Як це часто буває, коли довго ждеш, поїзд з’явився несподівано. Прогримкотівши на стрілках і проскреготівши гальмами, поволі підкотив до перону і важко зупинився. З вагонів зразу ж сипонули солдати й офіцери, що верталися з відпусток. У дверях показалося кілька жіночих капелюшків: до деяких офіцерів- тиловиків, що займали солідні посади в окупаційній адміністрації, поспішали їхні “фрау” та доньки.
Гольбах раптом зірвався з місця і голосно вигукнув:
— Ельзо! Єво!
На приступці одного з вагонів стояла, усміхаючись, білява, дещо розповніла жінка у світлому плащі й елегантному капелюшку, а з-за її плеча визирала дівчина років п’ятнадцяти. На плечі їй спадали дбайливо розчесані лляні коси, а голубенькі очиці з цікавістю поглядали на сіре громаддя вокзалу.
— Отто! — скрикнула жінка і простягла до Гольбаха руки.
— Татку! — почувся ніжний дівочий писк.
Я взяв два великі чемодани з жовтої шкіри і рушив слідом за штурмбанфюрером, його дружиною і донькою.
Коли сідали в машину, фрау Ельза ковзнула по мені поглядом і запитала чоловіка:
— Це твій лакей, Отто?
Гольбах усміхнувся.
— Це мій перекладач, дорога. Ти ніяк не звикнеш, що в армії лакеїв немає.
— То він знає німецьку?
— І досить пристойно.
— Он як! — здивувалася фрау Гольбах і пильно глянула на мене. — Як же тебе звати, юначе?
— Володимиром.
— А-а, Вольдемар… Гарне ім’я!
Вона зверталася до мене, як до собаки, що належала їй або комусь із членів її сім’ї, і дивилася на мене, як на корисну річ, яку зручно завжди мати під рукою.
— І він так схожий на німця! — втрутилася в розмову Єва. — Просто дивно…
Хоча в мені все кипіло від обурення, я опустив очі, щоб не засміятися, бо мені здалося, що і мати, і дочка свято увірували в те, що ощасливлюють мене і своєю увагою, і порівнянням з німцем.
Не знаю, що б вони ще говорили про мою персону, але Гольбах завів мотор і натиснув на акселератор.
Сильна машина швидко промчала нас по майже безлюдних центральних вулицях міста і зупинилася на Печерську, біля одноповерхового будинку на високому цоколі, де мешкав Гольбах.
Почувши скрип гальм, з дверей вискочив вартовий, здоровань-есесівець Катце. Ми з ним занесли чемодани в передпокій, і Гольбах відпустив мене, сказавши, що сьогодні я можу бути вільний до самого вечора.
У перших числах травня мені дуже пощастило — я приніс відомості, за які Іван Григорович розцілував мене, мов рідного сина.
Було це так.
Одної суботи, коли закінчився робочий день, Броніслав запропонував мені зіграти в шахи. Ми сіли в залі для засідань. Надворі стояло тепле весняне надвечір’я, і яскраве сонячне проміння сліпучими потоками вливалося в розчинені вікна разом з пахощами буйно квітуючих каштанів.
Перед нами на столі стояли старі, дерев’яні, з облізлою фарбою шахові фігури, і ми поринули в гру. Я десь помилився і почав програвати. Мій король застряв у центрі, важким фігурам не було ходу, діяв один ферзь, та й за ним суперник розпочав справжнє полювання.
У цей час у двері заглянув штурмбанфюрер Гольбах. Його обличчя розпливлося в усмішці.
— А-а, голубчики, ось ви де!.. А у мене якраз руки сверблять… Хто вилітає?
— Уже вилетів, — сказав я, показуючи на дошку. — Ще два—три ходи…
— Е-е, Володья, твоє становище безнадійне!.. Капабланка на твоєму місці давно б здався! — вигукнув Гольбах.
— І я здаюсь…
Сміючись, я підняв руки догори і звільнив місце, на яке зразу сів шеф.
