викрасти дружину й дочку шефа.
Вислухавши уважно, Віктор подумав і, серйозно подивився на мене, сказав:
— А що? Це в принципі можливо! Тільки є деякі вузькі місця…
— Які?
— Ну, приміром, де переховати жінок? Як сповістити про все це Гольбаха? Як провести обмін?.. Треба добре обміркувати!
На знак згоди я мовчки хитнув головою.
До будинку на Печерську, де жив Гольбах, ми під’їхали рівно о десятій годині. Це був час, коли дома могли застати лише жінок та есесівця-охоронця.
Не глушачи мотора, Віктор дав мені пакунок з печивом, і я попростував до дверей.
Вулиця була безлюдна, якщо не рахувати двох чи трьох випадкових перехожих. Сонце вже піднялося височенько і тисячами блискучих зайчиків відбивалося у шибках вікон і в зеленому листі молодих каштанів.
Чи хвилювався я? Безперечно. Коли постукав і почув у відповідь “герайн” (ввійдіть), то відчув, як у мене пересохло в роті. Я потягнув на себе двері — і опинився у чималій світлій прихожій. Праворуч, біля вікна, стояв столик. Прямо — великі білі двері до вітальні. Ліворуч — сходи вниз, до підвальних приміщень.
З-за столика мені назустріч підвівся Катце.
Привітавшись, я запитав:
— Фрау Ельза та фройляйн Єва дома?
— Дома одна фройлян Єва. А ти приніс хліб?
— Ні, печиво. Вчора гер штурмбанфюрер наказав роздобути. До речі, він на роботі? — Те, що фрау Ельзи не було дома, спочатку занепокоїло мене, але потім я подумав, що одної дочки як заложниці буде цілком достатньо.
— Безперечно.
Я поставив пакунок на стіл і в ту ж мить направив пістолет есесівцю в живіт.
— Руки вгору!
Катце дурнувато закліпав очима, поволі підвів руки.
— Майн гот! Що це значить?
— Якщо хочеш жити, мовчки виконуй мої накази! — сказав я. — Крім Єви, в квартирі більш нікого немає?
— Немає.
— Тоді повертайся і йди в підвал! Та швидше!
Катце слухняно повернувся і швидко почимчикував униз.
Стрілянина могла б наробити переполоху, тому я замкнув його в одній із темних комірчин і наказав мовчати, поки не прийде Гольбах.
Після того кинувся наверх.
Єва сиділа у залитій сонячним промінням вітальні на канапі, підібгавши під себе ноги, і читала книжку. Побачивши мене зі зброєю в руці, миттю зблідла, тихо ойкнула. Книжка упала на підлогу.
— Фройляйн, не бійся, — заспокоїв я її. — Я не маю наміру вбивати тебе. Навпаки, ти житимеш, але при одній умові…
— Якій? — прошепотіла на смерть перелякана дівчина.
— Бачиш, СД чи гестапо заарештувало мого батька. Я хочу визволити його, тому заарештовую тебе! Потім запропоную штурмбанфюреру, твоєму батькові, обмін. Він виручає мого батька, а я повертаю йому дочку…
— А якщо він не зможе визволити твого батька?
— Тоді ти теж… розпрощаєшся з життям.
Я зовсім не був упевнений, що у мене підніметься рука на цю дівчину, але я в той час мусив так сказати.
— Мій боже! — прошепотіла Єва. — Що я маю зробити?
— Передусім сідай до столу, візьми ручку і напиши батькові такого листа…
Я почекав, поки вона взяла папір і ручку. Потім почав диктувати:
“Любий тату!
Трапилась жахлива, нечувана річ. Мене схопили партизани і трлмають як заложницю. Вони обіцяють відпустити лише при тій умові, якщо ти доб’єшся звільнення одного чоловіка, заарештованого гестапо чи СД.
Молю тебе, благаю, врятуй мені життя!
Я заховав записку в кишеню і сказав:
— Тепер візьми теплий одяг, склади його в сумку і разом зі мною виходь на вулицю. Там стоїть машина, ми сядемо в неї і поїдемо. Щоб знала — стріляю без попередження! Так що будь розумною! Без ніяких фокусів! Зрозуміла?
— Зрозуміла.
Взяти вовняну кофту і легке літнє пальто було ділом двох хвилин. Після цього ми з Євою вийшли на вулицю. Я відчинив задні дверцята і, переконавшись, що поблизу нікого не видно, надав своєму голосові суворості:
— Лізь у будку! І сиди там тихо!
Дівчина покірно виконала мій наказ. Я замкнув дверцята.
Підійшов Віктор. Спитав:
— Все в порядку?
— Так. Роби, як домовилися! Якщо нас зі Смольниковим не буде протягом двох днів, дівчину відпусти, а сам тікай!
Ми потиснули один одному руки, і машина рушила…
Рівно через годину — цього Вікторові було досить, щоб виїхати з міста, — я зайшов до Гольбаха. В моїй кишені лежав на бойовому зводі пістолет.
— Що трапилось, Володья? — Гольбах незадоволено глянув на мене поверх окулярів, якими він користувався тільки тоді, коли читав або писав. — Ти бачиш, я дуже зайнятий!
Я щільно причинив за собою двері і підійшов до столу.
— Гер штурмбанфюрер, справа абсолютно невідкладна. Вислухайте мене!
— Ну, що там? Тільки якнайкоротше!
Я витягнув із кишені Євиного листа і, розгладивши його долонею, мовчки поклав на товсте блискуче скло стола.
— Що? — підскочив Гольбах, прочитавши перші два рядки. — Які партизани? Де вони?
Лице його сполотніло. А очі знову прикипіли до аркуша паперу.
— Неймовірно! Майн гот! Неймовірно!.. Де ти взяв цього листа, Володья?
— У вас на квартирі, гер штурмбанфюрер, — спокійно відповів я. — Єва написала його під мою диктовку.
— Тобто… — він раптом безтямно заморгав очима. — Ти хочеш сказати, що ти і є той партизан, котрий схопив Єву?
— Саме це я й хочу сказати, гер штурмбанфюрер.
Він вирячився на мене, обличчя почало наливатися кров’ю, шрам на носі посинів, а рука мимоволі потяглася до електричного дзвінка, вмонтованого в стіл.
— Але ж я накажу повісити тебе, собако!
— Спокійно, гер штурмбанфюрер! Ви, напевне, забули, чий лист перед вами і що загрожує вашій доньці! — Я підвищив голос: — Якщо з моєї голови впаде хоч волосина, ви ніколи більше не побачите Єви, гер штурмбанфюрер! Це вам зрозуміло, сподіваюсь?
Він опустив руку. Важко дихав. Гнів і розпач охопили його, поперемінно відбиваючись на змертвілому