— Володько! — вигукнув, притискуючи до грудей. — Та чи ти розумієш, що приніс? Ні, не розумієш! Адже тепер ми знаємо міста, де розташовані фашистські школи шпигунів і диверсантів! Я не сумнівався — вони у Варшаві, Волновасі, Харкові і Полтаві!.. Безперечно, є вони і в деяких інших містах, бо смішно було б думати, що ворог обмежився тільки цими школами. А той факт, що ти виявив їх чотири, говорить про те, що відділ Гольбаха постачає “матеріал” лише їм. Однак і цього немало! До того ж щось важливе знаходиться в містечку Сулеювек під Варшавою. Чи не сам штаб “Валлі”, про який ідеться в записах штурмбанфюрера? Чи не там слід шукати полковника Гейнца Шмальшлегера, котрий грає в усій цій історії ніяк не останню скрипку? Навпаки, якщо зважити на слово “самому”, то грає він першу скрипку, тобто очолює той шпигунський центр!..
— Що ж із цього виходить?
— А виходить те, що ці відомості ми повинні передати через фронт нашим розвідорганам.
— Радіо у нас немає.
— У мене є один добрий хлопець. Теж шоферує на хлібозаводі, мій напарник. Із оточенців. Звати Віктором. Старший сержант. Про тебе він знає, я говорив йому. Тепер і ти знаєш… Якщо зі мною що-небудь трапиться, зв’яжешся з ним! Є в мене й інша думка — піти самому.
— Вам самому? Чому? — здивувався я.
— Бачиш, не кожному там повірять…
— А вам?
— Я знаю особисто багатьох відповідальних людей. Мене теж знають. Я установлю контакт і повернуся назад, а тоді вже можу посилати когось іншого…
— Зрозумів. А як же я?
— Ти залишишся тут! Твоє місце — у відділі штурмбанфюрера Гольбаха! Що б зі мною не сталося, ти повинен залишатися на місці і робити своє діло! Якщо Вікторові чи мені пощастить добратися до своїх, про тебе знатимуть і на зв’язок пришлють людину… Запам’ятай пароль: “Чи ви не скажете, як мені знайти лікаря Ступака?” Ти на це маєш відповісти: “Ні, не скажу, але я сам хотів би його побачити…” Запам’ятати легко, бо йдеться про відому тобі — і тільки тобі — людину. До речі, такий же пароль я дам і Вікторові. Щоб ти знав.
— Запам’ятаю, — відповів я. — От тільки ще одно мені не ясно…
— Що?
— Ви підете за лінію фронту. А з роботою ж як? Відразу запитають, де ви поділися.
Іван Григорович хвилину подумав, а потім, обнявши мене за плечі, сказав:
— Не хвилюйся. Щось придумаємо. Я ж не завтра йду. Швидше всього — звільнюся по хворобі. Допустимо, почав утрачати зір. От тобі і поважна причина… А втім, подумаємо, як краще зробити…
Все сталося раніше, ніж ми думали, і зовсім не так, як сподівалися.
Днів через три чи чотири після нашої розмови Смольников не повернувся ввечері додому. Я не дуже хвилювався, бо таке іноді траплялося, — він підмінював напарника, котрий по якійсь причині не міг вийти на роботу.
Однак ранком, коли я, поснідавши, спустився вниз і вийшов на вулицю, дорогу мені раптом перетнув незнайомець — юнак років двадцяти двох, міцний, головатий, з розпатланим чорним чубом.
— Володя Булатович? — спитав він мене тихо.
Я внутрішньо напружився. Звідки цей незнайомець знає мене?
— Так, але з ким…
— Ти не скажеш, як знайти лікаря Ступака?
“Ага, от воно що!.. Дуже ж скоро з’явився посланець від Івана Григоровича!” — подумав я, а вголос відповів:
— Ні, не скажу, але я сам хотів би його побачити…
Незнайомець полегшено зітхнув і простягнув руку.
— Віктор. Будемо знайомі.
