Цієї ночі треба було рясного, гарного дощу.
Я вмився в озері й, відчуваючи голод, відкраяв собі шматок хліба, купленого чотири дні тому, намастив його маслом і полуничним джемом. Ніч наступала швидко, і шкода було гаяти час, щоб скип’ятити чай.
Я надув камеру запасного колеса, з багажника в машині вийняв непромокальну торбину, в яку хотів потім запхнути одяг. Зашнурував намет, щоб мої сусіди думали, ніби я ще сплю. Закинув камеру на плече і тихо пішов берегом озера в той бік, звідки було найближче до острівця, де розташувалася ватага Чорного Франека. Бо той острів саме й був метою моєї подорожі.
Темнішало з кожною хвилиною, в озеро ніби хтось налив чорнила. Вітру не було. Над водою лунало кахкання качурів, що вовтузились у прибережному очереті.
Я прискорив ходу. Знав, що цієї ночі буде дуже темно, бо по небі сунули дощові хмари. В густому мороці важко було знайти маленький острів на величезному просторі озера.
Нарешті, коли ліворуч зостався позаду Чаплинець, я побачив невелику чорну пляму. То був острів з табором ватаги.
Не раз у приємному товаристві я купався вночі в річці або в озері. Але тепер на мене чекала самотня подорож у чорній, мов чорнило, воді. Тому, хоч і добре плаваю, я взяв із собою надуту автомобільну камеру, щоб перевезти на ній одяг у непромокальній торбі, а також мати змогу трошки перепочити.
Я роздягся і, кинувши на воду камеру, тихо занурився в чорну воду.
Вода була на диво тепла. Куди тепліша за повітря. Я плив поволі, щоб не хлюпати, та ще й тому, що пхав поперед себе камеру з одягом.
Одяг треба було забрати з собою, бо після повернення, у нічній темряві я міг не знайти його. А крім того, важко було передбачити, скільки я пробуду на острівці. Може, якийсь час сидітиму, сховавшись у заростях і стежитиму за ватагою Чорного Франека? Коли вийду з води, може бути холодно, та й комарі… їх не бракує на мазурських озерах.
Вода в озері була не всюди однаково тепла, часом мене огортав майже крижаний холод; мабуть, я натрапляв на якісь підводні течії або джерела.
Така самотня нічна подорож створювала особливий настрій. Я, звісно, не вірю в зміїв і чудовиськ, що начебто живуть у великих озерах, та все ж мені здавалося, ніби я трусь об якісь холодні й слизькі тіла, ніби щось хапає мене за ноги й паралізує руки.
Хоча ані повійнув вітрець, озеро було сповнене якимсь дивним життям. Щось у ньому плюскотіло, то з того, то з того боку. Мені навіть здавалося, що зовсім близько хтось чи щось пливе, пирхаючи. Довго я прислухався, але пирхання стихло, зате я виразно почув тихі, одноманітні сплески, наче хтось потихеньку плив.
«Може, хтось із хлопців Чорного Франека…» — подумалось мені…
І я став ще обережніший. Переді мною ніби виростала з озера щільна стіна дерев на острівці.
Під ногами я відчув вкрите гравієм дно. Острівець оточувала мілина. Я дійшов до комишів і заглибився в них, намагаючись не шелестіти, хоч гадав, що ватага Чорного Франека, найімовірніше, не виставляє варти. Острівець справляв на всіх, що перепливали сюди, похмуре враження, і ватага почувала себе тут спокійно й безпечно.
А ніч тим часом стала ще темніша, і знову почало накрапати. Я навпомацки вибрався на твердий грунт і прослизнув у гущавину молодої вільхи. Тоді побачив вогник. Світилася туристська газова лампа, напевно, вкрадена в гарцерському таборі.
На невеликій округлій галявині хлопці з ватаги Чорного Франека позрубували кущі й нижні гілки дерев. Вище гілля лишили, і воно утворювало природне шатро. Не зачепили вони й кущів навколо галявинки, а кущі ті були дуже густі, тому навіть пропливаючи біля самого острова, далеко не кожний помітив би світло.
На галявинці стояв великий курінь з гілля. Основу з жердин вкривали сніпки очерету, утворюючи щось схоже на стріху, яка чудово захищала від дощу. Ватага не палила вогнища, тому й дим не міг її зрадити. І я вже не дивувався, що торік ніхто не знайшов таємного табору.
Навколо запаленої газової лампи сиділа вся ватага — тринадцять чоловік. Та ні, я налічив їх аж чотирнадцять.
Так. Чотирнадцятий був прив’язаний до стовбура дерева скраю галявинки. Це з ним вів розмову Чорний Франек.
