Я причаївся в підворітті навпроти і довго чекав на шарфюрера. Він з’явився десь через півгодини і тим же шляхом рушив до Сінного базару. Йшов повільно, про щось роздумуючи, бо іноді мовби підкріплював свої роздуми мимовільною жестикуляцією.
Пересвідчившись, що він завернув до своєї знайомої, я поспішив додому і розповів про несподіване відкриття Смольникову.
— Ти не помилився? — перепитав стурбовано Іван Григорович і потер пальцями високий, з залисинами лоб. — Може, він заходив в інший двір? Адже ти був там усього два рази…
— Ні, не помилився, — відповів я. — Як можна не запам’ятати вищерблений ріг будинку і високі дерева в дворі?.. Ціммерман, Іване Григоровичу, побував саме там, де ви жили колись і де ми вколошкали того зрадника Хомку Підмогильного!
Смольников глибоко затягнувся тютюновим димом, трохи подумав, а потім рішуче промовив:
— Треба думати, що ці його відвідини, без сумніву, пов’язані з нами. Ціммерман щось винюхав. Отже…
Він зробив паузу.
— Отже, треба його негайно прибрати! — докінчив я його думку. — Чи не так?
— Так, — підвівся Смольников. — Поки він не вийшов на нас… Та й одним виродком стане менше у нашому прекрасному Києві! Він давно заслужив собі смерті! Ходімо! Не гаймося!
Надворі ми завернули в сусідній двір, де в підвалі, в запустілій, замерзлій кочегарці, зберігали в тайнику зброю. Смольников відчинив дверцята топки, глибоко запустив праву руку і подав мені наган і широкі рукавиці з кожушини.
Це був його винахід — стріляти з рукавиці: і нагана не видно, і пострілу майже не чути. Одна незручність — завелика рукавиця.
На вулиці повернули праворуч і попростували до Сінного базару. Холодний північний вітер бив нам просто в обличчя колючим снігом, але ми поспішали і майже не помічали його.
Всюди темно. Жодного ліхтаря, жодного освітленого вікна. Не було й перехожих, навіть патрулі не зустрічалися, — вважали, мабуть, за краще пересидіти морозяну хуртовину у затишному кутку.
Біля скверу я зупинився і показав на двері.
— Тут… Думаю, він ще не змотав вудочок. Лише вісім годин…
— Почекаємо, — сказав Смольников. — Робити нічого.
Ми відійшли вбік, так щоб було видно всю вулицю, і притулилися до стіни.
Мерзнути довелося довго. Лише десь о десятій з дверей виринула висока постать і попростувала прямо до нас.
Він?
— Ходімо назустріч! — шепнув Смольников. — Скажеш — поліція. І запитаєш, хто такий. Треба пересвідчитись, що це він…
Ми виступили з-за дерева й рушили назустріч незнайомцю, що, відстовбурчивши комір і затуляючи ним від вітру обличчя, швидко наближався. У мене в рукавиці на бойовому зводі наган, у Смольникова — пістолет. Вітер свище, як навіжений, і котить снігові хвилі вниз по вулиці, туди десь, аж до Галицької площі, але нам він попутний — іти легко.
Побачивши нас, незнайомець зупинився.
— Хто? — запитав по-німецьки стривожено.
— Поліція, — поспішив я заспокоїти його. — Караульний наряд… Робимо обхід своєї дільниці… А ви хто?
Ми наблизилися до нього майже впритул. Тепер навіть у темряві було видно блискучі халяви його чобіт, таке ж блискуче пальто-шкірянку з хутряним коміром, худе обличчя… Ціммерман!
— Він, — тихо сказав я і зразу вистрілив.
Постріл пролунав глухо… Ще глухіше скрикнув Ціммерман і, схопившись руками за груди, поволі, ніби роздумуючи — падати чи не падати, почав хилитися на лівий бік.
