знаменитостей, ще інші — монети чи паперові грошові знаки; є й такі, що збирають сірникові етикетки. Федя ж колекціонував значки. їх у нього була вже не одна сотня.

Ясна річ, і тут, у Ялті, він не міг спокійно пройти повз кіоск.

— Що? Вже нагледів? — підморгнув йому батько. — Таких напевно ж у твоїй колекції нема. Це ялтинські сувенірні.

За хвилину на Фединій сорочці вже красувалося сім новеньких значків. На одному — силует гори Ай- Петрі,' на другому — Ластівчине гніздо, на третьому — маяк…

— Може, вас, юначе, зацікавлять і листівки? — звернувся до Феді кіоскер. — Маю прекрасний набір з видами Криму. Будь ласка — мис Плака або масив Кара-Даг. Ось Великий Кримський каньйон… Ви тільки погляньте, як цікаво зафотографовано: дика природа і вертоліт…

— О, листівки, то вже моє хобі,— вигукнув Євген Михайлович і став розглядати запропонований набір. — Так, так, справді гарні листівки, — говорив він напівголосно. — Ось Ялтинський морський порт, а це гірська тролейбусна лінія Сімферополь — Ялта. Бачиш, Федю, навіть тролейбус точнісінько такий, як ми їхали.

Вони купили ще набори листівок з видами Ялти і Сімферополя. На двох із них був знаменитий «Артек» — відомий на весь світ піонерський табір. Ажурні, мов завислі в повітрі, будівлі із скла і бетону, яскрава південна зелень, квіти, голубінь моря…

Набережна привела Федю з батьком до порту. Ще здалеку Кудряш побачив біля пірса корабель.

«Цікаво, як він зветься», — майнуло в голові.

Вони прискорили ходу.

Лайнер вразив хлопчика своїми розмірами. Він був напевно ж більший і завдовжки, і заввишки за їхній багатоповерховий будинок у Києві. Та, незважаючи на це, мав вигляд легкого й елегантного. Навіть тут, стоячи на припоні біля пірса, корабель, здавалося, мчав уперед. Все в ньому було на рідкість гармонійне, елегантне і водночас строге. Нічогісінько зайвого — викінченість форм і краса ліній.

Дещо спантеличений, Федя мимоволі обхопив батькову руку. Хвилину, дві він, як зачарований, мовчки дивився на лайнер. Кудряш просто не сподівався, що побачить таке. В очах у хлопчика блиснуло захоплення.

— Тату, це ж «Іван Франко»! — вигукнув Федя і, помовчавши хвилину, додав: — От на цьому б кораблі поплавати! Або хоч обдивитися зсередини.

— Стривай, стривай, — батько зазирнув синові в вічі. — Здається, ще тільки сьогодні, дві години тому, хтось упевнено заявляв, що сучасний лайнер всього лишень залізна посудина?

У Феді спалахнули вуха.

— Звісно, — мовби не помічаючи його зніяковіння, продовжував Євген Михайлович, — сучасний корабель, оцю «банку з-під консервів», — він кивнув у бік теплохода, — годі порівняти із славетними середньовічними каравелами. Куди йому, бідоласі! Ти тільки подивись — вітрил нема, щогли низькі та ще й димар стирчить. Якесь бридке каченя, а не судно. Пам'ятаєш — у казці Андерсена?..

— Годі, тату, — червоніючи, крутнув головою Федя. — Ти все кепкуєш. А я ж казав неспроста…

— Гаразд… Справді, будьмо серйозні,—він глянув ліворуч. — Он там бачиш касу? На ось гроші, збігай купи квитки на екскурсію по теплоходу. Під час неї ми й оглянемо корабель.

Коли Федя прибіг з квитками, біля батька стояв якийсь чорнявий чоловік в білій нейлоновій сорочці з позакачуваними до ліктів рукавами, в піщаного кольору штанях і світлих сандалях. Обоє про щось жваво говорили:

Хлопчик підійшов ближче.

— Ось познайомтесь, Вікторе Івановичу, — повернувся до сина Євген Михайлович. — Це Кудряш- молодший. Страшенно, скажу вам, закоханий у море. В нашій квартирі вдома у нього не кімнати, як у всіх, а каюти…

— Ну, тату! — благально вигукнув Федя.

