жартома кажете, що попадаємо? Ваша черепаха робить, либонь, ледве чи й двадцять кілометрів на годину. Та ще раз у раз треба її підпихати.
— А я дякую за запрошення й поїду, — сказала дівчина й відчинила дверцята «сама». Усміхаючись, вона задоволено сіла біля мене. Хлопцям це не сподобалося, вони почали її умовляти вийти з машини і лишитися з ними.
— Не роби дурниці, Терезо, — гукали вони. — Хіба ж ти залишиш нас тут? З тобою було веселіше. Зажди трошки, трапиться порядна машина і забере нас усіх.
Якийсь дотепник встромив голову в машину й крикнув:
— Терезо, вилазь, коли тобі життя любе! Адже ця фура має такий вигляд, наче за хвилю вона злетить у повітря.
Дівчина махнула рукою:
— Привіт, хлопці, я поспішаю. До побачення.
І попросила мене рушати.
Хтось голосно крикнув:
— Не пустимо Терези. Тримайте ззаду машину, вона не зрушить з місця. Тримайте її, поки Тереза вийде.
Хлопці вчепилися ззаду за мій ридван. «Оце ще халепа», — подумав я, вмикаючи першу швидкість. Поволі відпустив педаль зчепу і додав газу. Кільканадцять хлопців учепилися за машину, а вона наче й не відчула цього. Легко рушила з місця, і хлопці лишилися самі на шосе посеред лісу.
Дівчина була негарна, руда, вся в ластовинні. Зручно вмостившись, вона розповіла:
— Я кинула їх, бо вони поводилися дедалі гірше. Мені навіть соромно було в цьому гурті. Більшість — то хлопці з моєї роботи, але дорогою до нас поприставали хтозна-які. Лаються, як харцизяки, сьогодні вранці вкрали курку з садиби під лісом. Я надумала при першій же нагоді покинути їх. У Цехоцінку проводить відпустку моя тітка. Перебуду в неї кілька день, а тоді подамся далі автостопом.
— Скільки вам років? — спитав я.
— Шістнадцять, а що?
— Батьки дозволили вам подорожувати автостопом? Я не знаю, чи були б вони в захваті, аби побачили вас, як я, серед тієї зграї в лісі.
— Е-е, пусте, — відповіла вона, знизавши плечима. — Звісно, вони були б незадоволені. Та батьки гадають, що я вже давно у тітки в Цехоцінку. Я мала їхати до неї поїздом, але мені більше подобається автостоп. Спочатку нас підібрала на дорозі вантажна машина. Ми переночували в селянській стодолі, було шикарно, співали до дванадцятої ночі. Далі проїхали на причепі з дошками, що його тягнув трактор до тартаку. А тепер ви нагодилися. До Цехоцінка, певно, вже недалеко?
— Авжеж. А ви сьогодні снідали?
— Ні. Курки на всіх не вистачило, та я й не хотіла їсти краденої.
У Влоцлавку ми спинилися перед кав'ярнею, і я запросив дівчину поснідати. Коли ми вийшли з кав'ярні, то побачили, що навколо мого «сама», як і слід було сподіватися, зібралася юрба — всі, звичайно, глузували з машини, — та я вже звик до цього. «Не можуть люди вигадати якихось оригінальних прізвиськ для мого ридвана», — подумав я, знову почувши вигуки, що це, певно, машина «з Марса», «з Місяця» і таке інше.
— На вигляд ви людина інтелігентна, — мовила дівчина, коли ми вже рушили, — проте ваша машина справді жахлива.
Я спинив «сама».
— Якщо вам не подобається моя машина, можете вийти.
— О боже, — вигукнула вона, — вже й образилися. Через кожну дрібницю ви гніваєтесь. Та гаразд, хай ця машина вважається найкращою в світі.
— Вона негарна, це я визнаю, — сказав я, — але в неї дуже багато інших чеснот.
Якийсь час ми їхали мовчки. Дівчина все-таки образила мене. Мало того, що я ласкаво погодився забрати її з лісу, мало того, що я пригостив її сніданком, — вона, невдячна, ще збиткується з моєї машини…
День був безхмарний, гарячий, від нагрітої поверхні шосе пашіло жаром. За Нешавою дорога пролягла близько до Вісли, приємно повіяло прохолодою, запахло водою.
