— Тут, ваша високість, володіння боцмана Хуана. Він зберігає тут провіант, — і напівголосно додав: — Скупердяга, яких світ не бачив. Спробуй у нього вимолити зайвої півпорції — якраз!
Федя побачив залізні ґратчасті двері з великим висячим замком.
Луїс проковтнув слину і важко зітхнув.
— Тримає, клятий, доки не згноїть, — бубонів собі під ніс. — Сьогодні видав сухарі, аж зелені від плісняви. Звісно, коли голоден, то з'їси, а їх і свині б не їли… О господи, і чого тільки пішов я від дона Гарсіласо? Дурень, дурень… Правду кажуть: коли бог хоче когось покарати, то позбавляє його розуму… Жив я в дона Гарсіласо і горенька не знав, як сир у маслі купався. Потягло мене в Новий Світ, щастя пошукати, думав, розбагатію. А як був бідним пеоном, так і зостався. Ехе-хе… Даруйте, розбазікався.
Луїс підняв ліхтар високо над головою.
— Ось подивіться, будь ласка, — в барилах солонина. Бачите скільки? Аж чотирнадцять барил! А той скупко морить нас голодом, бодай йому добра не було… А ото менші барила — з вином, з оливковою олією, оцтом і патокою… В ящику цукор. Тільки нам він, простим матросам, і не сниться. Я вже й не пам'ятаю, який він на смак… А в мішках, ваша високість, чорнослив, боби, сочевиця, борошно, квасоля, пшоно. На гаках, як самі бачите, висять круги козиного сиру, в'язки часнику й цибулі… Сюди б забратися! — плямкнув губами конопатник.
На одне з барил раптом стрибнув великий товстий кіт і, блимнувши зеленкуватими очима, сердито нявкнув.
— Навіщо він? — спитав Федя. — Тут же продукти, а коти розносять заразу…
— Без котів не можна, — озвався Ніанг. — Пацюки вже поїли б нас, коли б не коти.
Ніби на підтвердження його слів у кутку комори почувся пронизливий писк, шамотня і на ящик з цукром вискочив другий, ще більший рудий котяра. В зубах він тримав здоровенного сірого пацюка.
— Це непогано, що на каравелі є пацюки, — повчально сказав Луїс. — Звичайно, жодного з них красунем не назвеш, та вони, капосні, відчувають загибель корабля… І вже, коли тікають з каравели, добра не жди. Хапай свою скриньку та відчалюй, поки не пізно… А от щодо зарази, то, даруйте мені, дурневі…— конопатник на мить зам'явся, — але ви помиляєтесь, ваша високість. Учора от відкрили барило вина, зачерпнув я коряком, а там здохлий пацюк. То що ж, виходить, через таку дрібницю все барило за борт виливати? Викинув пацюка в море, і квит. Може, від цього винце, хе-хе-хе, ще міцніше стало!
Кудряш аж здригнувся від огиди. А Луїс, тримаючи високо ліхтар, поплівся далі.
— Обережно, Федю, не спіткнись, — застеріг Ніанг, — тут у настилі дошка відірвана.
Конопатник обернувся, сердито глянув на Ніанга, сказав суворо:
— Як ти смієш так звертатися до його високості?! Я тебе… — він замахнувся, ладен ударити негра, та Федя вчасно схопив його за руку:
— Не чіпайте, я дозволив йому так себе називати.
— Тоді інша річ, — розплився в усмішці Луїс і, мабуть, щоб загладити інцидент, промовив — А тут зберігається зброя.
В світлі ліхтаря за ґратами поблискували довгостволі аркебузи, мечі, шпаги, арбалети, алебарди, лати, кольчуги, шоломи… Поряд — гарматні ядра, свинцеві і кам'яні. Луїс пояснив: кам'яні ядра призначені для ломбард, а свинцеві — для фальконет.
Забачивши зброю, Федя аж подався наперед. У нього перехопило дух: це ж справжня середньовічна! Не та, яку доводилось бачити лише в історичному музеї та й то на стендах. І скрізь таблички: «Руками не чіпати!» Тут усе поряд, новеньке і стільки!
— Якщо можна, відчиніть, будь ласка, я подивлюся! — попрохав Кудряш. Луїс розвів руками.
— Ні, ваша високість, усім цим відає Доменіко. Ключ у нього… Ходімте краще до мене, і я…
Конопатник не встиг доказати до кінця: у відчиненому люкові з'явилось обличчя Доменіко.
— Тюленю! — глузливо посміхаючись, крикнув він. — Дон Дієго кличе! Мерщій до нього!