— Не думай собі, ти, мазунчику, миршавий гарцерику, що ми так просто відпустимо тебе до твоїх. Спочатку ми пограємося з тобою. Сидітимеш тут з прив’язаними до дерева ручками, а комарі зроблять із тебе суцільний пухир. Але ти сам винен. Навіщо приплив шпигувати? Тебе Яструб прислав? У мене з ним рахунки ще з минулого літа, а ти з його загону, еге ж?
— Я нічого не скажу вам, — буркнув прив’язаний хлопець.
І тоді я впізнав його. Це був Баська з Яструбового загону.
— То й не кажи, — засміявся Чорний Франек. — Яструб порозсилав вас усюди, щоб знайти наш табір. Бо він хоче напасти на нас. І ти, спритнику, знайшов наш табір. Тільки це тобі ні до чого. Два або три дні посидиш у нас у полоні, а потім повернешся до Яструба і привітаєш від нас. За три дні нас тут не буде. Ми облагодимо одну справу, зчинимо велику колотнечу — і привіт, гарцери. Шукайте вітра в полі.
Гарцер не просив, щоб його відпустили, не благав зласкавитись, і цим сподобався мені.
Обізвався хтось із ватаги. З задерикуватого тону я здогадався, що це, мабуть, Франеків конкурент, Роман.
— А як ми через три дні тієї справи не облагодимо, що тоді? Харчів немає, а ще цього шмаркача будемо годувати. Газ скоро скінчиться, а в таборах страшно показатися, голодно й холодно, і ти сам у бабських штанях ходиш, так тебе Немо обдурив.
І справді, тільки тепер я помітив, що Чорний Франек був у жіночих штанях. Певно, котрась із дівчат мала, крім сукні, ще пару штанів, і позичила йому. Решта з тих, що в них Капітан Немо позабирав одяг, теж були чудернацько повбирані в штани з ковдри, в позичені жіночі блузки й сорочки.
— Знову галасуєш, — розсердився Чорний Франек і тицьнув під ніс Романові стиснутого кулака. — А хто винен, що страшно де-небудь показатись? Чи це не твоя робота? Щодо тих трьох днів, то все залежить від вас. Я вже розповів вам, що Вацек Краватик ладен заплатити купу грошей за рибальську карту. Ми можемо витягти з нього навіть п’ять тисяч. Отже, треба ту карту знайти. Візьмемо гроші й гайда. До моря, панове й пані. Автобусом до Сопота, на пірс.
— А він дасть ті п’ять тисяч? — засумнівався Роман.
— Ти не знаєш його. Це лантух з грішми, його мати торгує наймоднішими краватками. Ти ж сам бачив, як він чваниться своєю яхтою. Його називають князем спінінгу, бо він має срібну медаль за рибу. Але такому типові цього замало. Він хоче бути королем. А як він стане королем, коли не знає, де найкраще риба ловиться?
— Не вірю я в ті п’ять тисяч. І не вірю, що ми знайдемо ту сумку з картою, — затявся Роман.
Чорний Франек підскочив до нього з кулаками. Обоє були б побились, але решта хлопців їх розборонили.
— Поки я тут командую, ти мусиш підкорятися і робити, що я звелю! — кричав Чорний Франек.
А Роман вигукував, рвучись до бійки:
— Минуть три дні, і всі побачать, яке твоє командування, їсти нічого, пити нічого, цигарок не вистачає. Що ми будемо курити? Вільшане листя?
Ця сварка була мені до речі, бо захопила увагу всієї ватаги. Я почав скрадатися до полоненого. Але переді мною було нелегке завдання. Я ніс одяг і чималу камеру, яка шаруділа, тручись об листя. Однак я не хотів кинути її, побоюючись, що не знайду, коли треба буде тікати разом із Баською.
Чорний Франек з Романом і досі сварилися. Та цього разу ще переміг Чорний Франек. Я був уже майже за спиною в Баськи, коли ватага одностайним «ура» вирішила суперечку на користь Франека. Він зостався ватажком.
— Цс-с-с, — шепнув я Басьці. — Я твій друг… Не показуй, що знаєш про мою присутність…
Баська навіть не ворухнувся. Ніби не чув мого шепоту. «З нього вийде колись знаменитий розвідник», — подумав я.
У кишені штанів я намацав складаний ножик, розкрив його. І тут раптом обізвалась руда дівчина, яка ще в закусочній коло порома зацікавила мене.
— А я не кричу «ура», як інші. І тебе, Чорний Франеку, і Романа вважаю боягузами. Ви обидва тільки й
