Дівчина сіла біля мене ліворуч. Я натиснув стартер, і мотор запрацював. Коли я крутнув держак прискорювача, ззаду машини почувся плескіт води від лопатів турбіни. «Сам» плив Віслою, слухняно підкоряючись керму, з'єднаному із стерном.
— Чудово! Надзвичайно! — вигукувала дівчина.
Я подумав, що треба було б зняти колеса та сховати їх до багажника. Без них вода чинила б менший опір машині і та рухалась би куди швидше.
«Сам» не протікав. «Він чудовий!» — повторив я
подумки за Терезою. Та про всяк випадок тримався недалеко від берега.
— Ви геніальний тип, — мовила дівчина.
— Не я, а той, хто зробив цю машину.
— Хто ж він?
— Дядько Громилло.
— Хай живе дядько Громилло!
— На жаль, він помер. І в спадок лишив мені цю машину.
— А куди ви їдете?
— У відпустку.
— Чи не могли б ви мене забрати з собою? Це було б куди приємніше, ніж жити з тіткою в Цехоцінку.
— Ні, не можу. Це не звичайна відпустка. Мій приятель просив розв'язати загадкову справу. Боюся, що це буде не легко, попереду на мене чекають великі труднощі, а може й небезпека. Я не маю права наражати вас на неї. Крім того, ви повинні, згідно з волею ваших батьків, бути з тіткою в Цехоцінку.
— А я хочу наражатися на небезпеку.
— Ні, — коротко урвав я.
Вона надулась і довго не озивалася до мене. Зрештою нас обох зацікавила річка й береги. Вісла текла тут долиною, наче в глибоких ночвах, оточена високими, урвистими берегами. Праворуч — високий берег, порослий сосновим лісом, ліворуч — пагорби з орними полями; на обрії чудово вимальовувався невеличкий костьол із струнким шпилем. Понад самою водою зеленіли луки, захищені греблею од повені, за ними виднілося незграбне верховіття старих верб і високо здіймалися тополі. Річка була швидка і через те дуже весела. Час од часу виринали мілини й піщані рукави, золоті від намитого водою піску. Іноді минали ми пасажирські пароплави, білі, наче чайки, з них лунала весела музика. Повз нас пливли катери, що тягли баржі, навантажені фашинами. Траплялися й різноколірні байдарки, на яких відпочиваючі працьовито вимахували веслами. З великим задоволенням я зауважив, що мій «сам» не справляв тут такого прикрого враження, як тоді, коли мчав по шосе. На воді він був дуже схожий на звичайнісінького моторного човна, і мені здавалося, що він уже не такий чудернацький.
Незабаром Вісла повільно завернула, і ліворуч ми побачили тимчасовий причал, що за нього правила стара баржа. Прочитавши на ній напис: «Цехоцінек», я пристав до берега і висадив дівчину.
— То куди ж ви все-таки їдете? — спитала вона, прощаючись.
— В Антонінів над Віслою, — відповів я. І згодом дуже пожалів про це.
— До побачення! Щасливої дороги! — гукнула дівчина.
— До побачення.
Відпливши від берега, я чимдуж смикнув круглий держак, і мій човник щосили поплив до середини річки. Озирнувшись, я побачив, що дівчина вилізла на високу греблю і звідти махала мені рукою на прощання. Я натиснув на «самів» клаксон, і він глухо загув, наче сирена пароплава. За хвилю новий закрут річки сховав од мене Терезу.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
У
Сонце вже хилилося до заходу, коли я дістався місця, де Вісла розгалужується на кілька рукавів, утворюючи острівці, що поросли кущами. Десь тут треба було завернути в котрийсь рукав, аби потрапити до містечка Антонінова — мети моєї подорожі. Містечко лежало за три кілометри від Вісли, та мені здалося, що найкраще спинитися над річкою, на якомусь острівці або півострові. У кущах легко буде сховати і намет, і машину. Звідти я зможу ходити в містечко, не привертаючи нічиєї уваги. Щоправда, в моєму портфелі лежав лист до керівника антропологічної експедиції, яка провадила розкопки поблизу містечка. Спершу я навіть надумав оселитися в таборі експедиції, але тепер змінив свій намір, дійшовши висновку, що заради діла, яке привело мене сюди, краще триматися осторонь науковців.
