В ту хвилину, мовби на підтвердження мого слів, один із грифів відстав від зграї і, описавши кілька великих кіл, стрімко шугнув униз на напівзгорнених крилах.
Сів він порівняно недалеко на скелю зі зрізаною вершиною, що нагадувала трапецію. «Зо два кабельтови до нього, не більше», — Відзначив про себе Федя. Євген Михайлович звичним рухом відкрив футляр «Зоркого».
— Дозволь мені, тату, — попросив Федя.
Батько не перечив. Поправивши за спиною рюкзак, хлопчик обережно став підкрадатися до грифа. Ось уже й скеля. Правду кажучи, зблизька гриф мав не вельми привабливий вигляд. На довгій, голій шиї трималась непомірно велика голова з хижим дзьобом. Федя націлився фотоапаратом, та гриф, мабуть, помітив хлопчика і незграбно зашкутильгав, волочачи крильми, а потім перелетів на іншу, сусідню скелю.
Стрибаючи з каменя на камінь, пробираючись через осипи, Федя подався за ним. Тепер він був особливо обережний. Але гриф, ніби кепкуючи з хлопчика, знову злетів і всівся на верховітті самотньої сосни.
«Ну стривай же, — стиснув кулаки Федя, — від мене ти не втечеш!»
Він знову став підкрадатись. Одначе клятий гриф, видно, зовсім не мав бажання позувати перед фотоапаратом. Він махнув крильми і перелетів далі — на гостроверху скелю.
Погоня затяглася. Федя пройнявся бажанням будь-що сфотографувати грифа, а той, перелітаючи з місця на місце, заводив його все далі й далі, в гірську глухомань.
Зненацька хлопчик спинився над краєм глибокої ущелини. Круті схили її вкривав густий чагарник. Подекуди виднілись чорнувато-сірі стовбури кримських сосон, на гілках стриміли великі шишки.
Різкі уривчасті звуки, схожі на гавкіт собаки, почулися збоку в чагарях. Що це? Федя насторожився, схопив під ногами суху сучкувату гілку. З собакою жарти погані.
Гавкання затихло. Хлопчик озирнувся. Навколо ні душі, і гриф кудись зник: щойно сидів на вершечку скелі, а тепер тільки порожне місце. От тобі маєш — сфотографував!
Знову гавкання, але тепер уже ззаду, за спиною, і зовсім близько, Федя різко обернувся і завмер від подиву. Оце так пощастило: недаремно забрів так далеко! Перед ним були козулі.
Вожак стада, старий козел, труснув головою і загавкав, ну, зовсім, зовсім, як собака. «Он хто, виявляється, гавкав!» — усміхнувся Федя і миттю зробив один знімок, другий, третій. Тут козел зачув небезпеку і тривожно крикнув. Усе стадо щезло в зелених хащах.
Засунувши два пальці в рота, Кудряш протяжно засвистів навздогін.
Тепер можна було й повертатись: знімки є, та ще й які! Тато буде радий… А грифа, грифа він ще встигне сфотографувати.
…Федя вже з доброї півгодини пробирався поміж камінням, і за його розрахунками давно мав вийти до скель, де лишився батько. Рюкзак за плечима ніби поважчав, хотілося, пити. А скель усе не було й не було.
Федя обдивився навкруги — якась незнайома місцевість: бурелом, суха вигоріла трава. Ні, тут він не був, це вже напевно. Хлопчик пройшов ще кроків з двісті. Перед ним простяглось круте урвище. Чудасія, та й годі! Збився з дороги і де — в Криму! Не в сибірській дрімучій тайзі, а в Кримських горах… Ну та нічого, головне — спокій і витримка.
«Спробую зорієнтуватись по сонцю, — вирішив Федя. — Коли ми вийшли до скель, сонце тоді було… А де ж воно було? Спокійно, спокійно… Ми підійшли до струмка, і сонце било мені у вічі… Ну, звичайно ж! Я ще окуляри одяг. Значить, ішли ми на схід, тобто на ост, — поправив себе хлопчик. — Де в нас зараз схід? Ага, ясно. Мені треба на норд. В дорогу, капітане Кудряш! Повний уперед!»— і Федя, насвистуючи веселу пісеньку «Капітане, капітане, усміхніться», закрокував уперед.
Він проминув бурелом і вийшов на стежку. Вона в'юнилася серед кущів шипшини, на яких червоніли вже майже стиглі ягоди. Скоро почався молоденький дубняк.
Невелика галявина — і потяглися зарості диких груш.
