попрокидались.
Федя сердився на Адальберто. Замість того, щоб поговорити, вислухати його, пілота потягло в каюту Гуго.
Нарешті з'явився Адальберто.
— Знаєте, герцог, там у каюті все догори дном… А золото шукали-шукали, так і не знайшли.
—І не знайдете, — буркнув Федя, — ви ж не знаєте найголовнішого.
І він розповів про все, що бачив.
— Усе це треба негайно ж передати сеньйорові Дієго, — сказав Адальберто після того, як Федя скінчив. — Далі відкладати не можна. Це… — він раптом спинився на півслові.—Дивіться, човен! А в ньому Гуго і ще хтось!
— Педро! — вигукнув Кудряш, подивившись у той бік, куди показував Адальберто.
Тим часом човен помітили і матроси. Всі стовпились біля лівого борту. Дієго скрипнув зубами, і, не мовлячи й слова, щосили вдарив по обличчю Доменіко, який стояв поруч.
— Негідник! — крикнув капітан. — Проґавив Гуго! Я з тебе душу вийму, якщо не спіймаємо алхіміка.
Він кинувся до гармати. Боцман послужливо подав йому гніт. Капітан прицілився. Гримнув постріл. Гучна луна прокотилась над океаном.
— Недоліт, ваша милість! — повідомив Габріель, що встиг опинитись на вантах.
Дієго, вилаявшись, знову припав до гармати. Цього разу він особливо старанно цілився. Але й цього разу ядро плюхнулось у воду, не долетівши до човна.
—Іржавий якір їм у бік! Далеко відійшли, не попадеш! Клятий старигань таки змився з моїм золотом.
З наказу капітана поспіхом спустили баркас. Першим у нього стрибнув сам Дієго. З собою він узяв боцмана, Лауреано. Габріеля і ще трьох матросів.
— Адальберто, наглядай за порядком! — гукнув капітан уже з баркаса.
Матроси налягли на весла.
— Швидше! Швидше! — підганяв їх Дієго, б'ючи палицею по зігнутих спинах.
Всі, хто лишився на каравелі, бурхливо реагували на перипетії погоні, що почалася. Але скоро човен і баркас сховалися за скелястим мисом, що виступав далеко в океан.
Мимо пройшов Доменіко. Ніс і губи в нього після капітанового удару розпухли. Кудряш провів його співчутливим поглядом. Це помітив Адальберто.
— Дон Дієго крутої вдачі, любить рукам волю давати. Не пожалів навіть свого вірного слугу…
—І навіщо ви тільки служите в нього? — вирвалось у Феді.
— Звичайно, я міг би кинути Дієго, — задумливо мовив Адальберто, — але куди підеш? Дієго не гірший і не кращий за інших капітанів. Скрізь такі самі порядки, як на «Улюбленці Нептуна». Весь світ стоїть на цьому. Сильні правлять слабкими. Правду казали у стародавньому Римі: не той правий, хто правий, а той, хто має більше прав… — пілот зітхнув. — Пригадую випадок з моїм батьком. Я був тоді ще хлопчиком, як один гранд замовив батькові сідло. Сідло вийшло на славу. Але воно, бачите, чомусь не сподобалось пихатому гранду, і той відшмагав батька нагаєм… Повірте, герцог, біднякам скрізь живеться погано. Кругом свавілля, жорстокість… Колись я з малого розуму думав, що життя моє зміниться, якщо піду не по батьковій дорозі. Скінчив університет, став пілотом, а все одно лишився простолюдином… Втім, навіщо це вам? — махнув рукою Адальберто. — Це не цікаво.
Федя знітився. Виходить, що й він, бодай не прямо, а все ж має відповідати за всяких там ідальго і грандів, які зневажають простий люд. А яке ж відношення має до них Кудряш?
«Може, розповісти йому правду? — промайнула думка. — А чому б і ні?» І Федя сказав:
— У нас в Променистеанії інші порядки. По-перше, ніхто нікого не б'є. А якщо полізе з кулаками — такого за грати і кінець. По-друге, ніхто не питає, хто твої батьки. Все це дурниці.
Адальберто не повірив й іронічно посміхнувся.
