генеральських дітей».
— А мені, сеньйоре Адальберто, байдуже, хто якого походження, для мене головне — що він за людина.
— Можливо, для вас і байдуже, так мені… — з серцем сказав пілот, — мені це не байдуже! Був би я ідальго — переді мною відкрилися б усі дороги. Я був би паном, я наказував би, а не наказували б мені… Все життя я страждаю від свого низького походження! І розповів я вам це не випадково. Не знаю, як у вас в Променистеанії, а в нас навіть на ідальго, що заведе дружбу з чорношкірим, дивитимуться з презирством. Скажу по секрету, що ваші стосунки з Ніангом не подобаються дону Дієго. На його думку, ви своєю поведінкою порушуєте принципи моралі.
Адальберто замовк. Мовчав і Федя. його мучило запитання: «Навіщо пілот завів усю цю розмову? Яку мету він переслідує? Може, як Луїс, сподівається, що я візьму його в своє «герцогство», тільки робить це тонше, розумніше, ніж конопатник?.. А може, я помиляюсь і тільки погано думаю про людину? Можливо, все це він каже щиро? Просто надивився я на всяких педро й гуго і тепер у кожному шукаю щось темне — віроломство, підступність, хитрість, провокації…— І знову в Кудряша закрався сумнів. — А раптом Гуго й Педро переманили на свій бік Адальберто? Чомусь же тоді згадували вони пілота? Ех, знати б точно! Не поспішай, Федю, спокійно, спокійно… Перевір усе, бо попадеш, як той анчоус у пащу тунця… Треба розпитати Ніанга про Адальберто, він давно з ним плаває».
— До речі, герцог, — озвався Адальберто, немовби продовжуючи розмову, — мушу вам сказати, що Восьминіг… Цс-с… — приклав він палець до губів. — Хтось іде…
Це був Ніанг.
— Рікаредо погано! Зовсім помирає! — крикнув він.
— Ходімте туди, — мовив Адальберто. Вони поквапливо залишили каюту.
Крізь маленькі засклені слюдою віконця ледве проникало денне світло, і в носовій надбудові панував напівморок. Рікаредо лежав на дошках, оточений матросами. Помітивши пілота й Федю, вони розступились.
— Що з тобою? — турботливо спитав Адальберто.
— Голова… зовсім розламлюється… Мабуть, кінець мені…— важко дихаючи, прошепотів матрос і безсило заплющив очі.
— Це від того, що він під водою довго був, — сказав боцман. — Нічого, відлежиться. Зараз ми йому дамо гарячого вина й цикорної води. Засне, і стане легше.
Федя згадав, що в нього є таблетки від головного болю, і миттю збігав по них.
— Ковтніть, — сказав він, — голова не болітиме… — і, звертаючись до Адальберто, додав: — Тут так душно, йому б ліпше на повітрі, десь у тіні.
Пілот погодився, і Рікаредо винесли на палубу.
Настрій у Феді зіпсувався, йому було шкода хворого матроса, та чим він міг допомогти? Таблетками від головного болю? Сталося б таке вдома, були б і медикаменти, й лікар… Або зв'язалися б по радіо, одержали консультацію… Хоч на сучасному кораблі такого взагалі б не трапилось — техніка безпеки не дозволила б. Хто ж працює під водою без водолазного спорядження?..
Розмірковуючи сам з собою, він не помітив, як промовив уголос:
— Ех, був би акваланг…
— Кого ви згадали, герцог? — обернувся Адальберто. — Хто цей сеньйор Акваланг, ваш двірцевий медик?
— Ні, це прилад такий. На обличчя одягається маска, а за спиною два балони із стисненим повітрям… З аквалангом можна довго пробути під водою і лишитися здоровим.
— Гм… Мені б таку штуку, — прицмокнув Хуан, очі його жадібно заблищали. — Я став би найбагатшою людиною на землі. Діставав би золото, коштовності з затонулих кораблів і горя б не знав.
— А я походив би по дну, — несміливо озвався Ніанг. — Так цікаво подивитись, які там риби плавають, що росте…
— З аквалангом глибоко не спустишся, — зауважив Федя, — потрібен водолазний костюм або й батисфера, — і він якомога простіше спробував пояснити, що батисфера — сталева куля, в якій зачиняються дослідники, і її спускають на тросі з борту корабля.
