порушувало мого спокою.
Спав я до дев'ятої ранку.
Сонце підбилося вже високо і яскраво світило. Починався гарний літній день. Я пройшовся піщаною косою й подався в очерет, аби пересвідчитися, що з моїм «самом» все гаразд і він стоїть там, де я поставив його вчора.
— Ось моє королівство, — казав я собі, походжаючи піщаним берегом.
Тут усе мені було до вподоби. Вісла — широка, в легких брижах од вітру — створювала враження величезної водяної просторіні. Погляд губився в сріблясто-блакитній глибині, що розляглася аж до далекого берега. Праворуч був острів, відтятий од суходолу рукавом річки. Другий острів лежав ліворуч, нижче за течією, там, де одразу за косою починалася чи то затока, чи знову рукав.
Запаливши спиртівку, я приготував собі сніданок і пішов прогулятися лісом, що виднівся на високому березі. В найвищій частині берега ліс кінчався. Діставшись туди, я огледівся. Праворуч від мене простяглися лісові хащі, ліворуч — величезна смуга орних полів спокійно збігала вниз аж до самого містечка, що розкинулося кілометрів зо три звідси. Містечко ховалося серед дерев, тільки видно було червоний гостроверхий шпиль костьолу.
«Це і є Антонінів», — догадався я.
Полями звивалася піщана дорога, наче жовта, недбало кинута на землю стрічка. Її перетинала річечка, що ніби нехотя текла до Вісли, утворюючи дорогою десятки гострих закрутів. Там, де дорога зустрічалася з цією річечкою, я побачив дерев'яний місток, а обіч — пагорб з крислатими деревами.
На полях уже жовтіло майже стигле збіжжя і зеленіли прямокутні латочки старанно підгорненої картоплі.
«Добре мені тут. буде. Тихо й спокійно», — думав я, стоячи на горі.
Цієї миті дорогою з містечка покотилася хмара куряви — то їхала велика вантажна машина з брезентовою будою.
Я бачив, як вона підстрибує на вибоях, як. обережно переїздить через дерев'яний місток. Я гадав, що машина зникне серед дерев, та на узліссі вона на мить спинилася, тоді повернула праворуч і поволі почала під'їжджати до мене. «Якого дідька її сюди несе?» — трохи занепокоївся я, не бажаючи мати будь-яких гостей у цьому закутку, що здавався мені таким чарівним і спокійним.
Вантажна машина спинилася на горі, за двадцять кроків од мене. З кабіни вийшов високий хлопець років дев'ятнадцяти, в чорному светрі і чорних джинсах. За хвилину з брезентової буди вискочили ще четверо молодиків. На перший погляд вони здавалися близнюками, бо мали однаковий одяг і однакові зачіски, тобто ніякої зачіски. Коротко підстрижене волосся надавало їхнім обличчям тупого й брутального виразу. Тільки через деякий час я переконався, що вони справді відрізнялися один від одного.
— Е-е, пане, — обізвався до мене той, що вийшов з кабіни. — Чи то ваш курінь стоїть там на березі?
— Мій.
Молодик сплюнув і, дивлячись поверх моєї голови на протилежний берег річки, сказав:
— То заберіть його звідти.
— Що? Забрати намет? — здивувався я.
— Не намет, а курінь, — пробурмотів він, так само не дивлячись на мене.
Якусь мить мені здалося, що я сплю. «Що це за люди, звідки вони тут узялися, чого хочуть од мене?» — спитав я себе і не знаходив відповіді.
Раптом наче з-під землі виросли п'ятеро гарцерів[1] у зелених костюмах й червоних краватках. Вони вийшли з-за вантажної машини, я й не бачив, як вони підходили. Гар- цери або приїхали цією машиною, або прийшли пішки, що, проте, здалося мені неймовірним.
— Добридень! — привітався гарцер, який ішов попереду.
— Привіт, — недбало відповів хлопець, що назвав мій намет куренем.
— Ні, прошу пана, то все ж таки намет, — зауважив я. Молодик знизав плечима.
— Це намет? — спитав він, показуючи пальцем на косу. — Придивіться краще, що там стоїть. Незграбне, кособоке, ні лев, ні собака. Наче теля його пожувало. Ось побачите справжні намети, як ми їх познімаємо з машини й поставимо на березі. А ви забирайтеся звідси.
