віконниці прямо в ліс відкриваються. Працював Гутник комірником на станції, в гості не ходив і до себе не звав. Здавалося, що може бути в нього спільного з бандитом? Так до певного часу думав Захаренко. І лише недавно довідався, що під час війни служив Семен поліцаєм. Коли спіймали — судили, відсидів строк. Відразу тоді Захаренко якось не пов’язав ці факти і свої думки, а ось зараз викристалізувалося тверде переконання, що Чорногуз рано чи пізно повинен зіткнутися з Гутником. На чому вони зійдуться, сказати важко, але спільний грунт напевне знайдеться.
Кам’яний добротний дім Гутника виднівся вдалині — швидко світало, і на сході розгорялася червона зоря. Небо очистилось від хмар, день мав бути сонячний, теплий.
Майор вирішив не показуватися перед вікнами, а біля останньої хати завернув у вузький провулок і між тинами закрокував до лісу, щоб вийти до будинку з тилу. Тільки поминув останній тин, як побачив таке, що змусило мимоволі зупинитися — над димарем хати вився тонкий, майже невидимий димок. Захаренкові навіть здалося, що це — міраж, обман зору, але чим далі, тим густішим ставав стовп диму. Сумнівів бути не могло — в Гутника готують сніданок. Але кому в такий ранній час?
Хтось зібрався в дорогу, і хазяйка порається, щоб пригостити.
Майор засунув руку в кишеню, і холодний метал пістолета відразу заспокоїв. Так, у дорогу міг лаштуватися тільки Чорногуз, який нікому не довіряє, підозрює, ніби чує за версту небезпеку.
Осипаючи краплі з молоденьких сосен, Захаренко звернув до будинку Гутника. І тільки вийшов до паркану, звів очі — і закам’янів: за кілька метрів від нього у відкритій повітці стояв розгублений від несподіванки Чорногуз. Високий, кремезний, у синьому плащі, в чоботях і шапці-вушанці, він так міцно вхопився за одвірок, що навіть здалеку видно було велику бліду від напруження руку.
Їхні погляди зустрілися.
І що з того, що на майорові ні погонів, ні портупеї, обличчя заросле, припухле від недосипання? В очах незнайомця Чорногуз прочитав свою долю.
Він перший, не прицілюючись, прямо крізь кишеню плаща кілька разів вистрелив. Витягнув руку і на ходу розрядив обойму в майора, що падав.
Захаренко здригнувся від удару в груди і, перегинаючись у попереку, похилився вбік. “Утече, утече! — билася в голові думка. — Ні!”
Вже лежачи на землі, витягнув пістолет, вперся ліктем у бік, а щоб припинити дрож, міцно, як тільки міг, обхопив лівою рукою правицю і старанно, не наважуючись вистрелити, прицілився. Чорногуз був біля лісу. Ще секунда, друга — і він сховається у холодному ялиннику.
Піймавши його на мушку, майор натиснув курок. Пострілу він не почув, тому що в скронях ніби молоти гримкотіли, але побачив, як упав Чорногуз…
На столі перед Смоляком — особова справа майора Захаренка, фотографії, анкети, нагородні листи, подяки.
Сині сутінки вже заповнили кімнату, коли капітан закінчив вивчення цієї справи. Він перегорнув останній аркуш. Залишився тільки підшитий до обкладинки сірий конверт. А в ньому лежить недописаний лист до колишнього друга. Цей лист знайшли у майора в кишені там, у лісі.
Він, видно, сів писати його напередодні нічного виїзду, але не встиг закінчити. Крапку поставив той постріл на світанку, який був останнім у житті майора, постріл, що вирішив долю запеклого бандита.
Смоляк немов зараз бачить, як над захололим тілом майора скорботно опустила віти берізка. Чує, як високо в небі, повертаючись з ірію, курликають журавлі. Майор лежав, припавши грудьми до землі, неначе хотів почути, що вона скаже йому в останню хвилину…
Капітан увімкнув настільну лампу і слово за словом, рядок за рядком почав читати: “…Я одержав твого листа. Прочитав його не раз і не двічі. Адже це вісточка з мого, а точніше, з нашого дитинства. З нашої юності, що тільки-но починалася, з тієї дороги, якою ми йшли колись разом, з того перехрестя, де розійшлися наші шляхи.