— Може, скупаємося? — запропонувала Тереза.
— А ви вмієте плавати?
— Ну, звичайно, вмію.
— Але ж у Віслі не слід купатися. Це зрадлива річка, — пояснив я. — А от вмитися можна. Ззаду в машині є несесер, у ньому мило й рушник.
— Вам здається, що я невмита?
— Ну, руки у вас не дуже чисті.
Це була правда. Ще коли ми снідали, я помітив, що в неї брудні руки, брудне обличчя. Тоді я нічого не сказав їй, бо не хотів бути неввічливим. Але тепер, коли вона так висловилася про мою машину, я не бачив причини жаліти її.
Дівчина зашарілася й слухняно дістала з несесера мило й рушник. Я з'їхав з шосе аж до берега річки, який був у цьому місці дуже низький, і зупинив машину біля самої води.
Тереза закачала рукава барвистої кофти й нахилилася до води. Я теж вийшов з машини і став роздивлятися навколо, думаючи про мету моєї подорожі, про загадку, яка чекала пояснення. Тепер я розумів, що мені було б легше її розв'язати, якби я дістався на місце так, щоб ніхто не звернув на мене уваги. А через мій дивовижний ридван я одразу ж опинюся в центрі загальної уваги. Може, краще залишити «сама» поблизу кінцевого пункту моєї подорожі, десь у селянській стодолі?
Віслою, за течією, плив пароплав. З палуби лунала музика, біля бортів стояли люди, дехто відпочивав у шезлонгах на горішній палубі. Повз пароплав швидко мчала моторка, лишаючи на воді білий пінявий слід. «А якби отак…» — подумав я, І одразу ж поліз до багажника, вийняв звідти чудернацький вентилятор, який був певно, не чим іншим, як невеличкою турбіною.
Мені здалося цілком імовірним, що машина дядька Громилла може пливти. Про це свідчила своєрідна будова кузова, схожого на човен.
Невдовзі я переконався, що конструкція дядькової машини дещо нагадує амфібію. Турбіну я легко вкрутив ззаду машини. З правого боку передньої частини «сама» я помістив половину керма, що над його призначенням я так сушив собі голову. В багажнику я знайшов довгий кусок бляхи, що правив за стерно.
Тож «сам» мав два двигуни, незалежні один від одного, тільки пальне подавалося із спільного бака. Машина мала також дві самостійні системи керування, одна — їздити по землі, друга — по воді. Щоб їздити по землі, треба було сісти ліворуч, а щоб машина пливла по воді, належало сидіти з правого боку і керувати половинкою керма, з'єднаного із стерном. Круглий держак біля ручного гальма виявився просто прискорювачем швидкості човна. Досить було пересунути держак назад, і вентилятор, тобто турбіна, що містилася ззаду, починала обертатися. Кількість обертів позначалася на спеціальному покажчику.
— Що ви робите? — допитувалася дівчина, придивляючись, як я перетворював свій автомобіль на моторний човен.
— Погода така гарна, що варто поплисти річкою, — пояснив я.
— Боже милостивий, — вигукнула вона, сплеснувши руками. — Хіба це можливо? Ми справді попливемо Віслою?
Я поліз під машину, щоб краще закріпити стерно. Дівчина присіла навпочіпки біля «сама» і, зазираючи до мене, розпитувала:
— А ви візьмете мене кататися по Віслі? Я вже не кепкуватиму більше з вашої машини. Вона чудова. Мабуть, вона може й літати.
— Ні, не може, — відповів я. — Адже ви бачите, що вона не має крил.
Дві години я переобладнував «сама» з автомобіля на човен, страшенно втомився і вимастився з ніг до голови. Нарешті ми зіпхнули машину на воду. Щиро сказати, коли я сів за кермо, мені було трохи лячно. А що як машина дірява й почне тонути? Я заспокоював себе: спершу їхатиму недалеко від берега, а як побачу, що човен протікає, то встигну дістатися до нього.
