вантажної машини, переносили свої намети молодики з антропологічної експедиції. В моєму портфелі лежав лист, адресований начальниці експедиції, вона напевно дозволила б мені жити в таборі на півострові, та я надумав не приєднуватися до науковців.
— Такого намету ми ніколи не бачили, — мовив Вільгельм Телль, коли роздивився мій намет зблизька.
— Бо це найновітніший, з верандою, призначений для відпочинку, — пояснив я. — Тільки цього року з'явилися в продажу такі намети.
Це був не той трикутний намет, який звичайно ставлять під час прогулянок. Мій намет мав п'ятикутну форму й тримався на шести стояках, з яких середній був трохи вищий за інші. Намет нагадував будівлю цирку в мініатюрі. В ньому можна було майже рівно стояти. На великому вікні висіла прозора тюлева завіска і жовта штора. Двері теж прозорі, з замком-«блискавкою», 3 них був вихід на велику, простору веранду, де міг стояти столик з кріслом або автомобіль. Намет скидався на жовто-рожевий будиночок.
— Дуже гарний і великий, — підтвердили гарцери.
Неподалік од нас на півострові молодики вже споруджували табір антропологів. Насамперед вони напнули три маленькі намети, кожний на два чоловіки, та два великі — на дванадцять чоловік. Півострів — це було видно з пагорба — виявився замалий для всього табору, та що молодики доконче хотіли оселитися саме на цьому шматку землі, то мусили робити зовсім вузенькі проходи між наметами. Аби дістатися з одного намету до іншого, треба було пробиратися понад самісіньким берегом. Досить було спіткнутися, наприклад, об наметний трос, щоб шубовснути в воду.
— Оце так улаштувались! — засміялися хлопці Вільгельма Телля.
Та найгірше ще чекало молодих антропологів попереду. Пісок на півострові був дуже сипкий. Головні стояки наметів одразу почали хилитись, а кілки, хоч їх позабивали дуже глибоко, одразу вилазили з піску, тільки-но брезент напинався. Юнаки добряче гнули спини, укріплюючи стояки, та кожний намет доводилося напинати, власне, щоразу наново. Вже поїхала вантажна машина, вже минув полудень, а вони й далі виконували ту сізіфову роботу.
Мій жовтий будиночок стояв на пагорбі й гарно вирізнявся на тлі зеленої стіни лісу. Я заходився готувати сніданок, а водночас і обід. Розклав на землі начиння, запалив спиртівку і на маленькій сковорідці почав смажити смачні хрусткі грінки. До грінок я мав у слоїку джем.
— Чи довго ви збираєтесь тут жити? — спитав Чорниця.
— Це залежить од багатьох причин, — відповів я ухильно.
— Ловитимете рибу? — допитувалися хлопці.
— Можливо, — кивнув я головою.
— Але ж у вас немає вудок.
— Еге, справді немає.
— То ви не ловитимете риби?
— Ні.
— Мабуть, ви у відпустці й будете відпочивати.
— Спробую.
— А чому ви саме тут відпочиватимете? Адже є кращі місця над Віслою.
— Тут теж непогано.
— Звісно, але ж десь в іншому місці може бути ще краще.
— Авжеж. Однак мені подобається тут. Хлопці перезирнулися.
— Якщо ви займатиметесь чимсь цікавим і таємничим, — мовив поважно Вільгельм Телль, — то ми охоче вам допоможемо.
— Чимсь таємничим? — здивувався я.
— Ви схожі на таємничу людину. Усе ваше поводження таємниче, — впевнено сказав Вільгельм Телль.
— А ти, любий Вільгельме Теллю, здається, хлопець з великою уявою.
Гарцери знову перезирнулися.
— Нас не обдурите, — відказав Соколине Око. — Ви якась таємнича особа. Приїхали невідомо звідки й навіщо. Ми не ображаємось, що ви не хочете нам одразу розкрити своєї таємниці, та ми заходитимемо до вас і, може, завоюємо вашу довіру.
— Ми могли б стати вам у пригоді, — запропонував свої послуги Вільгельм Телль. — Я дуже добре стріляю з лука. Не вірите? Прошу подивитись. Чи бачите на тій сосні ясну смужку кори? Он там, високо. Я в неї поцілю.
На узліссі росла величезна сосна. Десь метрів за десять од землі на її стовбурі ясніла смужка кори. Вільгельм Телль вийняв з сагайдака, що ніс на спині, стрілу, зняв з плеча лук, натягнув тятиву і вклав стрілу.
— Подивіться, — промовив він.
Тятива забриніла, стріла злетіла вгору і застрягла гострим кінцем в ясній смужці кори.
— Тепер ти її звідти не витягнеш, надто високо, — зауважив я. — Туди тобі не вилізти, бо знизу на стовбурі немає ні сучків, ні гілок.
— Якби я схотів, то виліз би й на це дерево, — сказав Вивірка.
— Не треба, — спинив його Вільгельм Телль. — Хай та стріла стирчить у корі. Пан як подивиться на неї, то й згадає нас. Просимо пам'ятати, що ми завжди охоче допоможемо вам.
У глибині лісу залунала гарцерська сурма.
— Обід! — радо скрикнули лучники й побігли в ліс. Я поснідав, певніш пообідав, бо був уже полудень. Тоді пішов до річки помити сковорідку.
Молоді антропологи й досі поралися з наметами, укріпляли стояки й кілки. Я вже кінчав чистити піском сковорідку, коли на річці з'явився пасажирський пароплав і спинився далеченько від берега. З пароплава спустили човна, в який спершу сів матрос, а потім дві жінки та літній добродій в окулярах. Я здогадався, що це прибули решта антропологів.
Повернувшись до свого намету, я застебнув на дверях «блискавку», замкнув її невеликим замком і подався піщаною дорогою до містечка.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Містечко Антонінів має близько трьох тисяч мешканців. Його чотири вулиці перехрещуються одна з одною. В центрі містечка — ринок, його прямокутний майдан забруковано великим камінням. Біля ринку стоїть найбільша споруда — двоповерховий будинок, в ньому міститься Президія міської Ради Народової. З другого боку височить костьол, збудований із червоної цегли. Його історія сягає XIV століття, та відтоді костьол стільки разів перебудовували, що він став тепер негарною сумішшю найрізноманітніших стилів. У містечку є бензоколонка і заїзд біля невеличкого скверу, де спиняються міжміські автобуси. На головній вулиці в миршавому дерев'яному будиночку міститься кав'ярня під назвою «Барвиста» — брудно-сіра, із зеленавими плямами на стелі.
За півкілометра від міста проходить вузькоколійка, якою восени курсують до цукроварні вагони з буряками. Вздовж колії розлігся великий парк із ставом, вкритий зеленою ряскою. Над ставом ростуть гарні плакучі верби, а в глибині парку є невеличкий поміщицький палац, збудований у стилі ренесансу, його господар, граф Дунін, втік звідси 1945 року, бо, маючи на своїй совісті такий гріх, як служба в окупантів, злякався радянських і польських військ, що швидко наближалися. Графську садибу розбили на дрібні ділянки й роздали колишнім поміщицьким наймитам та бідноті з передмістя, а в палаці розмістилася сільськогосподарська школа.