Як зараз бачу школу над річкою. Ми прийшли туди перед від’їздом.
— Прощавайте, шкільні роки!
— Прощавайте, — повторив ти.
Лише рік, один рік, останній, передвоєнний, ми вчилися після школи. По закінченні першого курсу мали зустрітися з тобою над тихою річкою. Та не судилося. Тільки тепер, після війни, дізнався про тебе…
А для мене війна почалася на Балтиці. Перші бомбардування, перша торпедна атака фашистського підводного човна, запеклий бій, коли загарбники намагались висадити десант на Езель. А потім ми залишили Таллін. Змушені були залишити, бо в облозі вже палав Ленінград. І хто тепер каже, що не відчував страху, той говорить неправду. Ми рвалися в бій, але не бездумно. І, траплялося, було страшно. Проте ми йшли. Своєю кров’ю, першими ранами, а часто і смертю відстоювали право на життя, своє місце на землі. Під Пулковом, під Невською Дубровкою, в Синявинських болотах, біля станції Мга падали мої друзі з морської бригади. Падали, щоб більше не підвестися. Люди грудьми своїми прикривали велике місто, кров’ю своєю зросили його стіни.
А потім були тривожні, грізні, голодні дні блокади. Бракувало боєприпасів, не було хліба, не було палива. Багато чого не було. Але була віра в перемогу. І з цією вірою прорвали блокаду. Пул-ково, Гатчина, Луга, Струги Красні, Псков — таким був шлях артилеристів полку, у складі якого я пройшов на захід фронтовими дорогами.
Я не знав тоді, чи доведеться мені хоч раз побачити яблуневий сад у цвіту, рідну Рось. Я нічого не знав про долю рідних, які лишилися за лінією фронту. І чи побачу я їх? Я не міг написати їм жодного рядка. Пошта, навіть польова, листів туди не доставляла. Тому завжди, разом з маленьким чорним медальйоном, при мені була планшетка. А в ній зошит з останніми словами рідним. Про всяк випадок.
Ми штурмували Псков. При форсуванні річки Великої осколок пробив мені груди. А потім — евакогоспіталь, санітарні поїзди, тил, комісія і документ: “Тяжко поранений при захисті СРСР”.
У діючу армію шляхи закриті. Повернувся на рідне згарище. Висаджений у повітря вокзал, зруйнована школа, обвуглені крокви, димар і порожні очі вибитих вікон зустріли мене. Поступово життя почало налагоджуватися: весь тягар, усі чоловічі турботи взяли на свої плечі жінки. Фронт далеко пішов уперед, перекотився через державний кордон. А тут, уже в глибокому тилу, заворушились ті, що вірою і правдою служили фашистам, але не встигли з ними втекти. З лісів почала виповзати усяка нечисть. Далеко від фронту лилась кров безвинних людей.
А ти запитуєш, чому не вчився далі. Чи можна було, Володю, думати тоді про це?
І я пішов до військкомату. Мене направили в райком комсомолу. Виявляється, я був не один. Приходили колишні фронтовики, вчорашні учні шкіл і завтрашні солдати. Однак бажання в усіх було одне — вступити в бій з тим, хто затьмарював мирне життя.
Відгримів салют перемоги. А безсонні тривожні ночі, перестрілки тривали. Чи міг піти я з переднього краю?
Я залишився в строю. З часом обстановка змінилася. Проте легшого шляху, тихого місця в житті я не шукав. Моя робота — це не тільки розшуки злочинців. Пам’ятаю, ми приїхали на виклик. Колгоспники вперше за три повоєнні роки мали одержати оплату на трудодні. Проте вночі було вчинено напад на сторожа, який охороняв приміщення бухгалтерії, касу зламали, а гроші забрали. Довго ми не могли натрапити на слід злочинців.
Було соромно людям у вічі дивитись. А вони з такою надією чекали нас. Але потім, після наполегливого і складного пошуку, злочинців було затримано, а гроші повернено в колгоспну касу.
Чи доводилось тобі, Володю, відчувати коли-небудь таке задоволення від своєї праці? Кожен від своєї праці дістає радість і насолоду. Зодчий і скульптор милуються творінням своїх рук, радіє садівник квітучому саду. А в мене в серці і радість, і пекучий біль. Радість від того, що