Справді, мій намет був непоказний — вчора ввечері я надто втомився, щоб напнути його як слід. Стояки похилилися, троси були не натягнені.
— Я не хочу сваритися з вами за місце над річкою, — відповів я. — Але я перший зайняв його, то воно й належить мені. Маю таке ж саме право на нього, як і ви.
Молодик знизав плечима.
— Ми були тут раніше, задовго до вас. Минулого тижня оглянули докладно всю місцевість і вирішили, що саме тут нам найкраще стати табором. Тепер приїхали, аж ось — непроханий гість.
— Звідки я міг знати… — почав я. Та він не дав мені закінчити:
— А тепер ви вже знаєте. Тож прошу забрати свій мотлох. Гарцери, — показав він на хлопців, що прислухалися до нашої розмови, — можуть засвідчити, що минулого тижня ми вибрали для табору саме це місце.
— Еге ж, — підтакнув хлопець, що очолював гарцерську групу.
Напевно, то був вожатий. Через плече в нього висів лук.
«Що це за дивне товариство?» — зацікавлено подумав я. І сказав:
— Ми всі можемо тут розміститися. Я людина спокійна, нікому не заважатиму.
— Е ні! Що ні, то ні, — заперечливо похитав головою молодик. — Тут буде справжній табір антропологічної експедиції. З трьох боків півострів омиває вода, четвертий бік ми загородимо. Тож житимемо спокійно й безпечно. Нікого чужого ми до табору не пустимо. Мені прикро, але ви мусите звідси піти. Це буде зразковий табір. Ми покажемо вам, друзі, — звернувся він до гарцерів, — як будувати справжній табір. Бо ваш гарцерський табір у лісі ні на що не схожий. Халтурники ви, а не гарцери.
Ті скромно всміхнулися, втупившись у землю, але не перечили.
Молодик у джинсах знову звернувся до мене:
— Тож немає іншої ради — беріться одразу до роботи і складайте свої бебехи. За дві години приїде пароплавом наша експедиція. До того часу ми хотіли б уже стати господарями півострова.
— А куди ж мені подітися? — посмутнів я.
Молодик теж зажурився. Мабуть, він був усе-таки непоганий хлопець і не зичив мені лиха. І на біса принесло мене на той півострів!
— А хоч би й туди, на горбок під лісом, — показав він рукою на місце за кільканадцять кроків від того, де ми стояли. — Звідти гарний вид на річку.
Я тяжко зітхнув.
— Нічого не поробиш. Складу свої речі. Ага, — згадав я, — там в очереті біля півострова стоїть мій човен. Чи він не заважатиме вам?
Молодик махнув рукою і лагідно мовив:
— Хай собі стоїть там спокійно.
Я подався вниз на піщаний півострів. За мною пішло п'ятеро гарцерів.
— Прошу пана, — обізвався до мене хлопець з луком, — чи дозволите нам перенести ваші речі?
— Хочете мені допомогти? — зрадів я.
— Це для нас чудова нагода зробити добре діло. Всі загони з нашого табору вийшли в похід із завданням виконати якусь корисну роботу. От нам і трапилася нагода.
Я подякував їм і, звичайно, погодився прийняти допомогу. Ми познайомилися. Хлопець із луком на плечі був вожатий загону лучників; він просив називати його «Вільгельм Телль».
— Так мене прозвали, — пояснив він, — бо на змаганнях лучників у нашій школі я взяв перший приз за стріляння по цілі з лука й арбалета.
Він познайомив мене з іншими хлопцями свого загону. Кожен з них мав якесь прізвисько. Був тут Чорниця, що зібрав у лісі найбільше чорниць, Соколине Око — син лісничого, який найкраще розпізнавав сліди в лісі, Вивірка, що спритно лазив по деревах, був і Сорока, який умів наслідувати сорочий скрекіт.
— А я Томаш Бродяга, — вигадав я й собі прізвисько. — Можете так до мене звертатись.
І ми заходилися переносити мої речі з півострова на пагорб під лісом. У протилежному напрямку, від
