повісити Федю, рушив уперед. З прокляттям і лайкою Педро кинувся на капітана, що повернувся спиною до нього.
У повітрі блиснула холодна сталь ятагана.
Розділ дев'ятий
АСТРАЛЬНИЙ ЗНАК
Обернувшись і вгледівши оскаженілого Педро, Федя скрикнув від страху. Зараз капітанова голова злетить з пліч, а потім така ж доля чекає і на Кудряша.
Але на Педро вже накинувся здоровенний моряк у білій полотняній сорочці. Наче ведмідь, підім'яв він під себе Педро і став викручувати йому правицю. Кисть у Педро побіліла, і він випустив ятаган. На допомогу морякові кинувся боцман, товстун Луїс та інші матроси.
Тільки тепер, зачувши гамір, капітан обернувся. Федю вразила його мужність. Жоден м'яз не здригнувся на обличчі Дієго, хоч той був на волосину від смерті.
— Я вдячний тобі, Доменіко, — тихо і спокійно промовив капітан. — Дарую тобі срібну іконку богоматері.
Дієго скинув з себе і одягнув ланцюжок з іконкою на шию Доменіко.
— Для мене велика честь, сеньйоре, зробити послугу вам, — промовив той.
— Багато з вас, — знову тихим голосом озвався капітан, — плаває зі мною не перший рік. Бували ми і в Африці, і в Індіях, і в Китаї… І всі ви знаєте, що я, хоч строгий, але справедливий, та й присягались виконувати мої накази. Отож, дозвольте мені покарати клятвовідступника, що, мов боязкий шакал, підкрався ззаду і напав на свого капітана. Ану, пустіть цього негідника, — наказав Дієго.
Педро упав навколішки. Схлипуючи і розвозячи сльози по брудному обличчю, він заголосив:
— Я не винен, клянуся святою Мадонною! Це все він, клятий хлопчисько! Змилуйся, доне Дієго! Лихий мене підвів!
Та капітана не розчулили сльози Педро. Він сказав так само, за звичкою, крізь зуби:
— Яку ж кару ми придумаємо йому?
— Повісити! В петлю його! — гримнули грубі голоси.
— Ядро на шию і за борт, — запропонував Доменіко.
Несподівано наперед ступив товстун Луїс. Єхидно посміхаючись маленькими очицями, він сказав поквапливо, ніби боячися, що його переб'ють:
— Ваша милість, Восьминіг підняв руку не лише на вас, але й на його високість герцога… За таке годиться залити горлянку розтопленим свинцем…
Капітан усміхнувся і похвалив:
— Молодчина, Тюлень, непогано придумав! На його пащеку й закуска.
— Свинцю йому! — загукали довкола.
Кілька чоловік схопили Педро і, штурхаючи під боки, потягли до грот-щогли. Скоро він уже не міг поворухнутися, зв'язаний мотузками.
— Гей, кухаря сюди! Де він? — загорлав боцман. — Ану, Габріелю, давай свою жаровню!
Худорлявий, нестарий ще чоловік у фіолетових панталонах і з мідним хрестом на шиї тут же з'явився перед Доменіко. Він був неголений, підборіддя вкривала густа чорна щетина.
— Я готовий, — озвався кухар.
— І я теж! — крикнув конопатник, вилазячи з трюму. — Ось він, свинець! — урочисто проголосив він, показуючи чималий сірий брусок. — Зараз порубаю.
Він став відрубувати від зливка дрібні шматочки. Доменіко кинув їх на жаровню. Скоро там уже потекли краплі свинцю, зливаючись у маленьке сіре озерце.
Прив'язаний до щогли Педро то проклинав усіх, то плакав і благав про помилування.
Федя дивився на все це і не міг збагнути, як це людину, хай би що вона вчинила, піддають такому тяжкому і жорстокому покаранню. Це ж уявити тільки: ллють у рот розтоплений свинець!.. Може, попросити капітана, щоб заборонив це дике, варварське покарання?
