подивитись на пост керування головними механізмами і рульовим приводом. Правда, Федя знав, що в теперішні часи на кораблі нема, як це було колись, велетенського, в зріст людини, штурвального колеса, за яким стояв кремезний, покритий татуїровкою, засмаглий під тропічним сонцем, обвіяний вітрами всіх широт морський вовк з люлькою в зубах. Романтичне штурвальне колесо зникло безслідно, його місце зайняв пульт з кнопковим керуванням, з приладами — покажчиками положення руля. Більше того, під час дальніх переходів кораблем керує авторульовий.
Поряд з рульовою рубкою — штурманська. Цікаво було б і її оглянути, погортати карти, навігаційні посібники, подивитись на прилади… Як шкода: вхід туди стороннім заборонений!
Через бар пройшли на відкриту веранду. Звідси Ялту було видно як на долоні. Маленькі, мов іграшкові, білі будинки збігали з гірських схилів до широкої бухти, що заходила між Ай-Тодорський і Нікітський миси. Вдалині в голубуватім мареві виднівся гірський хребет, що заріс лісом. Над ним гордовито застигла скеляста вершина Ай-Петрі.
Ще довго Федя з батьком оглядали корабель. Забувши про свій скептицизм щодо сучасної мореплавної техніки, хлопчик мимоволі дивувався і захоплювався на кожному кроці.
Та й як було не дивуватись? Адже корабель, хай у мініатюрі, це ціле місто! Своя електростанція, свій телефонний вузол, кінотеатр, хлібопекарня, бібліотека, навіть музичний салон з естрадою.
— Ну, сьогодні я вас добре натомив цією екскурсією, — сказав на закінчення Віктор Іванович, — у самого ноги гудуть. А втім, наостанку хочу піднести вам невеликий сюрприз.
— Який сюрприз? — не зрозумів Євген Михайлович.
— Піднімемося ще раз на палубу салонів. Мабуть, особливо приємно це буде для Феді.
Вже ніде більше не затримуючись, вони пройшли на кормову частину палуби салонів.
— Прошу, — простяг руку Віктор Іванович, — ось вам басейн. Пропоную поплавати.
Хіба треба було упрохувати Федю! За кілька секунд він лишився в самих трусах.
— Пірнай сміло, глибина два з половиною метри!
Розпростерши руки, Федя кинувся у воду. Нічого не скажеш, це таки сюрприз! Здорово ж придумано на цьому кораблі!
Федя плавав досхочу—і брасом, і кролем ми боці та на спині, і батерфляєм.
— Ну, що, сподобалось? — спитав Віктор Іванович, коли Федя, відсапуючись, виліз із басейну. — А як приємно, коли б ти знав, поплавати вранці! Оце сьогодні о шостій я прокинувся і просто в басейн. На палубі прохолодно, вітерець, а воду ж підігрівають до двадцяти градусів. Тут навіть узимку купаються. Є для цього розсувне перекриття, і можна затуляти басейн від дощу й негоди.
…До готелю Федя з батьком потрапили вже пізно ввечері. Хоч давалася взнаки втома, хлопчик довго не міг заснути. Огляд корабля залишив у пам'яті неабиякий слід, вніс страшенну плутанину в його думки. Те, що Кудряш побачив лише за один день, годі було вичитати в книгах, яскраві картини баченого пропливали перед очима. Він захоплювався морським лайнером «Іваном Франком». Та сильним було й переконання, що справжні моряки були лише за часів парусного флоту.
Розділ п'ятий
В ГІРСЬКОМУ КРИМУ
Ось уже кілька днів Федя з батьком подорожують по гірському Криму. Позаду залишились Соколине, Бахчисарай, Кореїз… Встигли побувати і у Великому Каньйоні, і в печері Данильча-Коба, і на скелі Орлиний заліт… Взагалі, що не день, то нові й нові враження.
Обидва, і батько й син, були задоволені. Ще б пак: пощастило записати на магнітофонну плівку крики фазанячого виводка, мелодійний, трохи журний голос совки-сплюшки, що ніби заколисує мешканців лісу своїм безугавним: «Сплю-у! Сплю-у! Сплю-у!»
