сперечався, та й смішно було б сперечатися, що каравели славетного генуезця Христофора Колумба «Санта Марія», «Пінта» і «Нінья» годі навіть порівнювати з рядовим сучасним кораблем, не кажучи вже, наприклад, про атомохід «Ленін». Якщо вже взятись до порівнювання, то й дніпровські річкові судна — справжні велетні і скороходи поряд з каравелами. А що казати про навігаційне обладнання? Колумб вирушив у плавання до омріяних ним «Індій» лише з примітивним компасом, астролябією та квадрантом. Безперечно, досконалі магнітні та гіроскопічні компаси, автоматичні прокладачі курсу, радіолокатори, механічні, електромеханічні й гідравлічні лаги, ехолоти та багато іншого незрівнянно полегшило водіння кораблів.
Усе це так, але Кудряш одначе був переконаний, що на каравелі чи, скажімо, на фрегаті плавати було куди цікавіше, ніж на сучасному судні. В думках він часто бачив себе то на «Тринідаді» вкупі з Магелланом, то на каравелі поруч з Колумбом, то учасником кругосвітнього походу на шлюпі «Камчатка», яким командував Василь Михайлович Головній…
Федя не помітив, як до кімнати зайшов батько.
— А ти вже не спиш? — блиснув він білозубою усмішкою. — Доброго ранку!
— Добридень, — привітався Федя і тут же поправив себе — Буенос діас! [1]
Це вже кілька років отак заведено в їхній родині: чотири дні на тиждень вивчати іноземні мови, у понеділок і в вівторок — іспанську, в середу й четвер — англійську. Отож-бо вся подальша розмова між Кудряшем — старшим і молодшим велася іспанською мовою.
— Ти, я бачу, готовий хоч зараз на аеродром, — весело мовив батько. — Але ж ми маємо в запасі ще майже годину, тому давай перевіримо, чи все, що треба, взяли в похід. Ну, ковдри й намет у нас є… Окуляри від сонця ти собі купив?
— Авжеж, — Федя кинувся до рюкзака, — ось вони — зелені, з закрилками.
— Добре. Ліхтарики й запасні батарейки теж не забули. Шкода, що не заряджений фотоапарат…
— А я зарядив, — скоромовкою сказав Федя, — і запасні касети з плівкою взяв.
— Міу біен![2] Термітні сірники є… Знадобляться, як раптом задощить. Термос, бінокль, компас, барометр… Ще магнітофон.
Тут зазирнула мама, застібаючи на ходу халат.
— Аптечку взяли?
— Ну, мамо, навіщо вона? — шморгнув носом Федя.
— Е, і не думай відмовлятись, — нахмурила брови Валентина Максимівна. — Без аптечки не поїдете.
— Та вже, що поробиш, — розвів руками батько. — Бери, медицині треба підкорятись.
— Але ж ти тільки поглянь, татуг скільки мама нам наклала! Тут з півпуда ліків! І йод, і бинти, й вата, і пластир, і пірамідон… А це що? — Федя взяв пакетик, уголос прочитав — Галонова лабораторія…
— Не Галонова, а Галенова, — поправила його Валентина Максимівна. — Маєш удома маму лікаря і не можеш правильно прочитати. Невже не знаєш, хто такий був Клавдій Гален? Думаю, ти чув про Гіппократа?
— Ну, так, — спохопився Федя, — я читав про нього в «Дитячій енциклопедії». Гіппократ жив у Стародавній Греції, казав, що треба лікувати не хворобу, а хворого…
— Отож-бо, кивнула головою мати. — Так от Галена вважають другим після Гіппократа основоположником анатомії, фізіології діагностики, фармакології. Лабораторії, де готують ліки, тому й звуться на його честь Галеновими.
— А-а, тепер я згадав! Про нього теж є в енциклопедії. Він лікував гладіаторів у Римі.
— Так, — ствердно кивнула мати і повернулась до столу:
— Ну, давайте швидше снідати, бо часу обмаль. Ось-ось під'їде таксі.
Вона пішла на кухню.
