найшлися, та, зрештою, не маючи найменшої охоти його пізнати, — бачили тільки, що в дивізії під матеріяльно-формальним оглядом багато дечого не в порядку. Ці люди не розуміли, що може й ми маємо якісь національні аспірації чи політичні стремління. Що корені лиха, якого так багато було в дивізії, лежать у засновках морально-психологічного характеру, їм мабуть, і на думку не прийшло. Для них ми були лиш німецькими вояками, і дивилися вони на нас лише з точки погляду інтересів Райху. А цю точку коротко і ясно зформулював згаданий вище німецький підстаршина, — її зміст в одному слові — «каноненфутер».[41]
І так, підполк. Шрадер, шеф санітарної служби в штабі дивізії, мав висловитися, що він бачить для врятування дивізії лиш один лік, а саме: розділити добровольців по німецьких частинах. Ще найлагідніше висловився наш командир, тепер майор Кюстер, що взагалі може найліпше розумів психіку нашого вояка, чого доказом може бути цитований вислів про УПА. Він пропонував лиш перевести в дивізії ще раз зголошення, вибраних залишити, а решту — розігнати. А їх суму поглядів на цю справу, висловив зв'язком наш дивізійний шеф канцелярії, Валь, що сказав: «Як ви будете на фронті, то перед вами будуть совєтські кулемети, а за вами — наші»…
Цей Валь — це взагалі був типок. Активний СС від 1939 р., незвичайно здібна людина, меткий організатор, з фаху торговельний бюробик, що не перешкаджало йому подаватися за студента медицини, учасник «Остфронту» (маячив вічно про ЕК І, якого, очевидно, не мав ніколи), страшний мегаломан, здеґрадований за карну справу (хоч говорив, що усунули його з офіцерської школи за «вільнодумство»), був креатурою Кюстера, що забрав його до себе, знаючи його організаційні здібності. Він дійсно поставив штабову роботу в «фляку» на висоті. За це Кюстер зробив його, не зважаючи на «форбештрафунґ»,[42] ушафюрером, мимо спротиву штабу дивізії. У позиції до цього типа стояли два інші панове, яких німці очеркують поняттям «ді Брідер». Це господарські підстаршини Маніх і Янцен. Ці люди дивилися на дивізію, як на джерело доходу і свій погляд систематично переводили в життя. Вічно дерлися з Валем про поділ добичі, а скільки ж вони накрали наших харчевих засобів, то ніхто не знає. Осторонь стояв симпатичний «фоєрверкер», Францішек Прохаска, чех з Брна, якого химерна доля загнала до Галицької дивізії. Він був ворогом есесів, бодай на словах, прийшов з летунства і нарікав часто, що, з огляду на його слов'янське походження, німці затаїли, чи привласнили собі його якийсь винахід при тяжкій зенітній артилерії. Від німців терпів шикани. Решта — це всі оті Страчеси, Шефери, Візе, Енгелі, Пічонки і як там вони ще називалися. Назагал — голота. Для цілого того «ферайну»[43] варили спеціяльні обіди. Продукти для цього брали лише на кошт стрілецтва, а українські підстаршини, що ввесь день «шибали» собою на тяжкій службі, їли варену воду з «гемізою». У процесі комплектування кадрів дістали ми ще двох німецьких оштуфів — Бльома і Фрідріхса. Перший, клясичний приклад загонистого німця, гідний «кумпан» Еміхена, якого переважав одначе й інтеліґенцією, і ростом, бодай удвоє, мав ту прикмету, що цінив військове вміння і був справедливий. Займав становище команданта легкої (2 цм) батерії і жив з стрільцями непогано, поки не потоптав тризуба, якого хлопці уложили з камінців коло бараку. Від цього часу відносини попсувалися.
Другий, Фрідріхс, дуже молоденький, нелюблений рештою німців, що бачили в ньому карієровича, «партаймана». Спеціяльно поганого наставлення до нас йому не можна було закинути. От, німак, тай тільки.
У цьому ж часі ми дістали ще 3-ох українських старшин: лікаря, дуже симпатичного д-ра Т., чот. К., як офіцера особливого призначення, і чот. Т., як другого (крім німця оштуфа Льоренца) господарського офіцера. Його військова кар'єра була коротка. Він розпився і раз жандармерія найшла його п'яного в рові та нагнала геть.
