Зовсім поряд з каравелою, показуючи чорні лискучі спини, йшла невелика зграя дельфінів. Вони були так близько, що виразно чулося їх тонке слабке попискування, якесь своєрідне хрюкання. Ось дельфіни розвернулись шеренгою.
— Зараз рибу ловитимуть, — сказав Адальберто.
І справді дельфіни стрімко рушили вперед, час од часу вистрибуючи в повітря та падаючи крижем у воду.
— Рибу глушать, — знов пояснив Адальберто і без усякого переходу додав — Цікаво, чому вони такі прив'язливі до людей? Ще Арістотель і Пліній писали про це. Один мій приятель розповідав, що якось у воді йому стало погано: корчі звели; він уже думав — кінець. Але, на його щастя, мимо пропливав дельфін. І, що найцікавіше, дельфін зрозумів, що з людиною сталася халепа і виштовхав її на поверхню. Так і штовхав він приятеля до самого берега.
В розмову втрутився Хуан.
— А я знаю чоловіка, який так привчив дельфіна, що він підпливає на його голос, як собака. Бувало прийде Алонсо (так звали того чоловіка) на берег і гукає, а дельфін уже підпливає з моря. Тоді Алонсо сідає йому на спину і катається, як на доброму жеребцеві.
Адальберто іронічно посміхнувся:
— Давай вигадуй далі. Може, й ти катався верхи на дельфіні разом із своїм Алонсо?
Цього разу Федя не лише повірив, а й підтримав Хуана. Йому пригадався випадок, як біля пляжу Опононі у затоці Хакянга-Харбор в Новій Зеландії дельфін грався з купальниками, швидко навчився підкидати носом м'яч. Цей дельфін, на кличку Опо-Джек, став улюбленцем дітей. Він охоче катав їх на собі…
А в Неаполі один школяр приручив дельфіна, і той щоранку перевозив його через затоку в школу, а після уроків відвозив додому.
— Взагалі ж наші вчені вважають, що розумові здібності в дельфінів вищі, ніж в інших тварин. Колись дельфін стане найближчим помічником людини.
Тим часом нарешті знайшли пошкодження. Та це була тільки половина справи. Найголовніше було попереду — ремонт під водою. З сокирою в руках Рікаредо, Альфонсо, а потім і боцман по черзі спускались у море. Проте робота посувалась повільно. Швидше за інших стомився Рікаредо. Остаточно знесиленого, його підняли нагору. Матрос важко дихав, з рота в нього текла кров, губи посиніли.
Дивлячись на Рікаредо, Федя мимоволі подумав, як було б усе просто, якби на каравелі був акваланг. Мабуть, той водолаз, старшина першої статті, з яким разом летіли до Сімферополя, відремонтував би руль за десять хвилин.
Вже була обідня пора, коли боцман нарешті доповів Адальберто, що пошкодження ліквідовано. Адальберто вирішив перевірити і, роздягнувшись, сам поліз у воду.
Голосно пирхаючи й відпльовуючись, він випірнув з води і з допомогою Хуана піднявся на палубу. Вичавивши воду з мокрого чуба, став одягатись. З кишені камзола випала книжка. Федя підняв її і простяг пілотові.
— Спасибі,— подякував той. — Сподіваюсь, ви знайомі з цим трактатом?
Кудряш побачив напис на титульній сторінці: «Dе revolutionilus orbium coelestium». Він запитально подивився, на Адальберто.
— Це не по-іспанськи…
— Авжеж, по-латинськи.
— Шкода, я не знаю цієї мови.
— Як? — здивувався Адальберто. — Ви не знаєте латині?! Та всі ж наукові, філософські, медичні праці друкуються тільки латинською мовою!
Лише тепер Федя згадав, що для вчених середньовіччя знання латині вважалось обов'язковим.
— Коли не знаєте, я вам допоможу, — люб'язно запропонував Адальберто. — Заголовок книжки в перекладі звучить так: «Про обертання небесних кіл». А написав її польський каноник Микола Коперник, — пілот говорив з повагою. — Це великий і сміливий учений. Він не побоявся навіть самого папи римського, його кардиналів, інквізиції… Всупереч церкві, яка вчить, що Земля стоїть у центрі Всесвіту, Коперник у своєму трактаті довів, що в центрі Всесвіту стоїть не Земля, а Сонце… Тридцять років працював учений над своєю книгою. Він помер зовсім недавно — 24 травня 1543 року і—тільки подумайте! — саме в день виходу своєї книжки з друку… Бідолаха вчасно залишив білий світ, бо ченці, не задумуючись, спалили б його на вогнищі.