Неспокій знову закрався у Федине серце. Щось не туди він прямує…
— Та-ату-у! Та-ату-у! — склавши рупором долоні, протяжно загукав хлопчик і прислухався.
У відповідь тільки розкотиста луна.
— Еге-ге-ей! — уже стривожено закричав Федя.
І знову лише. луна.
Куди ж подівся батько? Тепер Кудряш уже не йшов, а біг, важко відсапуючись. Стежка привела на вимощену диким сірим камінням дорогу. Мабуть, по ній давно не ходили й не їздили, бо вона вся позаростала травою. Обабіч стіною стояли сизаві будяки, реп'яхи, кропива…
Федя розгублено зупинився. Куди йти? Вліво? Вправо?
Він ще раз погукав батька, але марно. «Піду праворуч, — вирішив хлопчик. — Кудись же приведе ця дорога».
…Ось удалині забовваніли якісь будівлі. «Мабуть, санаторій чи будинок відпочинку, — зрадів Федя і прискорив ходу. — Дивно тільки, що нікого не видно».
Ні, це був не санаторій. Перед Федею з'явилась фортеця, оперезана почорнілою від часу зубчастою стіною з вузькими бійницями, майданчиками.і вежами. Впадала в вічі центральна з них — кругла, висока, багатоярусна, облицьована сірим каменем. Поряд була менша вежа — квадратна, цегляна.
На центральній вежі герб: дві схрещені шпаги і квітка лотоса. Нижче — якесь міфічне чудовисько з оленячими рогами. Фортецю було обнесено глибоким ровом, що наполовину обсипався та позаростав чагарником.
Оце так знахідка! Федя аж підскочив від захвату. «Певно, генуезці побудували… Можливо, про цю фортецю нічого не знають археологи?»
Хлопчик схопив фотоапарат. Спочатку він сфотографував усю фортецю, потім кожну вежу окремо. «Герб, про герб не забути».
Кудряш підійшов ближче, до самого рову. Через нього вів підйомний міст, що висів на чавунних іржавих ланцюгах. Вхід у фортецю йшов через центральну вежу. Під круглою аркою вціліла тільки одна половинка кутої залізом брами.
Цікавість гнала хлопчика вперед. Він зайшов у фортечний двір, вимощений великими кам'яними плитами, що пообростали мохом.
Зі щілини між плитами виповзла сіра бридка гадюка, і Федя злякано позадкував. Він ледве не впав, спіткнувшись об позеленіле мідне кільце, оздоблене вигадливим східним візерунком. Кільце мало в поперечнику сантиметрів десять-дванадцять.
«Візьму його на пам'ять», — подумав Кудряш і простяг руку.
Кільце не піддавалось. Федя схопив його обома руками і став викручувати. І тут зненацька заскрипіло, загуркотіло і кам'яна плита повільно опустилася вниз.
«Тайник! — промайнуло в хлопчиковій голові.— От здорово!»
Він став навколішки над ямою, зазирнув усередину. Темно, нічого не видно, в ніс ударило пліснявою і гниллю. Федя дістав з рюкзака ліхтарик, увімкнув його. В підземелля вели дерев'яні сходи.
Не вагаючись, хлопчик став спускатися по слизьких дошках. Десять… п'ятнадцять… двадцять… — рахував він східці, а сходам, здавалось, не буде кінця.
Аж ось спуск скінчився. Над головою — низьке склепіння, яке підпирали масивні восьмигранні колони. «Іти далі чи, може, повернутись? — на хвилинку задумався Кудряш. — Тато ж, мабуть, розшукує мене… А втім, я швидко — тільки гляну краєм ока і назад».
Кроки гулко відлунювали в похмурому підземеллі. Доводилось раз по раз нагинати голову. Між колонами висіло павутиння, по стінах повзали стоноги.
Дорогу перепинила велика, кована міддю скриня. Віко її, на Федин подив, відчинилось легко. У скрині лежала шкатулка з червоного дерева з інкрустаціями. Хлопчик ледве підняв її — така вона була важка. «Мабуть, якісь коштовності, цікаво глянути». Кілька хвилин він морочився біля шкатулки, але марно. Відчинити її не вдалося.
«Гаразд, візьму з собою, коли вертатимусь назад», — вирішив Кудряш.
Підземний хід круто повернув уліво, і тут Федя мимоволі позадкував. На лобі виступив холодний піт, по спині поповзли мурахи: прямо перед ним лежав кістяк, поряд з ним зім'ятий шолом, круглий щит і уламок
