Підвівся з низеньких нар й зиркнув на просвітлілий шмат неба у загратованому віконці під стелею.
Камера не справила на нього гнітючого враження. Шкіряний твердий тапчан, стілець, умивальник, стіл.
“Цілком пристойно, як для ув’язненого”, — подумалось.
Почуття гіркоти, яке переповнювало його від того, що так, зрештою, як він вважав, прикро влип, поступалося тривозі. Одне втішало: він забрав з Чорного лісу не все золото. Поквапився, правда. Розшукав скарби та зумів підняти на острів лише один ящик з золотом. Не продумав все до кінця. І в результаті, як тільки він підпиляв ланцюг, все обірвалось на дно безодні під островом. Дістати його голіруч було годі й думати. В єдиному ящику, який пощастило вихопити Іванюті, були золоті монети. Навіть невеликої частини скарбу вистачило б йому на все життя.
Іванюта пригадав, як йому ледве вдалося знову закріпити ящик до підводних корчів.
Відкрив його там же, під водою. Переніс знахідку на берег. Частину скарбу заховав у підводних печерах. Тому й тепер, коли трюк, як назвав це слідчий, з золотом не вдався і воно потрапило до рук міліції, Іванюта все ж не вважав гру програною.
Вони дізнаються від мене лише те, що я захочу розповісти. А скарби, скарби на дні. І вони мовчать. Що відомо слідчому?
В читальному залі, куди могла привести зворотна адреса на посилці, його знали, як Іванюту. В паспорті ж — Шуранков. Отже, перша помилка — це зворотна адреса на посилці. Але спробуй відправити такий дорогоцінний вантаж без зворотної адреси. Цікаво тільки, як вони довідалися про посилку і що в ній золото? Втім, яке це тепер має значення.
Пригадується, слідчий говорив про скарби на дні озера. Саме “на дні”, а не на плаву. Значить, про золото їм нічого не відомо. Це вже добре.
Звинуватити його, Олег це розумів, можна буде лише в тому, що приховав знахідку. Пограбування квартир, шантаж з монетами ще треба довести. От тільки фотограф Хрінюк. Він його бачив… Однак і тут, напевне, є вихід.
Можуть, звичайно, приплутати за злочинну групу. Але, схоже, нікого, крім нього, не заарештовано.
3
Наступного ранку Іванюта попросився на допит.
Слідчий прокуратури Валентин Лавренюк, тридцятий’ятирічний блондин з круглим, рум’янощоким обличчям, широкими плечима й атлетичною статурою, звично розклав на столі папір і, відкинувши з лоба біляве пасмо рівного волосся, приготувався слухати.
— Хочу запитати, — почав Іванюта, — якщо я добровільно здам золото державі — мені належить якийсь процент?
Лавренюк схмурив брови.
— По-перше, золото у вас відібрали. І я б на вашому місці, громадянине Іванюта, не торгувався. По-друге, про яку добровільність може йти мова, якщо ви — під арештом?
— І все ж я сподіваюсь…
— На що?
— Як вам відомо, я знайшов на острові золото. — Іванюта зробив після цих слів паузу, але на це ніхто не відреагував. Слідчий лише запитально звів догори солом’яні брови.
— Але те, що ви перехопили, тільки частина скарбу. Так от, мене цікавить, чи одержу я хоча б якусь винагороду, коли покажу, де заховано решту?
— Суд врахує це при визначенні вам міри покарання, — сказав неголосно Лавренюк.
Якийсь час Іванюта робив вигляд, що роздумує.
— І все? Втішає мало. Та схоже, виходу нема. Я згоден, — сказав рішуче. — Їхати треба в Чорний ліс. Покажу. Мені, бачу, ним не скористатись. То хай хоч кілька років мені скостять…
Того ж дня Лавренюк разом з арештованим виїхав до Знам’янки. А наступного — Завагін зібрав у себе співробітників.
Рвучко звівся з-за столу, обвів усіх поглядом.
— У мене досить неприємна новина. Учора на озері трапилось надзвичайне — втік Іванюта. Керівництво, скажу без епітетів, стурбоване. Знову створюється бригада слідчих і оперативників, яка займатиметься цією та суміжними з нею справами. Старший групи слідчих — капітан Карий…
Максимові аж подих перехопило, чого-чого, а такого перебігу подій він зовсім не сподівався.
4
Вивільнивши Карого для роботи з золотом, Завагін взявся за розшуки “хіміків”. Тим більше, в лабораторії провели досліди з газом, який використовували злочинці при пограбуванні квартир.
Почав з пошуків підходящої для цього хімічної лабораторії, де можна виготовити циклопропанат. Технологія приготування газу відома. Крім того, Крячко назвав, і досить впевнено, де, в яких умовах можна виготовити його. Створили групу оперативних уповноважених карного розшуку, яка зайнялася перевіркою лабораторій, де є умови для подібних досліджень. В обласному центрі і довкруг нього їх виявили дев’ять. Та ще три — в Знам’янці. Робота ускладнювалась, бо для добування газу якихось особливих хімікатів не вимагалось.
Сам Завагін вирішив побувати спочатку в агрохімлабораторії. Це було в двадцяти п’яти кілометрах від Полтави, в мальовничому селі Польовому.
Приїхав автобусом, зіскочив з приступки і нерішуче зупинився, роззираючись. У кількох кроках розмовляли двоє. Завагін байдуже ковзнув поглядом по обличчях жінок і вже хотів було йти до центру села, коли раптом почув цікаву фразу.
— Та він же брав минулого місяця! — долинуло до Завагіна.
— Отож я й кажу Катерині: не давай йому десять балончиків. У нього ще є. Хіба за місяць можна стільки спалити? Мій раз у місяць її заправляє, та й то вистачає. А тут — десять. Де ж того газу набрати? Балончики, сама знаєш, — дефіцит. То, кажеш, не бачила у місті? Хоч ховай ту запальничку. Бач, сірники йому вже не підходять. — Буркотіла її співрозмовниця, невисока з гострими плечима жінка у просторій темно-коричневій спідниці.
Завагін не палив. Але газову запальничку й цигарки тримав в кишені завжди. Неквапно витягнув з кишені пачку “БТ”, дістав цигарку, клацнув запальничкою. Тремтячий язичок полум’я жадібно лизнув кінчик цигарки, і слідчий відчув у роті пекучо-терпкий запах диму. Ступив крок до жінок.
— Пробачте, де тут у вас магазин? Мені б балончик для запальнички купити. Кінчається газ. — Показав запальничку. Сказав це, власне, не сподіваючись почути щось цікаве, а скоріше, щоб переконатись: фраза, яку він випадково почув, дійсно стосується газових запальничок.
Жінки перезирнулись. Адже щойно про це розмовляли.
— Магазин такий є, — поспішила відповісти невисока. — Та балончиків немає. Сама збираюсь у місто за ними.
— Ви палите? — запитав Завагін, аби підтримати розмову.
— Ні, — розсміялася жінка, й він побачив, що посмішка у неї красива, тепла, робить обличчя привітнішим, але чомусь зовсім не знімає з нього слідів утоми. — Син просив. Просто біда! Подарувала я йому на день Армії запальничку, рік тому, і балончики у де раніше були весь час у магазині, а тепер Катря каже: — Панасюк з агрохімлабораторії усю партію закупив, а навіщо вони