Хлопчик уже ступив було до Дієго, але тут, розштовхуючи матросів, наперед вийшов старий згорблений чоловік у чорному довгому плащі з відлогою, чорному камзолі, чорних панчохах і черевиках. На голові в нього був чорний крислатий капелюх. У такій одежі невисокий старигань здавався вищим і тоншим, ніж насправді.
Чимось неприємним віяло від його тонкого обличчя, довгого гачкуватого носа, зморшкуватої шиї.
«Мов той гриф», — чомусь подумав Федя.
Обличчя старого було до неприродного бліде, очі блищали якимсь лихоманковим блиском. Вражало, що він не мав брів, а рідка сива борідка була ніби приліплена до підборіддя.
Старий тримав у руках згорток пергаменту.
— Я виконав вашу волю, доне Дієго, — мовив він ламаною іспанською мовою. — Ось ваш гороскоп.
— І що там, Гуго? — поцікавився капітан.
— Дванадцять знаків зодіака — Овен, Теля, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козерог, Водолій і Риби, — перелічив старигань, — і ще двадцять два знаки каббали, ключ і ворота, чотири стихії, три начала, сім сфер наказують вашій милості сьогодні, в день п'ятниці, вибачити кожному його образи.
— Як це вибачити? — сторопів капітан. — А якщо на мене було здійнято руку?
— Тоді теж, — спокійно і твердо повторив старий.
— Стривай, стривай, Гуго, а що ж мені робити з цим клятвовідступником? — він показав на Педро.
— Пробачити і йому. Так наказують зорі. Коли порушиш їхній наказ, можеш наразити-і я на велику біду, — старий непомітно для себе перейшов на «ти». — Ось тут, поглянь… — Пін розгорнув пергамент, тицьнув вузлуватим пальцем. — Несприятливий астральний знак — знак Пса!
Дієго за мить зблід. Тремтячими пальцями він схопив пергамент.
Іржавий якір мені в бік! — стривожено вигукнув капітан. — Добре, Гуго, що ти вчасно попередив мене, я міг згубити себе, — Дієго повернувся до матросів. — Розв'яжіть Педро! Закуйте його в кайдани.
— Стривай, — підняв руку Гуго, — ти мусиш простити йому зовсім.
— Як? — розгубився капітан. — Але ж він здійняв на мене руку!
— Так наказують зорі. Я попередив тебе, а ти можеш чинити, як забажаєш.
Дієго помовчав, почухав чорну борідку і раптом зовсім несподівано спитав у Феді:
— А ви, ваша високість, як гадаєте? Подумати тільки, що міг відповісти Федя?
Сказати, що гороскоп — це цілковита дурниця, дурисвітство, обман? Хлопчик змовчав.
— Втім, тут і дитині ясно, — озвався капітан і підійшов до Педро. — Тобі, Восьминоже, до дідька пощастило. Коли б не астральний знак, ковтнув би ти свинцю. Що ж, звільняю тебе, а ятаган беру з собою.
— Трясця б узяла цього чорнокнижника… — буркнув під ніс Габріель і, схопивши відро з водою, залив на жаровні вогонь.
Матроси, мабуть, розчаровані тим, як обернулась справа, ліниво розбрелись по каравелі. Непомітно підкралися сутінки. Заморгали перші зірочки.
— Ваша високість, — мовив до Феді Дієго, — можете бути певні, що на моєму кораблі матимете всі зручності. Мої батьки — маєтні гранди, це тільки я волею долі змушений перебувати серед цієї мужви, — він гидливо кивнув у бік матросів. — Авжеж, — задумливо продовжував капітан, — колись усе було по-іншому… Я жив у розкошах, що хотів, те й робив. Були в мене найкращі арабські скакуни, карети з позолотою, оздоблені найліпшими майстрами. Всередині оксамит, атлас, заморські шовки… Навіть коні підковані золотими підковами.
— Невже із золота? — не стримався Федя.
— Правду кажу, ваша високість, із щирого золота, — гордовито сказав Дієго. — А одяг… Я міг
