про всяк випадок, — старший лейтенант дістав візитну картку, простягнув Олексієві, — ось, візьміть. Якщо з’явиться, подзвоніть.
Двері відчинилися, ввійшов чоловік середнього віку в цивільному, з великою текою під пахвою. Бліде, якесь зморене обличчя ніби в темну рамку вставлене — обведене по гострих вилицях чорною борідкою. Він мовчки сів біля вікна, розкрив на колінах теку, вийняв з кишені фломастер, запитливо глянув на старшого лейтенанта.
— Ну, починайте, — сказав Дмитрієв Олексію. — Тільки прошу — якомога докладніше, з деталями, не поспішайте.
Через півгодини художник простягнув Олексієві аркуш ватману.
— Схожий?
— Здорово! — сказав Олексій. — Ніколи б не повірив, що так от зі слів можна намалювати.
Старший лейтенант подякував художникові, той зібрав своє причандалля і вийшов.
— Ну, що ж, спасибі і вам, — простягнув старший лейтенант руку Олексієві. — До побачення.
“Краще прощавайте”, — подумки відповів Олексій.
В коридорі він вийняв із кишені візитну картку, яку йому дав старший лейтенант, подер на клапті і, озирнувшись, кинув у урну.
Дмитрієв зайшов до начальника відділення карного розшуку майора Кожухаря, доповів про результат бесіди з водієм грузовика, показав портрет водія “Лади”, зроблений художником зі слів Северина.
— Гаразд, — сказав майор. — Негайно віддайте на розмноження. Організуйте роздачу копій всім постам ДАІ, дільничним інспекторам, на опорних пунктах міліції — дружинникам. А зараз беріть оперативну групу і вирушайте за цією адресою, — Кожухар вказав очима на клаптик паперу, що лежав на столі. — Власник “Жигулей”, які вкрали два тижні тому, подзвонив черговому і повідомив, що знайшов свою машину. Впізнав за якоюсь деталлю. Капот гарячий. Можливо, злочинці або злочинець, змінивши номери, заспокоїлися і ще повернуться за нею.
Через п’ятнадцять хвилин райвідділівський УАЗик примчав групу за вказаною адресою. Схвильований власник “Жигулей” не зводив очей з свого віднайденого скарбу.
— Це вона, не може бути ніякого сумніву, — гаряче запевняв він оперативників. — Ось,
