встигнути туди й підстерегти його. Заберемо в нього гроші й перелічимо йому кістки.
Вони довго не роздумували. Ми почули тупотіння ніг і тріск гілля.
Я зірвався з землі.
— Ми повинні добратися до того роздоріжжя. Там буде страшенна бійка!
Хлопці хотіли бігти слідом за ватагою, але Марта спинила їх.
— Водою буде ближче. Попливемо на край озера, до каналу. Звідти всього кілька кроків до роздоріжжя.
Вже не ховаючись, побігли ми через біндугу до нашої флотилії.
Я ввімкнув мотор самохода на найбільшій швидкості, але ж він тяг човна і байдарку, тому швидкість здавалася нам недостатньою.
— От якби оце мій глісер! — бідкалась Марта.
Ми проминули малий острів. Над озером почала підніматись легка імла, від неї стало темніше і швидше насувалася ніч. У вікнах хатин у Єжвалді тут і там світилося. Незабаром тільки ці маленькі вогники підказували нам, на якій відстані ми від берега. Навколо все потопало в білому безмежному тумані, ми пливли, наче в безкрайому морі.
Я ввімкнув фари автомобіля. Імла дедалі густішала, навіть фари не могли пробити її більше, ніж на кілька метрів. Я мусив зменшити швидкість, бо мало не наштовхнувся на велику палю. Обминув її в останню мить; байдарка Телля тільки тернулася об неї.
Але до каналу було вже близько. Ми опинилися в затоці й побачили світло електричної лампи на подвір’ї якоїсь самотньої садиби високо на косогорі. Я плив майже навмання, і самохід ледве не вдарився об дерев’яний поміст.
Ми підпливли до нього, причалили поряд з чиїмсь моторним човном. Потім побігли по дошках помосту, який тягся через болото і заплаву аж до сухої луки.
Перед нами сяйнули фари автомобіля, що їхав по шосе на косогорі. Це було шосе з Єжвалда до Суша.
Імла висіла тільки над озером. На вершині косогору туман уривався, ніби відрізаний ножем. Біля асфальтового шосе було видніше, на дорозі ще ковзали останні темно-червоні промені сонця, що сховалося за лісом. А поле, луки, поміст і озеро — все потонуло в мороці. Коли ми виходили на шосе, нам здавалося, наче ми виринаємо з сірої піни.
Наші черевики загупали по бетонному мосту. Ми побачили, що шосе завертає і зникає в чорній стіні лісу.
І зненацька в глухе гупання наших кроків увірвався крик. Хтось розпачливо лементував. Потім над полями пролунав вереск кількох голосів і відгукнувся луною в сусідньому лісі.
Ми здогадалися, що це хлопці з ватаги спіймали Романа на роздоріжжі.
Розпачливий зойк пролунав ще раз. Хтось біг до нас, а за ним гнався цілий гурт підлітків. Ми не бачили їх, бо ще були за поворотом шосе. Але за мить вони вже виринули з темряви. Попереду біг Роман. Біг швидко, важко дихав і все повторював:
— О господи, вони вб’ють мене.
За ним бігло троє хлопців.
Відстань між Романом і переслідувачами швидко скорочувалась.
Ми поставали впоперек шосе. Поле з лівого боку відгороджував колючий дріт, бо там було пасовисько. З правого боку теж тяглася огорожа з жердин. Роман не міг утекти вбік, мусив попасти нам до рук.
Він побачив нас. На якусь мить сповільнив біг, ніби вирішуючи, що зробити. Проте гомін гонитви за його спиною не залишав йому вибору. Тільки в нас бачив він свій порятунок.
Спинився за три кроки від нас.
— Рятуйте мене… — заскиглив він. — Вони мене вб’ють! Я хочу віддатися до рук міліції.
Він висмикнув з кишені пачку асигнацій.
— Я віддам гроші… Візьміть, — він простягнув до переслідувачів руку з грішми.
