автомата. Третій копнув між лопатки чоботом. А потім усі гуртом почали стусати його, мов футбольний м’яч. Він уже не лічив ударів і не ухилявся від них, бо все одно не ухилився б. Тільки подумав: “Заб’ють, кляті”.
Але тут пролунав голос обер-лейтенанта.
— Досить!
Солдати враз перестали бити. Відсапуючись і лаючись, знову стали тісним колом, наставивши автомати.
— Прокляття! Ви, здається, прикінчили його! — вигукнув офіцер. — Гей, у кого є вода?
Хтось подав флягу — бризнули на обличчя побитого.
Володя застогнав, ворухнувся, намагаючись устати. Боліло все тіло: голова, руки, ноги, спина… З носа юшила кров.
— Ні, живий! — зрадів офіцер. — Вставай!
Володя насилу підвівся. Прихилився спиною до бука.
— Ну, що, польська свиня, говоритимеш тепер?
— Я не поляк…
— А хто ж ти?
— Я руський… А якщо вже вам хочеться знати точніше, українець.
— О! Рус! Комуніст! Комісар! Українська свиня! — загелготали солдати.
— Заткніться! — гримнув на них обер-лейтенант і звернувся до Володі: — От бачиш: відлупцювали як слід — відразу й заговорив! Недарма кажуть: наука любить дрюка!.. Ха-ха!.. Це добре! Тож відповіси на мої запитання — залишишся живий! Згода?
Володя витер закривавлене обличчя, про-шепелявив розбитими губами:
— Ні, не згоден… Можете не обтяжувати себе зайвою балаканиною: більше я нічого не скажу!
Солдати захвилювались. Зчинився шум.
— Він просто знущається з нас!
— Пристрілити собаку!
— Прикінчити!
Та офіцер міркував інакше. Глянувши на місяць, що величаво котив своє сріблясте колесо по зоряному небу, почухав під рукою і досить миролюбно сказав:
— Розстріляти ніколи не пізно. Ну, прикінчимо — і що з того? Кому тут потрібен труп? Ні, вранці ми передамо його хлопцям з Аусшвітца, і ті зроблять з нього все, що захочуть! Вони роги вправляли й не таким шмаркачам!.. Чуєш, рус?
Володя промовчав, хоча серце стиснулося від жаху. Він чув про Аусшвітц! Там справді уміють трощити кістки, вижимати соки і робити з людини кривавий біфштекс!.. Йому не страшна смерть, бо вже не перший день і не перший рік ходить вона за ним назирці. Звик до думки, що одного разу зіткнуться-вони на одній стежині. Але ж смерть буває різна! Нарвався на міну — і не встигнеш оком змигнути, як рознесе тебе на шмаття. Чи куля влучить у скроню. Або снаряд вибухне під ногами… А в Аусшвітці — там зовсім інше. Там смерть побавиться тобою, як кіт мишею, награється досхочу і тільки тоді, після тривалих тортур і нелюдських мук, прийде до тебе бажаною рятівницею-визволителькою…
Тим часом на це зауваження офіцера солдати почали ремствувати. Почулися незадоволені голоси.
— Оце так! Знову комусь не пощастить виспатись!
— Авжеж! Бо доведеться стерегти клятого собаку!
— Побий мене грім, якщо не мені випаде, бо якраз моя черга!.. Ех, краще б я був розтовк йому голову прикладом, ніж маю провести ніч без сну!
Обер-лейтенант похмуро слухав ці вигуки. Видно, йому теж не хотілося ставити вартових.
— Ми зробимо інакше, — сказав він і звернувся до одного з солдатів: — Гансе, принеси ланцюг, яким була припнута лісникова собака. Ну, та, що ти застрелив… А ти, Віллі, приведи того хлопчиська! Припнемо їх до дерева і спокійно спатимемо…
Ганс стукнув закаблуками.
— Яволь! — і побіг до сарая, що темнів під лісом.
Солдати задоволено зареготали, схвалюючи винахідливість начальника.
Володя похолов. Отже, Тані не пощастило втекти, вона теж потрапила, як і він, в лабети карателів, котрі, видно з усього, полюють на польських партизанів… Бідна дівчина!..
Ганс швидко повернувся з важким довгим ланцюгом. Другий солдат привів Таню. Обер-лейтенант витягнув з кишені невеликі сріблясто-блискучі наручники, клацнув замками.
— Ну, руси, йдіть сюди!
Схопив Володю за ліву руку — защебнув на ній один наручник. Потім ланцюг обкрутнув навколо дерева, зв’язав вузлом і другим наручником замкнув Танину руку… Вийшло і просто, й надійно: не втечеш!..
Солдати заіржали від задоволення і юрбою повалили до лісникової хати.
Володя і Таня залишилися під буком самі.
Деякий час мовчали. А коли останній солдат, гупаючи чобітьми, зійшов на ґанок і в грюкотом зачинив за собою двері, а троє, що мали йти в секрети, зникли в лісі, Володя обняв дівчину і тихо, з розпачем у голосі промовив:
— Пробач мені, дорога, що так трапилося… Не зумів я вивести тебе до своїх… Здається, потрапили ми в безнадійне становище — виходу я не бачу… Пробач…
Таня схлипнула і притиснулася до нього всім тілом, і він відчув, як вона тремтить.
— За що ж пробачати?.. Ти ні в чому не винен…
— Тебе били?
— Били… Вимагали сказати, де партизани… Вони думали, що я поляк…
— Мене теж вважали спочатку за поляка… Але я вирішив, що коли вже помирати, то помирати радянською людиною, і сказав, хто я.
— Я теж…
— Ну, не плач. Будь мужньою до кінця! — Він витер долонею з її щік сльози, що блищали проти місяця, як росинки, і раптом поцілував в очі. — Тримайся, люба, і звикайся з думкою, що нас розстріляють… Адже взяли вони нас зі зброєю в руках!
— Я вже звиклася з такою думкою… Становище наше безвихідне…
Володя відчував, як від побоїв болить усе тіло. Гуде в голові. Нестерпно хочеться пити. Раптом погляд упав на блискучий браслет наручника. Тонкий, покритий хромом, він так і сяє проти місяця, ніби срібло. Стальний, міцний — не розламаєш, не переріжеш!
Та й чим?
Раптом йому стало жарко. Чекай! Чому ж не переріжеш?.. Адже у нього відібрали тільки пістолет, витрусили з кишень всілякий дріб’язок, а ніхто з фашистів не здогадався засунути руку за халяву чобота…
Радісно застугоніло серце. Лапнув — кинджал на місці. Ось він! Важкий, широколезий, гострий з обох боків, мов бритва!
Міцно затиснув чорну рукоятку. Тепер, маючи таку зброю, ще можна поборотися!
— Таню, дивись!
Таня розплющила очі, глянула на кинджал.
— Ну й що?
— Як — що? Зброя!..
— Ланцюг ним не перерубаєш…
— А дерево?
— Дерево? Таке товсте?..
— До ранку далеко… Можна спробувати…
Поволі він почав заспокоюватися. Прохолодне нічне повітря остуджувало розгарячіле тіло, ніжно торкалося болючих саден і притупляло біль. Допомагало зосередити думку на тому, що зараз було найголовніше. А найголовніше, безперечно, було те, що їм на кілька годин доля дала передишку, відстрочку