Броніслав розставив фігури — і гра між ними почалася. Перші три чи чотири ходи гравці, як завжди, зробили блискавично. Потім почали задумуватись. Я стояв збоку і з цікавістю спостерігав за дебютом, бо обидва вони були в цьому ділі мастаками.
Десь після десятого ходу, коли на дошці почала вимальовуватися складна ситуація, Гольбах раптом сердито відкинувся на спинку стільця.
— Тьху, якою гидотою доводиться грати! Не фігури, а потвори якісь! Аж в очах рябіє! — і, витягши з кишені ключа, звернувся до мене: — Володья, сходи в кабінет — принеси мої шахи, а то, чого доброго, програю… Ця польська свиня Броніслав, не зважаючи на те, що перед ним шеф, тисне та й тисне, мовби справді збирається виграти!..
Гольбах, коли був у настрої, іноді дозволяв собі з підлеглими іронічний тон, що межував з панібратським.
Броніслав, красивий, але якийсь блідий і тихий юнак, сумно усміхнувся, бо давно звик, що Гольбах напівсерйозно-напівжартома називає його польською свинею. А я ледве стримався, щоб не виявити раптової схвильованості, що охопила мене. Зараз я уперше за півроку опинюся сам у кабінеті шефа! Невже це той шанс, якого я так довго ждав?
Всі співробітники відділу вже розійшлися, вартові, користуючись відсутністю начальства, дихали свіжим повітрям на подвір’ї та на вулиці, і мої кроки лунко прозвучали під високим склепінням безлюдного кори-дора.
Я відімкнув двері і, зайшовши до кабінету, залишив їх напіввідчиненими, щоб було чути, коли хто- небудь ітиме по начищеному до блиску паркету.
Кабінет виходив вікнами на захід, і в ньому зараз, як і в залі, панувало малиново-оранжеве буйство сонячного проміння.
З калатаючим серцем я швидше підійшов до протилежної стіни і відсунув штору. Там висіла адміністративно-політична карта Східної і Центральної Європи довоєнного часу. Як я й думав, на ній червоними прапорцями, приклеєними до тоненьких шпильок, було позначено лінію фронту.
Та не вона, ця лінія, мене зацікавила.
Я відразу помітив кілька інших, синіх ліній, що відходили від Києва на захід і на схід. Одна з них, західна, впиралася у Варшаву та в ледь помітне, незнайоме мені містечко Сулеювек поблизу польської столиці, а східні з’єднували Київ з Полтавою, Харковом та містечком Волновахою на Донбасі.
Все це навело мене на роздуми, але конкретно нічого не говорило. Лінії могли означати хтозна-що…
Я зашторив карту і попрямував до вікон, де стояли шахи. І тут раптом мій погляд упав на великий перекидний календар на письмовому столі Гольбаха, поряд з двома телефонами. Спочатку я не зрозумів, що привернуло в ньому мою увагу, і, тільки ступивши кілька кроків, здогадався: завтрашнє число в обрамленні написів.
Я нахилився і прочитав:
“Особливе завдання:
28. IV.1942 — відправлено у Варшаву 12 чоловік (всі — офіцери).
30. IV.1942 — у Полтаву Візерові — 7 чоловік.
6. V.1942 — у Волноваху Локкертові — теж 7 чоловік.
Про виконання доповісти безпосередньо самому полковникові Гейнцу Шмальшлегеру в штаб “Валлі” 7.V.42 о 9 годині ранку”.
На мить я занімів з несподіванки. Позначки на карті і назви міст на календарі збігаються. Отже, там школи?.. А Сулеювек підкреслено двома рисками — невже штаб?..
Схвильований, переповнений радістю, не затримуючись більше ні хвилини, я схопив шахівницю з шахами, вийшов з кабінету, замкнув двері і швидко попростував до зали.
А ввечері, коли про все це розповів Смольникову, він, уважно вислухавши, раптом міцно обняв мене і поцілував у лоба і в щоки.