Ватага спинилася за кільканадцять кроків од нас. Так ми стояли одні навпроти одних, а поміж нами — Роман, який трусився від страху й белькотів:
— Я хочу в міліцію… Здайте мене в міліцію… Вони хочуть мене вбити…
Не можна було зволікати. Адже йшлося про те, щоб не зчинилася бійка.
— Гаразд, — сказав я Романові. — Ми відведемо тебе в міліцію.
Тепер виступив наперед Лисяча Шкурка.
— Ми самі здамо його в міліцію, — сказав він, — і розповімо все, як було. Це негідник. Він усіх обдурював і обкрадав. І нас теж, своїх дружків.
Інший хлопець додав:
— Нехай нас усіх посадять. Ми хочемо свідчити проти нього і розповісти, як було насправді. Це він намовив нас украсти човна. Це він порізав ножем ятір на озері…
Я відчував, що в мені наростає зневага до них усіх. Жалюгідне було їхнє бажання звалити всю провину на Романа. Якби він прийшов з грішми й харчами, вони вважали б його героєм і без докорів сумління далі крали б і руйнували намети.
Та все ж було щось символічне в тому, що, власне, вони самі хотіли віддати Романа до рук міліції.
Я почув сповнений зневаги Мартин голос:
— Тут поряд є лісництво з телефоном. Нехай хтось із вас піде туди й заявить у міліцію.
Лисяча Шкурка вже крутнувся на п’яті, щоб виконати наказ Капітана Немо.
Але це виявилося непотрібним.
На шосе, від Суша, заблищало світло автомобільних фар, а за кілька секунд біля нас зупинилась міліцейська машина.
Виявилося, що з Сем’ян хтось зателефонував у міліцію і повідомив, що в селі вештається хлопчак з ватаги. Пізніше було повідомлено й про те, що той хлопчак пішов бруківкою в напрямку Єжвалда. І міліція приїхала схопити його на дорозі.
Тепер по радіотелефону викликали з Суша другу автомашину, яка мала забрати всіх хлопчаків. Роман благав міліціонерів відпустити його. Присягався, що не мав нічого спільного з ватагою, що він перебуває під опікою рибалок з яхти, а тут опинився зовсім випадково.
Нам не хотілося слухати його брехні. Я наказав своїм повертатись назад. Ми розуміли, що події, які сталися на шосе, ще не кінець усієї історії.
Але для нас вона вже скінчилася.
Ми знову пірнули в прибережну імлу. Насилу знайшли дерев’яний поміст через заплаву.
— Шкода все ж, що я не поглянув на ту карту… — сказав я, коли ми сідали на наші судна.
Яструб поклав кінець справі одним помахом руки.
— Ви все про ту карту. Найважливіше, що ми розгромили ватагу і відтепер на озері буде спокій. Завтра я розповім табірним хронікерам, нехай допишуть у хроніці новий розділ,
— І в кожному розділі треба оспівувати честь і геройство товариша Яструба, — захихотів Баська.
— Ти думаєш, що я роблю, це заради слави? — обурився Яструб. — Я за справедливість. Я хочу в майбутньому вчитися на юридичному факультеті. Буду прокурором.
Озеро все ще було вкрите густою імлою, яку насилу пробивало світло моїх фар. Потім знявся легенький вітер і почав розганяти імлу. Вона збивалася в стовпи й стіни, нам іноді здавалося, наче ми пливемо через залу в якійсь величезній будівлі. Це була захоплююча картина. Високо над головою небо було безхмарне, світив місяць, і його проміння ніби потоками ртуті стікало по туманних стовпах і колонах.
Повернувшись у табір, я докладно розповів про подорож Бронці й Франекові. Вони вислухали мене мовчки. Тільки після вечері Франек сів біля мене.
— Я знаю, що це я в усьому винен. Це я зібрав ватагу. Я привів їх сюди. А тепер їх покарають, а я, може, уникну кари. По-вашому, це справедливо?
— Я згоден, що ти вчинив багато поганого. Але потім ти вирішив виправитись.
— А вони? Я не зробив нічого, щоб їх урятувати.