— Мовчу, мовчу, Федько, — і він знову повернувся до чорнявого, продовжуючи обірвану розмову: — Так ви, значить, після університету попали в «Інтурист».

— Вже другий рік працюю там перекладачем.

— А зараз, певно, у відпустці?

— Та ні, я тут на роботі. Приплив ось на «Франкові» з Одеси з мексиканськими туристами. Роботи, знаєте, чимало. Всякі люди до нас приїздять, одні із щирим серцем, а в інших жовч у крові розлилась, усе їм бачиться у нас у чорному світлі…

— Ну, про це можете не говорити, — махнув рукою Євген Михайлович, — сам шість років попрацював гідом-перекладачем, знаю все добре.

Федя нетерпляче тупцяв з ноги на ногу, йому хотілося мерщій попасти на теплохід, а тут почались розмови, спогади. На щастя, батько швидко помітив Федину нетерплячку.

— Даруйте, Вікторе Івановичу, але нам час на корабель.

— Коли не заперечуєте, можу скласти вам компанію.

— О, будемо тільки вдячні!

— Тоді берусь до своїх обов'язків, — церемонно вклонився чорнявий і мовив по-іспанськи — Дами й панове! Перед вами теплохід «Іван Франко», спущений на воду в тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому році. Найбільша довжина судна сто сімдесят шість метрів, ширина — майже двадцять чотири, висота до палуби командирського містка — тридцять п'ять метрів. Осадка корабля — вісім метрів, водотоннажність — понад дев'ятнадцять тисяч тонн…

«Так, — прикинув у думці Федя, — якщо найбільший з Магелланових кораблів «Сан-Антоніо» тоннажністю у сто двадцять тонн, то, виходить, «Іван Франко» більший за нього в сто п'ятдесят вісім разів… Оце так громаддя!»

— Запасу пального йому вистачає на рейс у вісім тисяч миль, тобто десь близько п'ятнадцяти тисяч кілометрів… — Віктор Іванович зніяковіло подивився на хлопчика: — Пробач мені, Федю, я за професійною звичкою захопився й пояснюю по-іспанськи. Ти ж, певно, нічого не зрозумів?

— А ви не турбуйтесь, — мовив за Федю батько, — він досить добре володіє іспанською.

— О, це чудово! — заспокоївся гід і взявся знайомити далі старшого й молодшого Кудряшів із даними корабля. Федя ловив його слова, названі цифри і в думці порівнював з тими, що досі знав з літератури.

«Головна силова установка, так би мовити двигун корабля, — двадцять одна тисяча кінських сил… Таку потужність мають триста «Волг», разом узяті! Цілий автопарк великого міста… Швидкість — двадцять вузлів за годину, тобто тридцять вісім кілометрів… Звичайно на світі є й більші кораблі. Взяти хоч би англійську «Куїн Мері». Завдовжки — триста чотирнадцять і завширшки — тридцять шість метрів. Парова турбіна в цього лайнера на двісті тисяч кінських сил. «Іван Франко» не рекордсмен ні за розмірами, ні за швидкістю: та все ж, як каже гід, це прекрасний сучасний корабель».

Тим часом Віктор Іванович на хвилину замовк.

— Ось такі загальнотехнічні й морехідні дані нашого теплохода, — сказав він на закінчення і додав — А тепер, будь ласка, ходімте на корабель.

Розділ четвертий

ПА БОРТУ ТЕПЛОХОДА

Зблизька лайнер здавався ще більшим, ніж з набережної. Феді довелось високо задерти голову, щоб побачити шлюпкову палубу.

Біля трапа стояв на вахті, далебі, не атлетичний на вигляд матрос.

«Такий маленький худорлявий, а моряк, — не без осуду подумав Федя. — Втім, чого тут дивуватися? Скоро, мабуть, і в окулярах матросів зустріну».

Вони зійшли по трапу, всі троє, і попали на палубу для прогулянок. її було надраєно до блиску. Федя мимохіть глянув на свої сандалети. Ні, нічого, чисті. Де ж бо їм було запилитись? Летів літаком, їхав тролейбусом. Ех-хе-хе… В Ялті пройшли он по набережній, може, з кілометр, не більше.

— Тут, на прогулянковій палубі, — знову входячи в свою роль, промовив Віктор Іванович, —

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату