метрах від тролейбусної зупинки, біля будинку номер двадцять п’ять. Хвилин через десять під’їхав потрібний мені тролейбус, із нього вийшла Інна й рушила в мою сторону. Коли вона підвела очі, то побачила величезний букет квітів, а за ним старшого лейтенанта Федорчука.
На цей раз очі дівчини були лагідні і веселі.
1
Слідчий Максим Карий пругко підвівся з-за столу, потягнувся до хрускоту в суглобах, і на обличчі в нього з’явилася іронічна посмішка. І хто це вигадав, що робота в міліції — часті сутички з озброєними злочинцями, карколомні пригоди? Зрештою, коли розібратися, то найуживанішим знаряддям праці слідчого виявиться… друкарська машинка. Бо на ній працюєш набагато частіше, ніж тримаєш в руках зброю… До речі, коли йому останній раз доводилося братися за пістолета? Навіть пригадати відразу не вдається. Ось тобі й романтика! Правда, остання справа, котру він сьогодні, вважай, закінчив, була навдивовиж заплутана, цікава. І як добре тепер згадувати про неї в минулому. А почалося все з того, що в парку Перемоги закохані знайшли вбитого. Слово ж яке — “знайшли”… Як він там у звіті написав?
Карий повернувся до столу, взяв до рук аркуш машинопису. “Наштовхнулись…” Теж не дуже правильно, та це, зрештою, не детектив, а звіт старшого слідчої групи.
Монети… Багато в цій справі золотих монет. Де б він їх раніше стільки бачив? Вони з’являлися в місті невідомо звідки. Дійшло до того, що в барі за кухоль пива золотим почали розраховуватись… І все ж навіть тепер, після арешту злочинця, конфіскації золотого скарбу, не все ще зрозуміло. Звичайно, тепер слідчий прокуратури доведе справу до кінця. Кожен у їхній оперативній слідчо-пошуковій групі, створеній у зв’язку з важливістю розкриття низки злочинів, пов’язаних з убивством, спекуляцією золотом, шантажем, підробкою документів, мав чимало роботи. І він, пригадується, не раз відчував, як час, відведений для розслідування, затискає його в лещата обставин, квапить, змушує помилятися… Помучитися зі справою Іванюти довелося добряче і йому, і уповноваженому карного розшуку Миколі Істоменку, а особливо — начальнику слідчого відділення майору Завагіну…
Гроші, золото… В роботі слідчого вони майже завжди асоціюються з поняттям злочин. Ось і цього разу. В долоні у вбитого була затиснута золота монета. Обличчя — спотворене сумішшю кислот. Документів – ніяких. Це вже згодом встановили особу потерпілого, ним виявився робітник Павло Шугін. Хто б міг тоді подумати, що це вбивство буде тісно пов’язане із зникненням з наукової експедиції, яка обстежувала озеро Берестувате у Чорному лісі, одного з її членів — Олега Іванюти?
Той, виявляється, таємно шукав на чорноліському озері скарб. І знайшов, як це не дивно. Потім інсценував власну загибель в озері та утік із скарбом. Збути золоті монети виявилося не просто. Тоді Іванюта вирушає до Полтави в пошуках людей, яким би можна було продати золото. Відразу виникає запитання: чому саме в Полтаву? Перекупників Іванюта знаходить. Але вони даремно довіряють йому. Злочинна група, яку він зумів зібрати й озброїти досить оригінально-хімічною, так би мовити, зброєю, а точніше, газом, виготовленим за технологією такого собі Крячка, хіміка, безперечно, талановитого, але нині — алкоголіка, одержавши гроші, забирає і все “продане” золото у тих, хто наважився його придбати. Технологія справді “безвідходна”… Маючи, таким чином, солідну суму грошей і не витративши практично нічого із свого золотого запасу, Іванюта вирішує податися подалі від місця проведених “операцій”. Але перед цим, очевидно, він став свідком бійки у парку Перемоги. Вбивають людину, в якої на руці зовсім випадково такий же шрам, як у Іванюти. І статурою, кольором волосся — схожу. І віком… На місці вбивства Іванюта підбирає паспорт Павла Шугіна — так звали загиблого. А в кишені Іванюти — пляшка з сумішшю кислот, необхідних йому для експериментів з газом Крячка… Очевидно, здалося йому, все складається якнайкраще. Він вихлюпує в обличчя вбитого “царську горілку”, забирає з собою піджак Шугіна, його документи… Так народжується Шуранков. Хто так уміло переробив прізвище Шугін в Шуранкова, залишається знову ж таки не виясненим. Чимало все ж білих плям у цій майже завершеній, в усякому разі для нього, справі…
Фотографії до “нового” паспорта Іванюта змушує робити такого собі Ізяслава Хрінюка, не дуже чистого на руку фотографа, якого теж, між іншим, грабує. Потім оригінальний трюк з пересилкою золота поштою в нішах, зроблених у словниках. І арешт на пошті, в Знам’янці…
Так він і описав перебіг подій у звіті Завагіну, начальнику слідчого відділення. Звичайно, як належить, з подробицями.
Карому пригадалася недавня розмова в кабінеті майора. Той не розділяв його піднесеного настрою. Підсунувши до себе протокол допиту Іванюти, погортав його сторінки, примружив очі.
— У твоїй версії є принаймні дві слабкі ланки. Навряд чи зможемо рекомендувати її за основу. Мені здається, ти поквапився. Подумай сам. Навіщо було Іванюті “смітити” монетами? Як ти це поясниш? Адже пригадай — монета біля вбитого Шугіна, монети у Крячка, монета на місці проваленої карним розшуком засідки, монети у цього п’янички Махача, якими він розраховувався у “Перлині степу”. Це одне. А по-друге, для чого Іванюті інсценувати свою загибель на дні озера? Де логіка? Чи не простіше було приховати скарб, а по закінченні експедиції повернутися до нього? Або цей ризикований трюк з паспортом? Можливо, його хтось налякав і він вимушений був зникати негайно? Як ти поясниш його інсценовану втечу з експедиції?
Тоді, пригадується, Карий відповів:
— Це він нам розкаже сам.
Тепер подумалось, справді поквапився. У слідчого прокуратури, схоже, буде до нього ще чимало питань. Але як би там не було, головне зроблено: злочинець за гратами, скарб повернено державі. Й сьогодні, вперше за останні дні, можна позбутись тривожних думок.
Слідчий ще кілька хвилин постояв біля прочиненого навстіж вікна, потім повернувся до друкарської машинки. Заклав нового аркуша, на мить замислився й знову ткнув пальцем у клавіатуру. Він так і не навчився друкувати усіма десятьма, як то належить. Проте й двома вказівними виходило швидко, відчувалась багаторічна практика.
“У результаті очної ставки з громадянином Ю.В.Довгаєм у присутності понятих, підтверджено, що затриманий з документами П.Шуранкова в дійсності — робітник-аквалангіст експедиції Олег Петрович Іванюта, який…”
2
В ніч після арешту Іванюта майже не спав. Намагався продумати ситуацію. З почутого на очній ставці було ясно: слідчим органам відомо далеко не все.
Схоже, на нього оперативники вийшли через посилку або ж через бібліотеку, де він, готуючись до експедиції, змушений був залишити свій автограф.
