темно-зелена спина виблискувала на сонці, а боки мінилися жовтим і зеленим. Великий, гострий спинний плавник стримів, як ніж.
— Є! Є! Є! — підскакувала в човні дівчина. — Важить, певно, кілограмів зо два. Може, я побила абсолютний рекорд Польщі?
— Добродії! — гукнула вона до лицарів спінінгу. — Прошу до мене. Я повинна мати свідків. Заявлю про цю рибину в Спілку. Може, одержу медаль?
Підпливли човником пан Анатоль і пан Казик. Глянули на окуня, що борсався на дні нашого човна, і їхні обличчя посіріли від заздрощів.
— Гарна рибина, — буркнув пан Анатоль. — Та рекорду ви, мабуть, не побили. Абсолютний рекорд Польщі становить для окуня один кілограм вісімсот вісімдесят грамів.
— А я вам кажу, що він важить два кілограми. Щонайменше два кілограми! — захоплювалась дівчина. — Хай живе мій «отченаш»! Зараз попливу по вагу й потім у вашому таборі зважимо рибину. Ви підпишете протокол.
…Біла яхта вже пливла до нас. Отже, зустріч скінчилася. Я ніколи не дізнаюся, що Чорний Франек говорив Вацекові Краватику…
— Біжу додому по вагу, — вирішила Марта. — А вас, — звернулася вона до мене, — підвезу до вашого намету.
У відповідь вона почула тільки моє сердите буркотіння.
Всю дорогу я похмуро мовчав. Коли ми вже були коло берега, де стояв мій намет, я голосно заявив:
— Присягаюся, що від сьогоднішнього дня ніколи не водитимуся з дівчатами. Через вас, може, найчудовіша пригода пройшла повз мене.
Вона засміялася і показала мені язика.
— Головне, що я спіймала найчудовішого окуня. А ваших пригод я не беру близько до серця.
У похмурому настрої я вийшов на берег і заходився готувати обід. Бачив, як біла яхта пропливла біля мису Судака й, не зупиняючись, звернула до Сем’ян. Потім я згубив її з очей.
Повернулися з озера обидва лицарі спінінгу. Не зловили ні одної рибинки. Тим дужче вони сердилися, коли підпливла Марта з домашньою вагою.
Окунь важив кілограм дев’ятсот тридцять грамів. Дівчина побила абсолютний рекорд Польщі.
— Може, ця вага несправна? — засумнівався пан Анатоль.
Проте обоє вони з паном Казиком підписали протокол. Марта сказала, що вагу окуня перевірить ще у відділенні водної міліції.
Поки важили рибину, я сидів перед своїм наметом і вдавав, що не помічаю Марти.
Я сердився. Бо що з мого перебування над Озерищем? Не знайшов Чоловіка з рубцем і досі не знав, де шукати затоплену автомашину, Це була перша й найважливіша справа, що заради неї я приїхав сюди. Але вже над Озерищем виникло кілька проблем, які дратували мене. Бо все, що діялося, кожна найменша подробиця могла мати велике значення для розшуку скарбів. А я не довідався, хто такий Капітан Немо, хто такий Водолаз-Проповідник, тобто Несправжній Орнітолог. Чому таку велику суму грошей хоче заплатити Вацек Краватик за рибальську карту? І де зараз та карта?
— Чи ви й досі проти дівочого товариства? — почув я Мартин голос. — У вас таке обличчя, ніби ви хочете когось убити.
— Гр-р-р-р! — загарчав я і клацнув зубами.
Вона махнула рукою, це означало, що в такому настрої з мене кепський товариш. Вона поклала в човен свою вагу, рибину; засунула в кишеню свідчення лицарів спінінгу й попливла, мабуть, додому. Я не дуже уявляв, де вона живе.
Коли вона відпливла, до мене підійшов пан Анатоль.
— Якась дивна ця ваша знайома, — почав він розмову. — Там, де теоретично повинна полювати щука, вона ловить вугра. Сьогодні на «отченаш» спіймала великого окуня. Скажіть, що це все означає? — вирвався з його грудей крик здивування і розпачу.
— Я не дуже розумію, у чім річ. Просто вона, мабуть, уміє ловити рибу.
— А я? Ви думаєте, я не вмію? Вона, певно, не прочитала за все життя й сотої частини тієї літератури про риб, що я. А де не вмоститься зі своєю вудкою, там спіймає. Що це означає?
— Може, вона вміє чарувати, — знизав я плечима. — Проте ви ж наче людина, яка не вірить у чари.
— Не вірю, — невпевнено покрутив він головою. — Але мені важко логічно пояснити таке дивне явище. Якщо вона знову припливе сюди й почне ловити, й знову спіймає якусь величезну рибину…
— То що ви зробите? Оголосите її чарівницею? — чемно запитав я. І довірливо прошепотів: — Я теж гадаю, що вона чарівниця…
Я пообідав консервами, сів у самохід і поплив на Чаплинець. Походив по острові, але не зустрів ані Чорного Франека, ані когось із його ватаги. А вже приготувався був порозмовляти з Чорним Франеком про карту.
Потім я попрямував на острівець, де минулої ночі був бранцем. Після ватаги Чорного Франека там зосталися тільки розвалений курінь, витоптана трава, клапті обгорткового паперу, порожні бляшанки з-під консервів. Усе свідчило, що ватага вже ніколи сюди не повернеться.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
На широкій луці над озером стояли довгі ряди наметів. По один бік табору мешкали гарцерки, по другий — гарцери; посередині був великий майдан для лінійок, з високою щоглою, на яку піднімали прапор.
З двох боків табір був оточений сосновим лісом, з третього — простягалися луки й поля, а з четвертого — Озерище. На березі лежало кільканадцять кольорових байдарок, а пірс, збитий з ялинових жердин, трохи виступав у воду, так легше було підпливати до берега й причалювати.
Вогнище розіклали над самим озером. Я побачив кілька великих куп хмизу і щось схоже на курінь із грубих гілляк, які в призначений час мали знятися чудовим полум’ям високо в небо.
Коли я, як обіцяв, прибув до табору, назустріч мені вийшов Вільгельм Телль і через ворота з березових жердин, де стояли на варті двоє гарцерів, провів мене до коменданта довгою «Алеєю тотемів».
Тотемами були чудернацько покручене коріння дерев, обличчя, вирізьблені на корі, розмальовані дощечки. Кожний тотем стирчав на довгій палиці. Вони утворювали справжню алею, що вела від воріт до майдану для лінійок. Найближче від майдану стояв намет коменданта табору — старшого вожатого Гонсеровського.
Комендант виявився худорлявим блондином, років під тридцять.
Урочисте розпалювання вогнища мало невдовзі початися, з села вже надходили запрошені на нього селяни з Сем’ян і туристи, тому на розмови й дискусії було мало часу.
— Телль переказав мені ваші зауваження щодо поведінки наших гарцерів, — почав розмову старший вожатий.
— Ох, я не педагог. Може, я помиляюся, — заперечив я. Вожатий усміхнувся.
— Вам не сподобалося, що наші хлопці напали на табір Чорного Франека. Проте як ми повинні ставитись до грубої агресивності ватаги? Зрештою, хіба гарцери — роззяви, в яких злодійчуки можуть красти байдарки, спортивне приладдя, балони з газом? Мені здається, що напад на табір Чорного Франека дав добрі наслідки. Не тільки тому, що ми знайшли вкрадене. Наші хлопці повірили, що, виступаючи разом,