Стомлений цілоденним подорожуванням, я вже не звертав уваги на гарну навколишню природу. Навіть чудовий захід сонця — червоне сяйво розлилося по річці, і в цьому сяйві, наче в палаючій воді, повільно плив білий пасажирський пароплав, — навіть він не справив на мене враження своєю грою барв. На думці в мене було одне: аби швидше дістатися берега, напнути намет і лягти спати. Я пересвідчився, що в баку лишилося мало бензину, тож знайти безпечну пристань було конче важливо.
Я завернув у найширший рукав — менші могли бути просто затоками, що далеко врізалися в берег. Незабаром широкий рукав поділився на два вужчі, їхні береги поросли очеретом і верболозом. Я звернув ліворуч, аби опинитися ближче до містечка. На мить вимкнув двигун «сама», щоб перевірити, чи вода в рукаві протічна. «Сам» помаленьку поплив. За поворотом берег ставав вищий, з урвища звисало оголене коріння тополь, трохи далі береги знову позаростали очеретом і верболозом, а ще далі тільки очеретом, що звужував протоку і гальмував її плин. Сидячи за кермом «сама», я бачив тільки небо, червоне від призахідного сонця, і високу зелену стіну очерету, що дедалі темнішала, ставала аж чорною. Починало смеркатися.
Цей рукав річки здався мені похмурим. Вода тут була чорна від намулу, з неї під стіною очерету нерухомо стирчало жовте латаття. В очереті весь час щось шелестіло — чи вітер, чи дикі качки. Дзижчали хмари комарів, і що далі темнішало, то більше вони дошкуляли. Мабуть, береги протоки були грузькі. Я вже не бачив ані тополь, ані верб. Тут не варт було ставити намета.
Я поплив далі, а що вже бралося на ніч, то засвітив на повороті «самові» фари. Ще один закрут, і нараз в мене перед очима розпросторилося величезне плесо головного річища Вісли, — здавалося, без кінця-краю. Той берег річки, певне, дуже далекий, потонув у нічній темряві. Ліворуч од мене, край очерету, біліла довга піщана коса.
Тут — вирішив я. І пристав до коси. Витягши машину до половини на берег, так що задні колеса лишились у воді, я побрів по піску шукати місце для намету. Під моїми ногами хрускотіла біла жорства, намита водою. Від коси тягнувся берег Вісли, порослий травою; дедалі він спинався вище й вище, аж до самого лісу.
Я повитягав із машини торбу з наметом, спальний мішок, гумовий надувний матрац, дві ковдри та ще бляшану коробку з харчами й туристичну плитку. Тоді знову посунув «сама» на воду, завів мотор і, взявши розгін, щосили ввігнав машину в очерет. Груба стіна очерету оточила й сховала її. Я кинув якір у воду й вийняв заводного ключика, — тепер ніхто сторонній не зможе зрушити «сама» з місця.
Я роздягся і, хоч це було не дуже приємно, вскочив у воду, тримаючи в руці одяг. Протока виявилася досить мілка — вода сягала мені трохи вище грудей. Ноги грузли в намулі, плуталися в очеретяному корінні, та я таки здолав ті кільканадцять кроків, що відділяли мене від коси.
Мокрий і голий, я видерся на пісок і притьмом одягся, бо змерз так, що аж клацав зубами. Хутчій заповзявся напинати намет. Робив це абияк, нашвидкуруч поставив середні стояки і закріпив їх де-не-де кілками. Потім я відчув, що не маю ні сили, ні бажання варити вечерю. Зміг тільки надути гумовий матрац і розгорнути спальний мішок, вліз у нього, вкрився двома ковдрами й одразу ж міцно заснув.
Двічі я прокидався від глухого реву сирен пароплавів, що пропливали річкою. Більше ніщо не
