зауважив він. — Уявляю, герцог, якими розкошами ви оточені, коли, навіть їдучи на полювання, прихопили з собою силу коштовних речей. Чарівні палички, самописка, тепер ця ось штучка із слонової кістки…
«Де він тут нагледів слонову кістку?» — пересмикнув плечима Федя.
— Вона коштує тисяч із п'ять мараведі, а може, й більше… — Дієго показав на зубну щітку, ручка в якої була з білої пластмаси.
Федя ледве стримався, щоб не розсміятись: чудеса, та й годі!
— А ця чудова річ! — не переставав захоплюватись капітан, беручи в руки зеленаву блискучу мильницю та заздро прицмокуючи язиком. — Перламутр… О, я знаю ціну таким коштовним дрібничкам!
— В нашому універмазі їх скільки завгодно, — вихопилось у Феді.
— Цікаво… А… багато у вас, герцог, оцих самих… універмагів?
— Та як вам сказати… — задумався Кудряш. — Багато. В кожному районі… Взагалі, точно не знаю. Може, з двадцять, а може й більше.
Капітан присвиснув:
— Ого-о! Даруйте, а універмаг це по-вашому замок?
Сам не знаючи чому, Федя кивнув головою.
— А палаци у вас є?
— Ага, — і, згадавши про Київ, хлопчик додав: — Палац спорту, Жовтневий, піонерів…
— Уявляю, який багатий ваш найясніший батько, — в голосі капітана чулися водночас і повага, й заздрість. — Мати стільки універмагів і палаців, і всі вони забиті перламутром…
…Ніанг приніс на срібній таці козячий сир, варені боби, порізану великими шматками солонину, хліб, солені маслини. Все це він акуратно розіклав довкола пузатого глиняного глечика з вином.
Капітан підійшов до ліжка і, ставши на коліно та важко сопучи, витяг ковану скриню. Чималенький бронзовий ключ від неї Дієго, як виявилось, носив на шиї на плетеному шнурку.
Капітан відімкнув скриню і витяг два золоті карбовані келихи.
«Нічого собі кухлики! — подумав Кудряш. — У кожен з літр увійде, не менше».
По черзі плюнувши в келихи, Дієго витер полою камзола пилюку. Апетит у Феді одразу пропав. А капітан, не помічаючи цього, налив у келихи вина.
— Прошу вас, герцог, скуштувати мого скромного снідання. Потрапили б ви на каравелу місяць тому, стіл був би куди багатшим. Я пригостив би вас свіжим м'ясом, а не цією солониною. Тоді ще було в нас двійко свиней. Та й мед був, мигдаль, ізюм… Тільки все вже давно з'їли. Що не кажіть, п'ятий місяць мотляємось у морі…
Дієго залпом випив вино і вдоволено крякнув.
— Херес непоганий! — він закотив рукава камзола і, присунувши до себе сир, хліб, солонину, став жадібно їсти. Апетит він мав добрячий, і їжа швидко зникала зі столу. Дієго голосно чавкав, розривав солонину руками, а масні губи витирав подолом сорочки.
Кудряш звернув увагу на капітанові нігті — вони були довгі, нестрижені, і під ними чорнів бруд.
Перехиливши другий келих, Дієго нарешті помітив, що хлопчик нічого не їсть, і не без образи спитав:
— Вашій високості не до вподоби мій скромний стіл?
— Ні,—запевнив його Федя, — тільки в нас кожен їсть із свого посуду.
— Ану ж бо, покажіть.
Кудряш добув з рюкзака складану похідну виделку з ложкою.
До нього знову повернувся апетит. Зараз Федя скуштує харчу мореплавців—солонини, сиру, бобів… Адже це саме їли моряки Колумба і Магеллана, Васко да Гама і Джемса Кука, Лазарєва і Лаперуза…
Він наколов на виделку чималий шмат солонини і ледве з'їв її. М'ясо було тверде, мов підошва. Та з цим ще можна було б миритися, якби воно не було таке солоне, що найсолоніший оселедець порівняно з ним здався б прісним.
Сир виявився досить смачним, зате хліб був липкий, мов замазка.
Капітан, коли побачив виделку, був такий вражений, що аж їсти перестав.
