не відчувалося. На круглому червоному обличчі Цвеккера висіявся рясний піт, що стікав по шиї за комір.
Я довго і нетерпляче поглядав на ворота, на цегляні стіни будиночка. Що там? Які розмови точаться? Чи не вирішує Гольбах з Малькомесом схопити мене і силою вирвати зізнання про те, де знаходиться Єва?
Раптом хвіртка розчинилася, і я полегшено зітхнув. З неї вийшло двоє — Гольбах і Смольников. У Івана Григоровича на руках блискучі сталеві наручники. Під лівим оком — синець.
Побачивши в машині мене, не здивувався. Мабуть, вважав, що і я заарештований.
— Здрастуй, Володю! — привітався коротко і сів на переднє сидіння, поряд з Цвеккером.
— В місто! — наказав Гольбах.
Спочатку всі мовчали. Машина підстрибнула на розбитому брукові і з торохтінням і деренчанням помчала Повітрофлотською мимо Солом’янського кладовища і колишнього артилерійського училища вниз до Брест-Литовського шосе. Там Гольбах спитав мене:
— Праворуч? Ліворуч?
“Праворуч” — означало в місто. “Ліворуч” — на виїзд із нього.
— Ліворуч, — відповів я. — За Київ!
Смольников повернувся до мене.
— Куди нас везуть?
— Якщо відповісти коротко, Іване Григоровичу, на волю.
— На волю? — не повірив він. — Як це?
— Дуже просто. Ми з Віктором викрали Гольбахову доньку Єву і тепер обміняємо її на вас.
— Хіба ти не заарештований?
— Ні, не заарештований. Більше того, я озброєний, а Віктор жде нас в умовленому місці…
Обличчя Смольникова проясніло. В його чорних, завжди суворих очах зажевріла радість. Він стримано похвалив нас:
— Молодці! Ви зробили майже неможливе, — і тут же перейшов на інше: — До речі, якщо Гольбах згоден на обмін, то чому він не зніме з мене наручників?
Я переклав ці слова штурмбанфюреру. На що він відповів:
— Не зараз… Чим я гарантований, що ви не накинетесь на нас? Ми їдемо хтозна-куди, тож мушу подбати про нашу з Цвеккером безпеку… Ключі від наручників я віддам лише тоді, коли побачу Єву… До того ж мушу попередити, що обставини обміну визначатиму я, оскільки, як ти можеш пересвідчитись, за мною не їде охорона.
Я глянув у заднє віконце. Справді, шосе було пустинне, ніхто за нами не їхав. Отже, Гольбах не кривив душею. Видно, сьогодні він поставив за мету одне — визволити Єву. І ради цього йшов на певний риск. Однак я твердо сказав:
— І все ж обміном керуватиму я! І без вибриків!
Ми виїхали за Київ. Обабіч шосе зеленими стінами звівся старий і густий надірпінський бір. Під колесами монотонно шурхотів асфальт. Нам назустріч вряди-годи проїжджали легкові й вантажні машини.
Я наказав Цвеккерові їхати повільніше. Десь тут на нас мав ждати Віктор, і я боявся пропустити умовний знак — соснову гілляку, покладену на обочині дороги.
Так ми проїхали кілометрів два, і я раптом, несподівано навіть для самого себе, вигукнув:
— Стій!
Машина з’їхала на обочину і зупинилася. Неподалік на траві лежала чимала соснова гілка, зламаним кінцем вказуючи на лісову доріжку.
— Гер штурмбанфюрер, — сказав я, — ми приїхали. Якщо ви не хочете ризикувати життям дочки і власним життям, раджу виконувати мої накази безвідмовно і точно.
— Я згоден, — нахилив голову Гольбах. — Слухаю твої накази, Володья.
Він навіть не усміхнувся.
— Зараз я виведу на узлісся Єву. За моїм сигналом ви відпускаєте мого батька, а я відпускаю вашу дочку. Ключ від наручників прошу віддати мені!
Гольбах поглядом зміряв відстань до лісу і, сказавши “гут”, простягнув мені ключ.
Віктора я знайшов відразу.
— Ну, що? — спитав він нетерпляче.
— Все гаразд. Смольников тут!
— Отже, випускати дівчину?
— Звичайно.
Автофургон стояв у густих заростях метрів за двісті від дороги. Я відчинив дверцята. Єва злякано скрикнула.
— Не бійся. Зараз зустрінешся з батьком… Ходімо!
Ми вийшли на узлісся, і я махнув рукою.
Побачивши, що Смольников рушив від машини, я відпустив дівчину, і вона, все ще не вірячи, що вільна, швидко перестрибнула через канаву і пішла йому назустріч…
Обмін відбувся.
Я ледве встиг відімкнути замки наручників і обняти Смольникова, як на шляху заревів мотор і чорний лімузин, набираючи швидкість, помчав у бік Києва…
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Монотонно цокотіли колеса вагонів на стиках рейок, лунко лопотів під вітром важкий брезент. Під ним, у кузові машини, було напівтемно й душно. Сонце звернуло з полудня й пекло немилосердно. Хотілося пити.
Таня дістала з рюкзака морквину, обчистила ножем, розрізала навпіл, дала половину Володі і, відкусивши шматочок, запитала:
— Що ж далі? Зустрілися ви ще хоч раз із Гольбахом?
— Ні, не зустрілися. У Київ ми більше не поверталися… З будки взяли по хлібині і зразу ж попростували до Дніпра. Смольников вирішив, що ми повинні йти до лінії фронту, перетнути її і розповісти командуванню те, про що дізналися в окупованому Києві. Адже відомості були важливі!
— Ну, і дійшли?
— Не знаю, як мої супутники — Смольников і Віктор, а мені не пощастило. На Дніпрі, коли вночі переправлялися з допомогою невеличких саморобних плотиків, на які поклали одяг і зброю, я загубив їх. Течія знесла мене, і скільки я потім не шукав своїх друзів — не знайшов.
— І більше не зустрічав?
— Ні. Як у воду впали… Два дні, поки не з’їв хлібину, блукав я по очеретах та заростях верболозу, шукав, та все даремно… Тоді вирішив сам пробиватися на схід. За Десною, яку переплив так, як і Дніпро, несподівано натрапив на трьох чи чотирьох поліцаїв, котрі поверталися з якогось села, обтяжені здобиччю. На підводі у них, як згодом виявилося, чого тільки не було: печений хліб, сало, діжечка маринованих опеньків, лантух картоплі, глечик меду і навіть сулія самогону. Видно, добре попатрали якогось дядька… А може, й не одного…
Вийшовши з-за кущів, я зіткнувся з ними віч-на-віч і зразу ж кинувся назад.
— Стій! — загорлопанили вони. — Стій!
Над моєю головою цьохнуло кілька куль. Я оглянувся. Два здоровані у чорних мундирах і з рушницями в руках перли щодуху, не вибираючи дороги.
Я зрозумів, що не втечу. Тому, перебігши невеличку галявинку і опинившись у лісі, заховався за стовбур старої окоренкуватої сосни. Затиснув міцніше парабелум.
Поліцаї вискочили на галявину одночасно і, втративши слід, зупинилися. Тут я і взяв одного на мушку. Постріл пролунав сухо, металево. Один з ворогів змахнув руками і важко брьохнувся на землю. Другий