Тимчасом положення на фронтах усе більше поважніло. Вишкіл добігав до кінця і незабаром зміг Фрайтаґ святочно проголосити закінчення вишколу та повідомити на урочистій збірці цілої дивізії її готовість до бою. Небаром розпочалися повні вже вимаршові приготування. Вишкіл мав характер лише збуття часу і всі чекали наказу. І він, нарешті, прийшов…
Виїзд
Може не дуже доцільно присвячувати окремий розділ такому, часово ограниченому, фактові, як виїзд із Нойгамеру на фронт. Це правда! Виїзд тривав лише кілька днів, по-різному і в різних частинах. Але ввесь комплекс питань, зв'язаних із самим виїздом, такий одначе великий, що його прийдеться розглядати, як окрему, хоч невелику, цілість.
Питання виїзду на фронт було основною проблемою, навколо якої крутилися думки й здогади всього Нойгамеру. Взагалі, як кожний пам'ятає, галицький загал очікував, що темпо виставлення дивізії буде далеко скоршим. Загально числилися з «айнзацом» ще в 1943 р. Коли розвій випадків доказав усю необґрунтованість цих поглядів, публічна опінія попала в другу скрайність, а саме, що нам східнього фронту взагалі не бачити і подібні інші поголоски.
І так, підчас нашого приїзду в Нойгамер, поширилася була думка, що весь «айнзац» дивізії буде мати форму першого «айнзацу» галицьких поліційних полків, які повичищували від партизанів околицю, приблизно, між долішнім Сяном та верхнім Бугом. Відтак, коли поліційні полки були розформовані, розпочався шум навколо «другого фронту» й Франції, як будучого місця «айнзацу». Цьому, одначе, протиставився загальний стан боєздатности дивізії, а тоді ясним було, що на захід іде еліта німецької армії. Деякий час по зайнятті німецькими військами Угорщини, появилася вістка, що ми поїдемо там для поборювання партизанських банд, бо говорили, що тоді саме розпочався партизанський рух в Мадярщині. Наступною країною, де ми, нібито, вже напевно мали їхати, куди навіть мала вже виїхати дивізійна квартирункова комісія, була Румунія; реальною підставою для цих поголосок була напружена ситуація у північносхдній Румунії у зв'язку з переходом совєтськими військами Дністра і Прута. Ходили теж чутки про виїзд до Боснії чи Італії, але їх ніхто не брав поважно.
Одиноке, що ці передвідїздові сплетні мали спільне, було те, що в усіх цих вістках старанно обминалася всяка згадка про Галичину, як про можливе місце «айнзацу». Безперечно, що бодай частина цих вісток походила згори, і була виразом непевности і вагання, яке панувало в вищих старшинських кругах весною 1944 р. Оця непевність була спричинена, в загальному, розвоєм мілітарного положення в Европі; заламання німецької воєнної потуги на східньому фронті було вже, як не очевидне, то дуже правдоподібне, і кожний це бачив. Кількість місць, куди, нібито, мала йти наша дивізія, була рівночасним підчеркненням факту, що ніде в Европі вже не було спокійного кутка для німців. Друга причина безумовно існуючих між німецькими старшинами хитань, що дивізія не була одиницею, на яку можна було числити, і то однаково під оглядом військовим, як і політичним; все ж таки були німці, з якими можна було говорити на розум, а перед цими ми не крилися з думкою, що, у випадку вжиття дивізії на будь-якому небольшевицькому фронті, вся наша частина використає першу нагоду виключитися із рядів борців за Нову Европу. Наші інтереси, говорилося тоді, покриваються з німецькими тільки лиш там, де йде про збройну боротьбу з большевиками.
Оці настрої не могли не дійти до вух командування. З деяких висловів нашого командира, майора Кюстера, стало видно, що старшинська верхівка бачить недоцільність висилки дивізії до західньої Европи, чи на Балкани, «бо тоді ви підете в ліс».
Думка про «перехід у ліс» була дискутована, очевидно, і у нас. Зрозуміло, що цей перехід міг бути актуальний лиш тоді, коли дивізія у своїй масі опинилася б у Галичині. Та й що до цієї можливости не було однозгідности. Були такі, що казали «я сповнив злочин супроти свого народу, надівши німецьку уніформу», і стреміли до чимскорішої направи цього «злочину»; інші ж знову бачили наказ хвилі, в захованні леґальної форми збройної боротьби, зокрема в обличчі широко дискутованих тоді можливостей розбудови дивізії до розмірів корпусу, нібито з дивізіями «Галичина», «Львів» і «Булава», про що раз відкрито сказав Кюстер. Реальні підстави до цих чуток — це були тисячі і тисячі нових рекрутів у таборі Цілєнціґ, де коротко стояв запасний полк дивізії, пляни виставлення третіх батальйонів при полках піхоти та батальйону «штурмґешіців».[44] (Я сам читав наказ в цій справі, але з цього нічого не вийшло).
Своєчасною синтезою всіх тих розбіжностей був погляд, що дивізія повинна перейти в підпілля лиш