— Я об'їздив усю Європу, — вигукнув він, — побував у Франції, Англії, воював у Фландрії, плавав на гондолах по каналах Венеції, але ніде не бачив, щоб найвисокопоставленіші особи, навіть його величність король Іспанії їв такими маленькими вилами!
Вибравши мить, коли Федя поклав виделку, він, не питаючи дозволу, схопив її і спробував наштрикнути один біб, другий, третій… Та куди там! Це виявилось не просто. Вперті боби, мов живі, тікали від виделки і розкочувались по столі.
Дієго почервонів і, клянучи себе за незграбність, став тицяти виделкою в солонину. Тут діло пішло легше. Після кількох спроб він урешті наштрикнув шматок. Капітан уже розкрив було рота, як непокірна солонина зірвалася з виделки і ляпнула на підлогу. Федя мимоволі розсміявся.
Розлючений Дієго пожбурив від себе виделку.
— Не розумію, ваша високість, який розумака вигадав ці кляті вила! Навіщо вони, коли в мене є пальці.— По цих словах він нагнувся, підняв солонину і, дмухнувши на неї, поклав до рота. Жуючи м'ясо, капітан все ще невдоволено бурчав щось про двірцевих франтів, котрі від неробства вигадують, різні хитромудрі штучки, що ними й попоїсти по-людському не можна.
Лише тепер Федя помітив, що Ніанг стоїть у кутку і спідлоба голодними очима дивиться на стіл. «Який же я егоїст, про себе одного думаю, — став дорікати собі Кудряш. — Він же теж їсти хоче, бідолаха». Федя запросив негра до столу, але той навіть не зрушив з місця, тільки перелякано глянув на капітана.
— Що ви, герцог — витріщивши очі, жахнувся Дієш. — Чорношкірому не місце за нашим столом! Я не сяду за стіл і з білим слугою, не те, що з ним, — зневажливо кивнув він на Ніанга.
У Феді защеміло серце від жалю до хлопчика. «Чим йому допомогти? Адже я й сам тут бранець… Виберу час, коли не буде нікого, то хоч нагодую його. Є ж у мене й концентрати, і тушена яловичина, і галети, й рибні консерви…»
Сніданок наближався до кінця.
— Бачу, ви навіть не скуштували вина, — озвався капітан, — а даремно: херес прекрасний… — і на підтвердження власних слів він одним духом випив ще келих.
— Даруйте, доне Дієго, дома в нас люблять пити чай.
Капітан і негр нерозуміюче перезирнулися й знизали плечима.
— Повторіть, ваша високість, я щось не зовсім розчув, що ви сказали…
— Якщо можна, то, будь ласка, кухлик чаю.
Капітан залупав очима.
— Гм… чай… чай… Признатися, про такий сорт вина я навіть не чув.
«Певно, я ще не зовсім володію іспанською, — зніяковів Федя, — коли не можу до пуття пояснити, що хочу зовсім не вина, а чаю».
Кудряш не здогадувався, що ні капітан, ні Ніанг, далебі, не знають, що таке чай. І не дивно, адже тільки в першій половині XVII століття голландські купці завезли його з острова Яви в Європу.
— Ну, якщо нема чаю, — зітхнув Федя, — вип'ю води.
Розв'язавши рюкзак, він витяг голубу у великому білому горошку фарфорову чашку.
Кудряш хотів було вийти з каюти, але Дієго спитав його:
— Навіщо ж вам трудитись самому, коли для цього є чорношкірий, — і, рішуче вихопивши у Феді чашку, тицьнув її Ніангові.
Той, чи то не чекав чи, може, не зрозумів, чого хоче капітан, не встиг підхопити чашку. Вона брязнула об підлогу і розлетілася на скалки.
Від гніву капітанове обличчя посіріло.
— Мерзенний рабе! — заревів він. — Чи знаєш ти, що зробив? Адже це фарфор! Він коштує дюжину таких, як ти! Та що дюжину — сотню! — капітан з такою силою штовхнув Ніанга, що той відлетів у протилежний бік каюти..
Федя спалахнув. «Негідник! Яке він має право бити хлопчика? Тільки тому, що Ніанг чорний? І чашку ж розбив він сам, а не Ніанг…»
Забувши про все, Кудряш стиснув кулаки і кинувся на капітана.
З несподіванки той розгубився. Відійшовши на крок, він примирливо, вибачаючись, сказав:
