становищі командира батерії старався дістати «цуґмашини» від вермахтівських частин, але ті, звичайно з усмішкою, відмовляли. Ситуація ставала прикра, бо саме минали нас останні відступаючі частини. Та в останній прямо хвилині витягнула працьовита «цуґмашина» останню гармату на добру дорогу з твердою поверхнею, і батерія поїхала на нову позицію.
Повертаючи до штабу дивізіону, ми лиш могли остаточно впевнитися, що оборону слід уважати за розбиту, і треба думати, що шлях до спасіння корпусу, а з цим і дивізії, лежить у загальному відвороті. Наш командир саме вернув зі штабу дивізії та приніс нові, алярмуючі вісті: большевицькі наступи всюди вже прибрали характер вирішної офензиви, і в жадному місці фронту не вдалося німцям задержати большевиків. На нашому відтинку большевики мали находитися на висоті Львова. Але ніхто ще тоді не думав, що події приберуть такий сумний, ба — трагічний розвій. А події тепер покотилися одна по одній. 19 липня, день після евакуації Бродів, брідський котел став трагічним фактом. Одноцільний наземний фронт уже, мабуть, ніде на північ від Карпат не існував. Цього ж дня наші радисти підслухали совєтський комунікат, у якому говорилося, між іншим, про заняття, чи «визволення», Жовкви. Катастрофа на середньому відтинку поширилася і на такий важний для нас — південний. Дні 20 і 21 липня — це дні остаточного розгрому організованих бойових одиниць у брідському кітлі. Почався хаос, незорганізований відступ, кожний думав уже лиш про себе. Розліталися рештки сотень і батерій, артилеристи висаджували гармати, або робили їх неужиточними. Вражав страшний брак офіцерів, їх прямо не було видно. Заникало з такою колись гордістю нашиване срібло на ковнірах і нараменниках. Були випадки, що стрільці кидали зброю. «Континґентові» добровольці розпочали «демобілізуватися» на власну руку. Змішувалися галичани з німецькими частинами, які поволі теж зачинали тратити організовані форми. Маси божевільних від переляку «власовців» і різних «гівісів» кинулись коміть головою тікати, куди несли очі.
А над цим усім роями літали совєтські літаки та сіяли з кулеметів, бортових гармат, кидали дрібні бомби, часто ручні ґранати. В ночі з 21 на 22 липня зформувався головний напрям відвороту — на Золочів. Чи це лиш ця товпа, — бо частиною цього вже не можна було назвати, де я був — вибрала собі чомусь таку дорогу, чи це сталося наслідком непоінформування старшин, які й так тоді почали тратити вплив на різношерстну, позбирану з усіх частин, вояцьку масу — важко сказати. Факт одначе, що Золочів тоді вже був занятий большевиками. Та ми йшли, подекуди ще навіть їхали, битим асфальтованим шляхом, хоч бомбардовані, але ще без перешкод зі сторони наземних військ ворога, з Ожидова на Золочів.
Перед нами простяглося село Білий Камінь. Збомбардоване дослівно в 100 %. Ні душі з цивільного населення. Товпи відступаючого Вермахту, якась артилерія, гармати без коней і коні без гармат. Чорні «гівіси», якісь казахи, чи калмики, коміть головою гонять вперед. Власовці, галичани, німці — все вимішане з собою у смішний спосіб. Нема ладу, дисципліни, порядку — панує хаос, безладдя, юрба пре вперед — вперед, бо хто остане, того чекає смерть або неволя…
Через село пливе річка. Через річку, властиво потічок, веде дерев'яний мостик. Оцей мостик і церква — одинокі зацілілі об'єкти в Білому Камені. Цей міст має свою сумну славу. І тому думки всіх кружляють довкола питання: вспіємо перейти річку, заки з'являться совєтські літаки, чи ні?
Перед мостом дорога та простір по обох її боках завалений возами, автами, артилерією, чи, просто, людьми. Якийсь молодий оберлейтенант з автоматом пробує навести порядок. Кричить, аж охрип, очі з лоба лізуть, стріляє раз-по-раз у повітря. Слухали може німці, може й галичани, але не «власовці», не «гівіси». Все пре силоміць, вивертає вози, гармати, пхається, коні падають під авта, що не здержуються, їдуть через них, ламають їм кости. Потік авт, возів, гармат, людських голів — суне через марний, дерев'яний хиткий місток. Не поможе ніщо, ніяка сила, не поможе і оберлейтенант з автоматом. Потік пливе, кріпне, розростається. І тут, у розгарі переправи, появляються літаки…
Не буду тратити часу на опис цього, що діялося тепер над річкою та на самому мості. Це можна собі уявити, хоч і не легко це зробити комусь, що сам подібного не пережив. Почався стиск, колотнеча, хаос. Ці, що перейшли вже міст, не могли втікати, бо дорога перед ними була забита цими, що переїхали міст скоріше, а з обох боків її густо стояли будинки, властиво їх рештки; ці, що були на мості, зі шкури вилазили, щоб його чимскорше покинути; лізли переднім на голови й плечі; тріщали вози, переверталися авта, ставали дибка коні; та справжнє пекло мали ті, що стояли перед самим мостом в очікуванні переправи: маси людей, коней, возів, авт, що тиснулися до переправи й залили всю невеличку вільну площу перед мостом так густо, що й для голки не найшлося б уже місця, найшлися нагло під градом куль з кулеметів, розривних стрілен бортових гармат, дрібних бомб, яких їм не жалували большевицькі летуни.