Поповнилась колекція і голосом кримської сойки. Ця перната солістка привернула їхню увагу своїм неабияким умінням наслідувати пташині голоси. Протягом десяти хвилин вона то каркала по-воронячому, то стрекотала, мов справжня сорока, то навіть пробувала співати по-солов'їному…
І знімки будуть чудові. Чого варте лише хоч би одне фото красеня муфлона! Як нелегко було Феді підкрастися до нього: полохливий гірський баран обережний і недовірливий…
Вечоріло. Сонце сховалось за пасмом гостроверхих скель. Після виснажливої спеки дихнуло приємною свіжістю і прохолодою.
Євген Михайлович подивився на годинника.
— Пора нам, Федю, і на спочинок.
Вони вибрали невелику мальовничу галявинку, що ховалася серед старезних світло-сірих буків. Кілька хвилин — і вже напнуто намет.
Федя пішов по воду, а коли вернувся, обережно несучи два повнісінькі казанки, батько розклав багаття..
Хто не бував у походах, тому невтямки, який смачний пшоняний куліш, зварений у казанку на вогнищі. Дарма що від нього злегка тхне димом — так навіть краще. Дим надає якогось особливого, неповторного при-і паку. А картопля, спечена у вугіллі й попелі,— що може бути смачніше! Недарма ж ще в далекі двадцяті роки з ентузіазмом оспівувала її дітвора — «піонерів ідеал»… Хай пригоріла котрась картоплина, взялася чорнотою, а інша не спеклась, та хто ж зважає на це? Візьмеш її гарячу, перекидаєш з руки в руку, студиш, а від неї такий аромат, що тільки слинка котиться, аж млосно стає…
А чай… Немало доводиться затратити і сил, і вміння, а коли хочете, й наполегливості,щоб скип'ятити воду в казанку. Ось вона вже забулькала, заклекотіла. Ти хапаєш перекладину, на якій висить закіптявілий казанок, вже відчуваючи, як обпікає тобі рота запашний солодкий чай. Але що це?
Один невдалий рух — і казанок, ковзнувши з перекладини, падає в багаття. Тільки біла пара заклубочилась догори, сердито шипить вугілля, мов кепкує з тебе, незграби. Кінець усьому—чаю нема! Засмучений і спантеличений, береш ти порожній казанок і, вимастивши сажею руки, плентаєшся в темряві до струмка.
А згодом, сидячи біля затишного тріскотливого багаття, ще довго згадуватимеш, кепкуючи з себе, як, спотикаючись об коріння дерев, продирався крізь кущі шелюги до води, як повернувся на галяву, де твої товариші вже встигли роздмухати вогонь, і, мов у нагороду за все це, сьорбаєш із кухлика пахучий, чудовий чай…
* * *
Непомітно підкралася ніч. Все небо всіяли зорі. Тут, на півдні, вони були якісь великі і незвично яскраві. Усе довкола поринуло в таємничий морок. Невтомно тріщали цикади, звідкись здалеку долинув басовитий гудок пароплава.
Тремтяче полум'я багаття вихоплювало з темряви то густий чагарник, то полотно намету. Федя підкинув у вогонь сухого смолистого галуззя. Війнуло жаром, хлопчик мимоволі відсунувся. Зненацька, порушивши тишу, хтось різко прокричав і так само раптово замовк.
— Хто це, тату?
— Сова-неясить.
У небі промайнула падуча зірочка. Федя провів її очима, зітхнув.
— А скажи, тату, — замислено мовив він, — буде колись такий час, що люди літатимуть до зірок, як ми з Києва до Сімферополя?
— Буде, Федюню, колись буде. Тепер наука, мов той реактивний літак, мчить уперед з надзвуковою швидкістю. — Батько замовк. — Пам'ятаю, ще як був я таким, як ти, бачив фільм «Космічний рейс»… А втім, назви точно не пригадую. Так от у цьому фільмі герої вирушають у космічну подорож. Як зараз бачу велетенську ажурну естакаду, і по ній мчить ракетний поїзд… Автором сценарію чи, може, консультантом був сам Костянтин Едуардович Ціолковський. Тоді, в тридцяті роки, мені, хлопчиськові, ідеї Ціолковського здавалися далекою мрією. Мені здавалося, що мине ще багато, багато десятиліть, а може, й століття, перш ніж здійсниться те, що показували у фільмі.
Згори донісся розмірений рокіт моторів. Поблискуючи зеленим і червоним вогниками, над горами пролетів літак. Батько й син мовчки провели його поглядом.