— Про Коперника я читав. Він перший довів, що Земля обертається навколо Сонця, — сказав Федя.
— Що ви? — замахав руками Адальберто. — Ще задовго до Коперника, за двісті років до народження Ісуса Христа, грецький учений Арістарх писав про це. Я можу показати вам його книгу «Про розміри й відстані Сонця і Місяця». Цей трактат я теж маю… Чого тут критися: книги — моя пристрасть. Щоправда, більшість із них написана латиною, та це дрібниця. Захочете, навчу вас латинської мови. Тим паче, що й з іспанською, даруйте, у вас не все гаразд.
Федя щиро подякував.
— Мабуть, ви подумали, чи маю я право бути вашим наставником? Можете не турбуватись: я лиценціат, скінчив Сорбоннський університет у Парижі. А це, як відомо, дає право викладати.
Кудряш зніяковів, аж зашарівся.
— Ні, ні, я нічого такого не подумав, просто я хотів попрохати про інше… Коли можна, щоб разом зі мною вчився і Ніанг…
— Я не заперечую, але як подивиться на це сеньйор Дієго?
— Без Ніанга я не хочу.
— Федю, — несміливо вмішався Ніанг, — навіщо я тобі? Ти білий, я чорний… Вчися сам.
— Якщо ти ще раз так скажеш, я перестану з тобою дружити…
— Ну, гаразд, — перебив Адальберто і стишив голос: — Хай приходить і Ніанг. Тільки про це знаємо лише ми троє. Це наша таємниця, а то можуть бути всякі пересуди і всім нам нагорить. Згода?
— Ніанг! Ніанг! — долетів голос Доменіко. — Дон Дієго кличе!
Федя хотів було спинити Ніанга, але той уже побіг на виклик капітана.
Адальберто завів Кудряша до своєї каюти.
— Знаєте, що я вам пораджу, — довірливо мовив він, — не підкреслюйте свою дружбу з негром. Припустимо, що я вас розумію, але чи зрозуміють інші? Багато хто дивиться скоса на ваші стосунки з Ніангом. Ви йому дозволили звертатись до себе на «ти», дозволили сидіти в своїй присутності… Втім, не буду все перелічувати, ви, певно, самі добре розумієте…
Федя спохмурнів.
— Даремно ви ображаєтесь, мої поради щирі. Те саме сказав би я і рідному синові. Ви молоді, даруйте мені, ще недостатньо знаєте життя. Не сперечаюсь, можливо, у вашому герцогстві і не надали б такого значення дружбі з негром… Але в нас на це дивляться зовсім по-іншому. І біда загрожує швидше Ніангові, ніж вам. Ще римляни казали: «Що дозволено Юпітерові, не дозволено бикові»… — Він багатозначно замовк, далі заговорив знову — Ніангові не простять панібратського ставлення до вас. Ви стоїте на різних щаблях суспільної драбини. Ви — на її вершині, він же — з самісінького низу. Пробачте мені, для вас це розвага, примха, а він може накласти головою. Кожному своє… Ось хоч би я. Мій батько — прекрасний лимар. У свій час його вважали за першого майстра… Та він лимар, а я його син. 1 найнікчемніший ідальго стоїть на сто голів вище за мене. А якийсь нікчемний гранд — вище всякого ідальго. Так влаштований світ. І що б я не робив, хоч би як відзначився — однаково залишаюсь сином лимаря, не більше! Я воював за інтереси короля, не раз важив життям, але це нікого не цікавить. Для всіх цих ідальго і грандів я був і зостався вихідцем з простого люду.
«Як вони всі надають значення походженню! — розмірковував Федя. — Тут це найголовніше, байдуже — що ти таке, важливо, ким ти народився, хто твої батьки».
І знову закралася тривожна думка: «А що, як дізнаються, хто він, Федя, насправді? Адже мій прапрадід був кріпаком у графа Потоцького. Мій дід—кріпильник на шахті в Горлівці. І в нашому роду ніхто ніколи не був шляхтичем… Шляхетне походження, голуба кров — які дурниці все це! Спробуй заговорити про це в Києві — засміють або й подивляться як на ошалілого… А втім, чому тут дивуватися? В царській Росії теж тільки дворяни мали всі права. Та й між ними була різниця. Так, у Пажеський корпус приймали лише