Смольников витягнув у нього з кобури пістолет, простягнув мені.
— Держи! Пригодиться! — І, приклавши пальці до шиї вбитого, щоб намацати пульс, прошепотів: — Готовий! Наповал!
— Тоді тікаймо! — сказав я.
Смольников заперечив.
— Ні в якому разі! Залишати труп не можна! Вранці його знайдуть — і німці розстріляють півкварталу!.. Треба підшукати для нього надійну схованку.
Він відійшов на середину вулиці і почав ногами, а потім і руками розгрібати сніг.
— Що ви шукаєте, Іване Григоровичу?
— Каналізаційний люк… Десь тут має бути… Допоможи мені.
Я теж узявся за роботу. І мені пощастило: незабаром мої пальці ковзнули по круглій металевій кришці.
— Тут!
— Молодець, — похвалив мене Смольников і вийняв з кишені чималу шоферську викрутку. — Зараз ми її підчепимо!
Він підважив кришку, підняв і відкинув убік. З ями вдарило важкою каналізаційною задухою.
Ми притягли Ціммермана і без зайвих зволікань заштовхали головою в отвір люка. Він погуркотів по вмурованих у стіну залізних щаблях і важко плюхнувся в холодне багно.
Накрити кришку і нагребти на неї снігу — півхвилини.
Полегшено зітхнувши, я оглянувся. В пітьмі бовваніють похмурі, неосвітлені будинки, шумлять безлистим гіллям чорні дерева, свище, котить уздовж білої вулиці зимова хурделиця—наш вірний помічник. І жодної живої душі довкола!
— Ходімо! — шепнув Смольников. — До ранку хуртовина всі сліди занесе!
Ми ступили на тротуар і рушили в напрямку Сінного базару.
— Може, тепер візьмемося за Гольбаха? — спитав я. — Виберемо слушний час і…
— Ні, ні, — Смольников аж зупинився. — Про це не смій і думати! Це наше надійне прикриття, а головне, доступне для нас джерело інформації. І збір її — твоє завдання! Як тільки виявимо місцерозташування розвідувальних шкіл, я пошлю через фронт посланця… А до пращурів будемо відправляти інших — тим більше, що напхалося їх у Київ достобіса!.. Тікатимемо тільки тоді, коли помітимо щось підозріле…
Після цього я причаївся, уважно слідкуючи за тим, чи не впаде тінь підозри на нас зі Смольниковим. Однак нічого не помітив. Ціммермана шукали довго, але так і не знайшли. Замість нього призначили шарфюрера Цвеккера, рожевощокого, добродушного на вигляд товстуна років тридцяти п’яти.
Одного дня (було це наприкінці березня чи на початку квітня) Гольбах наказав мені дістати квітів. Наказ був вельми несподіваний, і я не знав, де їх можу роздобути.
— Приїздить дружина з донькою, — пояснив він. — Поїдемо зустрічати!
Трохи подумавши, я попростував на схили київських гір над Дніпром і між кущами на осонні швидко назбирав голубих, фіолетових та білих пролісків.
Радісний, збуджений, бездоганно поголений і напахчений дорогим одеколоном, Гольбах уже крутився в дворі біля машини.
— Молодець! — похвалив він мене, побачивши квіти. — Швидше сідай! А то запізнимося!
Він сам сів за кермо, і чорний блискучий лімузин виїхав з воріт, що охоронялися двома есесівцями.
Поїзд запізнювався, і нам більше годині; довелося ждати на пероні. Всюди було брудно, сіро, після зими незатишно, але сонце вже щедро світило по-весняному, і я з приємністю відчував, як воно гріє і пестить моє обличчя. Весна вселяла в серце радісні надії: вірилося, що Червона Армія ось-ось розпочне наступ і він стане початком звільнення нашої землі від ненависного ворога. Я дивився на сонце, на ясне небо і мріяв про те, що знову сяду за штурвал літака…