У моє серце закралася неясна тривога. Щось із Смольниковим?
— Що трапилося, Вікторе? Де Іван Григорович?
— Заарештований.
— Заарештований? — вигукнув я.
— Тс-с-с… Тихо!.. Прийшов я вранці, щоб змінити його, а мені кажуть: “Забрали твого напарника. Саме вантажив хліб, як на подвір’я в’їхала машина. З неї вилізло двоє, відразу кинулись до нього, схопили, потягли”.
Я був приголомшений. Відчув, як неприємний холодок війнув попід серцем.
— Куди ж його повезли? Де він може бути зараз?
Віктор цупкими шоферськими пальцями розкуйовдив чуприну, глянув на зелені дерева у Золотоворітському сквері.
— Не знаю… Хоча…
— Ну!
— Маю одну думку… Мені сказали, ще машина, на якій повезли Івана Григоровича, мала емблему німецького повітряного флоту — Люфтваффе… А вчора вночі на аеродромі вибухнув транспортний літак. При цьому загинув пілот і два механіки. Кажуть — диверсія. Ведеться слідство. Хапають усіх, на кого впала підозра. Оскільки Іван Григорович якраз тоді працював і двічі відвозив на аеродром хліб, забрали і його.
— Ти так думаєш? Що не робити?
— Дізнавшись про все це, я вирішив попередити тебе… Тобі треба тікати!
— А тобі?
— І мені теж.
— А як же виручити Івана Григоровича?
Віктор подивився на мене, як на дивака.
— Виручити? Ну, знаєш… У їхні руки попався — вважай, що пропав навіки.
Його слова обпекли мене вогнем.
— Ми повинні щось придумати!
— Що ж тут придумаєш? Тобі самому перш за все треба замести за собою слід, а вже потім думати, як допомогти Смольникову. Якщо маєш дома щось узяти, біжи! Я почекаю за сквером. — І він показав на машину-будку, що стояла в тихому провулку. — А якщо ні, ходімо зразу. Час не жде! Та й перехожі появилися — нічого нам тут стовбичити!
Віктор мав рацію. Я піднявся до себе в кімнату, взяв зошит із записами, потім заглянув до нашого тайника в котельні і витягнув два пістолети. “Ну, здається, все. Сюди я більше не повернуся… Що подумає Лідія Василівна? Ми так її і не розкусили — слідкувала вона за нами чи ні?” — промайнуло в голові.
Хоча йшов я повільно, серце билося прискорено. Це не жарт — розгулювати вулицями з двома пістолетами в кишенях і зошитом, за який Гольбах власноручно тричі розстріляє!
Згадавши про Гольбаха, я подумав, що на роботу сьогодні вже теж не заявлюся. Там, безперечно, дізнаються про арешт Смольникова. Ото зчиниться переполох!.. Уявив собі, як Гольбах у першу хвилину остовпіє з несподіванки, що в нього під боком півроку жив і працював не простий собі хлопчина, а, як він у думці назве, більшовицький агент. Потім ошаленіє — білі очі округляться від люті, на переніссі, від напруги, ще дужче засиніє шрам, а тонкогубий рот вивергне прокляття.
Раптом мене пронизала несподівана думка, освітила мов блискавка мій збаламучений мозок. Чекай! А що, як використати для звільнення Івана Григоровича штурмбанфюрера Гольбаха?
Я аж зупинився. Це ж ідея!
Викрасти фрау Ельзу і Єву, а потім запропонувати штурмбанфюрерові обміняти їх на Смольникова! Га? Він, безперечно, погодиться на це, бо іншого вибору у нього немає. Єдиний сумнів — чи зуміє він добитися видачі йому в’язня?
Простота плану вразила мене, і я поспішив на протилежний бік Золотоворітського скверу, де стояв автофургон для перевезення хліба.
— Що сталося? — запитав Віктор, помітивши мою схвильованість.
Я заліз у кабіну, засунув йому в кишеню парабелум, а потім розповів про щойно виниклий у мене намір