Сцена була дійсно несамовита. Деякі, старші, поміж нас, які були на німецько-польській війні, говорили, що це перевищує все, що вони бачили в найважливіші дні вересня 1939 р. Тут вже годі було говорити про будь-яку дисципліну і порядок, закон самозбереження брав верх над всякими наказами та приписами; жадна сила вже не вдержала б хоч у рямцях дисципліни багатотисячну людську масу, що божевільно перла вперед з одною думкою — геть з цього пекла. На додаток, большевики почали густий обстріл шоси з гармат та важких ґранатометів… Ворог був, отже, зовсім близько…
По трьохгодиннім пеклі все, що пережило переправу в Білому Камені, опинилося у наступному селі — Почапах. Це було пам'ятне полудне 22 липня. У селі відразу зустріли ми друзів з нашої та інших частин. По обміні думок — наша програма була коротка і ясна — ми рішили прориватися на захід, бо попасти большевикам живими в руки нікому не хотілося.
Село прибрало небуденний вигляд: виповнене до останньої дірки вояцтвом всіх національностей і формацій та родів зброї, всіх ранґів, до генерала Вермахту включно. Стояли в селі якісь обози, артилерія, навіть декілька танків. Большевики села не обстрілювали, ані не бомбардували, лиш їхні розвідчі літаки ганяли на незвичайній висоті над селом. Ніхто їх не проганяв, бо не було чим, ні кому. Де і чи взагалі був фронт — ніхто собі не міг з'ясувати, бо частини, що збилися тут, попали сюди прерізними шляхами. Та, мабуть, ще якісь піші частини дивізії і вермахтівська піхота та артилерія десь боронилися, бо кулеметний та гарматний вогонь було чути цілком недалеко.
На катастрофу, що прийшла так нагло, реаґували різно: німці відносно спокійно, хоча з внутрішнім переконанням, що «кріґ і так авс», власовці та «гівіси» тепер тупо й байдуже гляділи на нову обстановку. Найбільш зламані були, без сумніву, галичани: ніхто не очікував, що бойовий дебют дивізії матиме такий несамовитий кінець; до природного страху за власну долю долучувався неспокій про рідних, так близьких, та так… недосяжно далеких для нас. Здавалося, що кінець уже прийшов, що він тут, перед нами, довкола нас і, ніщо вже нас перед цим трагічним кінцем не врятує. Зневіра була така загальна, така глибока, що траплялися випадки, де стрільці відбирали собі життя. Я сам був свідком, як молоденький хлопчина стрілив собі в груди, та не попав у серце; на уста вийшла кров; нещасний корчився в судоргах. Товариші поставали в розпуці над ним, не вміючи, та й не можучи, зарадити. Тут і там були випадки, де старшини та підстаршини відривали собі відзнаки, а стрільці відривали галицького льва з рукавів; бачилося таких, що вже придбали цивільне вбрання.
Населення бачило катастрофу, яка спіткала частину, з якою загал колись лучив стільки надій. Люди, непевні ще власного завтра, давали нам отверті вияви своєї симпатії. Знаходили цивільне вбрання, давали їсти виголоднілим стрільцям, що часто-густо вже по кілька днів нічого в устах не мали, ба, часто брали стрільців на переховання, як казали тоді: «поки УПА не прийде». Та не бракувало й таких, що вагалися вже, на яку ногу ступити, були й прояви ворожого наставлення, хоч село чисто українське.
Новиною для нас, які в боях на фронтах ще участи не брали, було незвичайно вороже ставлення Вермахту до наших вояків. Вермахт бачив, що на галичанах, як союзниках, завівся. Та причини цього розчарування лежали не лиш у мілітарній ділянці. Наш стрілець, на думку Вермахту, замало анґажувався у присмирюванні населення, замало гостро трактував полонених, замало спішив виконувати німецькі доручення. Коротко — німці вважали, що духово галичани належали до якогось іншого табору. Напруження було велике. Траплялися випадки, що німці галичан розстрілювали за смішні «провини».
Доволі неочікувано в загальному розгардіяші випав виступ одного старшини, прізвища не пам'ятаю, з дивізіону зв'язку. Він їздив конем по селі та збирав добровольців на прорив. Розпорошені галичани радо йшли на ці заклики і скоро назбиралося нас може з сотня на полі, край села. Вражав брак підстаршин та кулеметів. Наш поручник організував на скору руку з цієї товпи бойову одиницю. Він у коротких ясних словах схарактеризував ситуацію, як поважну, але далеко не безнадійду, заявив, що сили большевиків перед нами невеликі, йтимо разом із Вермахтом, та що успіх прориву запевнений.
Зформувавши сотню, поручник від'їхав здати звіт якомусь офіцерови з Вермахту. Поруч нас формувалися німецькі компанії, довга валка обозу готовилася теж до дороги. Коли ще батерія німецьких