— Мабуть, знову Доменіко щось наплів на мене Кривому, — невдоволено пробурчав Луїс, — тільки те й робить, що виказує всіх, клятий…
Услід за конопатником піднялися на палубу і Федя з Ніангом. Вітер затих, і вітрила нерухомо повисли на реях. Сонце висіло майже над головою.
— Ну й спека! — витираючи з чола піт, мовив Федя.
І тут він побачив капітана. Той стояв біля компаса спиною до хлопців.
— Знаєш, Дієго з похмілля і, певно, дуже сердитий, — шепнув Ніанг. — Краще я сховаюсь. — Він шмигнув назад у трюм.
Ніанг сховався вчасно, бо тієї ж миті капітан обернувся.
— Нарешті я знайшов вас, герцог! Де ви зволили бути?
— Я знайомився з каравелою, — відповів Федя.
— Ну і як вона вам? — Дієго вичікувально подивився на Кудряша.
— Гарний парусник.
— Авжеж, — не без гордості кивнув капітан. — «Улюбленець Нептуна» входить до десятка кращих каравел Іспанії. В нього добрий хід, прекрасна стійкість, він слухається руля.
—І яким курсом ми йдемо? — поцікавився Федя.
— На захід, чверть до південного заходу… Втім, зараз я уточню, — і він обережно зняв з компаса червоний фланелевий чохол. Раптом Дієго спохмурнів і гнівно крикнув: — Хто чіпав компас? Боцмана до мене!
— Боцмане, боцмане! — полетіло по палубі.— Капітан кличе!
Прибіг засапаний боцман. Він став поряд з Федею, і той відчув, як від боцмана тхне часником.
— Куди лізеш, йолопе! — замахав руками Дієго. — Хіба не знаєш, що запах часнику й цибулі шкідливий для компаса?
— Даруйте, ваша милість… Забув… — позадкував боцман, закривши рота рукою.
— Хто чіпав компас?
Боцман винувато закліпав очима.
— Не знаю…
— Не знаєш, іржавий якір тобі в бік! Негіднику! — капітан спалахнув. — Нема порядку на каравелі! Ти хіба забув мій наказ, що, крім мене й Адальберто, ніхто не має права підходити до компаса!
— Слухаю… — промимрив боцман.
— Слухаю! — перекривив капітан. — Тоді, біля Азорських островів, ти теж слухався, а коли шторм змив з компаса чохол, ти що зробив, дурню? Накрив компас синьою ганчіркою! Добре, що я вчасно помітив. Геть звідси і запам'ятай: що-небудь станеться з компасом, я з тебе три шкури спущу!
Дієго повернувся до Феді:
— Бачили, герцог, цього осла? Ніяк до нього не дійде, що магніт треба обов'язково накривати червоною матерією, інакше він втрачає силу… І це ж боцман! Що вже казати про рядових матросів? Та вони всі мусять за мене бога молити, що я взяв їх на каравелу. Таких бродяг повна Севілья. Тільки почули, що набираю екіпаж, збіглися юрбою. Вони знають, що дон Дієго платить більше за інших, — капітан сплюнув. — Ці обшарпанці повинні руки мені цілувати, я їх врятував від голодної смерті, а вони тільки й думають, аби завдати мені збитків. Он минулої п'ятниці…—Тут капітан несподівано обірвав себе — Ну, що я вам казав? — він розвів руками. — Полюбуйтесь, ваша високість, ще одним віслюком! Пісок давно висипався, а він, тільки погляньте, носом клює і склянок не вибиває.
Федя побачив закріплені в дерев'яних рамках скляні конусоподібні посудини з піском— піскові годинники. Він знав, що з верхнього конуса пісок пересипається в нижній рівно за півгодини, після чого черговий матрос б'є в корабельний дзвін — ринду. От чому на всіх флотах світу за давньою традицією час лічать на склянки, кожна по тридцять хвилин. Відлік склянок починається з нульової години. О пів на першу звучить один удар (одна склянка), о годині ночі— один подвійний удар (дві склянки), о пів па другу — один подвійний і один одинарний удари, о другій ночі — два подвійних удари і так до восьми склянок за чотири години. Потім починають новий відлік склянок.
— Ну стривай же, я йому зараз покажу! — припадаючи на праву ногу, капітан підбіг до вахтеного і дав йому доброго ляпаса. — Будеш знати, як спати на вахті, мерзотнику!
У повітрі майнула палиця. Страшні зойки матроса — це був Альфонсо — перемішалися з грубою лайкою капітана. Федя затулив руками вуха. Уперше в своєму житті він був свідком такої дикої розправи.