Розділ другий
ВИСОТА — СІМ ТИСЯЧ МЕТРІВ
Пишнокоса стюардеса в голубому костюмі стала біля дверей пілотської кабіни і врочисто оголосила:
— Громадяни пасажири! Екіпаж літака, на чолі з командиром — пілотом першого класу Вальком — радий вітати вас і бажає щасливого й приємного польоту. Рейс триватиме годину двадцять. У Сімферополь прибудемо о десятій п'ять. Летимо зі швидкістю шістсот шістдесят кілометрів за годину на висоті сім тисяч метрів. Зараз у Сімферополі температура повітря плюс двадцять чотири, в Ялті — двадцять два. Море тепле — двадцять три з половиною градуси.
Стюардеса посміхнулась:
— Мене звати Тоня. Будь ласка, беріть, — вона почала розносити пасажирам цукерки «барбарис».
— А знаєш, навіщо нам дають цукерки? — повернувся батько до Феді.— Щоб менше дзвеніло у вухах, коли літак здійматиметься в повітря або сідатиме.
Федя припав до ілюмінатора, де за товстим склом виднілось широке поле аеродрому.
Ось зарокотали турбіни літака. Над дверима в кабіну пілотів спалахнуло червоне табло російською і англійською мовами: «Не палити, пристебнути пояси». Літак повільно покотився по бетонній доріжці, вирулюючи на злітну смугу. Мить — він зупинився. Заревли двигуни, дрібний дрож пройшов по машині. Короткий розбіг, і АН-10А вже відірвався від землі та, мов велетенський сріблястий птах, полинув у височінь.
Федя не встиг навіть помітити, як це сталося, тільки широченна будівля Бориспільського аеропорту вже лишилась далеко внизу, а повітряні лайнери ТУ-104 та ІЛ-18 стали іграшковими, зовсім як ті, що ними він бавився колись, як ще був маленьким.
Зненацька літак перехилився на праве крило. У Феді перехопило дух, йому здалося, що літак падає. Кудряш мало не скрикнув від страху і міцно вп'явся пальцями в бильця крісла. Земля кудись щезла, наче провалилася в безодню. Тепер в ілюмінаторі виднілося тільки одне синє небо.
Кудряш зиркнув скоса на батька, — той спокійно читав «Повчальні новели» Сервантеса.
У Феді відлягло від серця. «Ху, — тихо зітхнув він, — здається, все гаразд».
А літак тим часом летів до Сімферополя. Під крилом пливли густі, білі, чудернацькі хмари, все внизу затягло туманом, крізь який годі було щось розгледіти на землі.
Федя обдивився навкруги. В салоні не було жодного вільного місця. Дехто з пасажирів, відкинувши назад спинку крісла, знічев'я дрімав, більшість читала газети п журнали, а хто перемовлявся між собою.
В однім ряду з Федею, через прохід, сидів засмаглий, міцної статури моряк, а біля нього білява жінка з хлопчиком років п'яти.
Федя придивився: на морякові фланелева сорочка, чорні штани. «Форма номер три», — подумав Кудряш. На грудях у моряка колодка з поперечними жовтими й чорними смужками.»
«Ого, з гвардійського екіпажу!»
Федя глянув на погони. Три вузькі золоті галуни впоперек, літери «ЧФ».
«Все ясно: старшина першої статті, служить на Чорноморському флоті. Ну, а знак. на лівому рукаві фланельки — водолазний шолом у крузі,— то так звані «штати»… Гм… Водолаз — нелегка професія. От би з ним поговорити. Тільки ж не підійдеш до нього ні з того ні з сього й не спитаєш, а де ви, мовляв, працюєте та на яку глибину спускаєтесь…»
Хлопчик біля моряка був страшенно непосидющий, він увесь час вертівся, пхинькав, поривався кудись бігти. Білява жінка стриму-вала капризу, але той не вгамовувався і врешті-решт розплакався.
Євген Михайлович відклав убік книжку.
— Федько, — сказав він синові,— піди заспокой малюка.
— А як я його заспокою? — глянув на батька Федя.
— Ти ж у нас справжній фокусник, от і покажи йому один із своїх номерів.
— В мене ж із собою нічого нема, — розгубився Федя, — хіба що коробка сірників.