— Ось ви не вірите мені, а я вам щиру правду кажу! — розгарячився Федя і став розповідати, що в Променистеанії всі рівні, всі працюють для блага суспільства і людину оцінюють не за походженням, а за її особистими заслугами.
— В такому разі,— притишивши голос, довірливо мовив Адальберто, — ваша країна нагадує державу Утопію, так добре описану Томасом Мором, лорд-канцлером англійського короля Генріха VIII. Сподіваюсь, ви читали цю книгу?
Федя непевно крутнув головою. Йому не хотілось признаватися, що не читав.
— Зветься зона «Золота книга, така ж корисна, як і кумедна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопію». Вона з'явилася ще 1510 року. Я купив її перед відплиттям і проковтнув буквально за один день. Дуже, дуже цікаво… Томас Мор розповідає, немовби у відомого мореплавця Амеріго Веспуччі був супутник, португалець… Звали його Рафаїл Гітлодей. Він відстав від Веспуччі і потрапив на острів, у країну Утопію, де було п'ятдесят чотири міста… П'ять років прожив Гітлодей в Утопії, добре вивчив її життя, уподобання, звичаї. Все населення цієї країни, чоловіки й жінки, обов'язково трудиться… В Утопії нема грандів, ідальго, пеонів, жебраків. Нема й чиновників. На певну посаду людину обирають терміном на один рік. І князя в Утопії теж обирають, з тією лише різницею, що аж до його смерті… Кожен громадянин вивчає якесь ремесло. Хліборобством і скотарством там займаються по черзі. На полях працюють по два роки. В країні нема гультіпак, дармоїдів…
Ніанг жадібно ловив кожне слово і, не втримавшись, спитав:
— А де зараз Томас Мор? Що він робить?
— його нема серед живих. Такі, як він, не до вподоби правителям. Король Генріх VIII не міг простити йому книгу про Утопію. То-маса Мора брехливо звинуватили в державній зраді і прилюдно стратили. — Адальберто помовчав, потім заговорив знову: — Адже, коли подумати, що таке будь-яка держава? Це змова багатіїв, які вигадують хитромудрі способи, щоб утримати владу та зберегти багатства, нажиті за рахунок простого люду… Взяти хоч би того ж Генріха VIII. Тільки за рік він витратив на шовки та оксамити для своїх костюмів п'ять тисяч фунтів стерлінгів! На ці гроші тисяча сімей бідняків могла б жити півроку. Король увів криваві закони проти убогих. Жебраків ловили по дорогах, у містах, прив'язували до возів і били бичами. Били доти, поки тіло не закривавиться!
Федя здригнувся, уявивши собі цю жахливу картину. Від самої думки про таку жорстокість по спині пробігли мурахи.
Адальберто провів рукою по обличчю, ніби відганяючи невеселі думки.
— Я ще не все розповів про Утопію, — глянув він на Федю й Ніанга. — Там усе, добуте працею, належить громадянам і видається безплатно за потребами. Хто хоче, харчується в громадських їдальнях. Житла й сади належать державі. Розподіляють їх раз на десять років жеребкуванням. Воювати утопійці не люблять. Та коли на них нападуть, хоробро захищаються… Золото, срібло, коштовне каміння там нічого не варті. З дорогоцінних металів в Утопії роблять знаєте що? Кують кайдани, нашийники для злочинців! А діамантами бавляться діти… Працюють в Утопії всього по шість годин на добу. Решту часу займаються науками, музикою, живописом, читають книги… Брудні й важкі роботи виконують раби…
— Як? — здивувався Федя. — В Утопії існує рабство?
— Так, — спокійно відповів Адальберто. — Але в рабство там обертають тільки військовополонених або ж злочинців, засуджених до смертної кари в інших державах. Цих злочинців утопійці купують за гроші…
— Це така ж країна, як твоя Променистеанія! — вигукнув Ніанг. — Правда ж, Федю?
— Ні, не така, — заперечливо покрутив головою Кудряш. — У нас нема рабів, в нас усі рівні. Наша країна в тисячу разів краща за Утопію. В нас…
Він не встиг договорити. Несподівано почулись безладні постріли. Всі прислухались, але стрілянина так само раптово стихла.
— Ну, Дієго відправив на той світ Педро й Гуго, — перехрестившись, промовив Луїс. — Плакали мої