— Даруйте, що ж люди можуть побачити в такій кулі? — висловив сумнів Хуан.
— Там є вікна-ілюмінатори. Крізь них учені спостерігають підводний світ… Та батисфер тепер уже не будують, вони не зовсім безпечні— трос може обірватися, і люди загинуть. Останнім часом будують батискафи — підводні кораблі. Вони без троса можуть опускатись у найглибші западини, які тільки є в океанах.
Кудряш хотів було детально пояснити, яку будову має батискаф, що в нього є поплавець, наповнений бензином, але тут же подумав, що вже саме слово «бензин» може викликати низку запитань. Спробуй-но поясни: батискаф опускається на дно, тому що електромагніти тримають вантаж, а коли звільняються від вантажу, корабель спливає. «Краще я їм розповім про підводні човни».
Скільки не намагався Федя, але Ніанг ніяк не міг збагнути, як це підводна каравела, в багато разів більша за «Улюбленця Нептуна», може занурюватись і пропливати в глибинах океану величезні відстані.
— Та хіба тільки під водою можна долати відстані? — розгорівся Кудряш. — А літаки! Один «Антей» чого вартий! — він став розповідати про повітряні лайнери.
Ніанг відкликав Федю вбік і прошепотів:
— Навіщо ти обдурюєш сеньйора Адальберто і сеньйора Хуана? Негарно так… Ну, де ти бачив каравели з крильми, як у птахів, і щоб вони перевозили багато людей і літали швидше, ніж птиці?
— Я не обдурюю, — розгубився Федя, — такі літаки справді є!
— Ні, не вірю! — вигукнув Ніанг і, залишивши Кудряша, побіг на корму.
Розділ двадцять шостий
ЧУДЕСНА КРАЇНА ПРОМЕНИСТЕАН1Я!
Феді було дуже прикро, що він не знайшов спільної мови з Ніангом. Єдиний друг на каравелі, і з тим посварився… І з-за чого! Здавалося б, через дрібницю: акваланг… Знову забув, що треба бути обережним, контролювати свої думки, кожне слово. Адже тут усе можуть перетлумачити по-своєму, на шкоду йому. Добре, що хоч Гуго не було…
«Почув би він про підводні човни та літаки— йому тільки цього й давай. Я сам себе чародієм виставив… Треба ж було розповідати таке! Хто, на їх думку, літає? Звісно, відьми, чарівники, чорти… Хто плаває під водою? Русалки, водяники, всяка нечисть… А хіба правильно я зробив, що дав таблетку Рікаредо? Станеться з ним що-небудь — звинуватять знову ж таки мене. Гуго перший скаже, що я отруїв матроса… Тут треба інакше…»
Роздуми навіяли Феді нову думку: уважно переглянути свої речі, і все, що могло нашкодити, непомітно викинути за борт. І зробити це негайно, зараз же. Тим паче, що в каюті нікого нема.
Передусім Федя відклав убік фотоапарат. Трохи повагавшись, відклав і ліхтарик. Баклажку, термос можна залишити… Є ж он баклага в Альфонсо, в інших матросів… Компас? Це для них не дивина. Шкода, сірники він, на жаль, уже встиг показати…
На самому дні рюкзака лежали листівки. Викинути і їх? Кудряш завагався. Власне, що тут особливого? Проте краще перевірити… Федя став переглядати листівки.
Ось Ялтинський морський порт. Біля пірса красунь «Іван Франко»… Чомусь згадався ресторан. Не численні палуби, комфортабельні каюти, навіть не басейн, а саме ресторан. Мабуть, тому, що Федя зголоднів… Згадалося, як вони обідали на теплоході. Білосніжна скатертина, накрохмалені серветки, квіти у вазі… А сам обід! Окрошка, запечений у тісті судак із смаженою картоплею, полуничний пломбір. Просто королівський обід! А втім, самому королеві Іспанії не подавали таких страв. Навіть про картоплю не знають! Он Дієго в якому захопленні був від обіду з концентратів… З яким задоволенням Федя випив-би зараз склянку газованої води, навіть без сиропу…
