Півень зайшов до кімнати і, покректуючи, сів на стілець.
— Ой-ой-ой… Радикуліт замучив… В твої роки, бувало, теж бігав, у гилки грав… Тоді на футбол моди не було… Тепер уже ноги не носять, відмовляють… — Він спідлоба уважно оглянув кімнату. Побачивши акваріум і Тишка, що згорнувся в клубок, докірливо похитав головою.
Альоша сидів як на жару. Вітя ні за що в світі не повірить, що він цього разу не винний…
Але Півень не помічав хвилювання хлопчика і, піднісши вказівний палець, повчав:
— Не годиться неволити божу твар… Гріх на душу береш. Випусти їх, голубе мій.
Спершись ліктями на стіл, Альоша сумно думав: «І треба ж отаке!.. А сам винний: пішов би на п'ять хвилин раніше, і бувай здоровий, Касторко… Ну який же він нудний… І взагалі — чого йому від мене треба?»
На стіл сіла муха, і Альоша, спритно змахнувши рукою, затис її в кулаці.
— От навіщо муху зловив? Що вона тобі погане зробила? Гріх береш на свою душу…
Альоша не стримався.
— Я не вірю в бога! Його немає й не було! Все це дурман, вигадки попів. А мухи… носії зарази! Їх знищувати треба…
— Ну, голубе, роби як знаєш. Тобі жити, тобі відповідати…
Цей примирливий тон так не в'язався з вдачею старого, що в Альоші навіть очі стали круглими від здивування.
— Я давно до тебе придивляюсь, хлопчина ти наче непоганий… Вітаєшся завжди першим, он квіти посадив на грядці та й мені самотньому скільки разів хотів допомогти… Я теж людина з поняттям, хоч якийсь ірод, щоб йому добра не було, і прозвав мене Касторкою…
Альоша почервонів так, що не стало видно ластовиння, яке густо висіялось на його носі. Адже це його діло…
— Та злості на вас в душі не ношу… Інший на моєму місці учепився б за тебе, то туди, то сюди почав би посилати… А я ні… Покрекчу, покрекчу, та сам і пошкандибаю в магазин… Помаленьку, потихеньку… Адже ж мені, голубе, шістдесят сім стукнуло. З поняттям… — Півень замовк, захлинувшись в кашлі.
«Куди він хилить? — насторожився хлопчик. — Усе це неспроста. Щось затіває…»
Подолавши кашель, Півень витер долонею рясний піт на лискучій лисині.
— З поняттям — до всього ставлюсь… Знаю — тобі уроки треба вчити, матусі допомагати та й погуляти охота… Діло молоде, сам таким був… Ой-ой-ой, — ухопився він за поперек. — Вчора так закрутило в попереку, так закрутило… Досі не відпускає… На негоду збушувалося. І от вночі гроза. Мені бюро погоди ні до чого. Ой же й вертить! Ледве до тебе причвалав… Та біда заставляє, голубе, з ліжка піднятися… Ліки, як на гріх, вийшли та й рецепт кудись запропастився… Ой-ой-ой… Є в мене кум, теж радикулітом мучиться; в одного лікаря лікуємось… Прохання до тебе, внучку. Уваж старого, поїдь до нього… Я листа написав, щоб кум ліки мені дав.
Він витяг з кишені конверт і простягнув його Альоші. Друкованими літерами було написано: Вул. Загорська, буд. № 10-а, кв. 2, Макогону Опанасу Степановичу. Особисто.
— Де це? — прочитавши адресу, спитав Альоша. — Не чув про таку вулицю.
Пожувавши губами, Півень замислився.
— Як тобі розтлумачити зрозуміліше? Знаєш, де цементний завод?
— Ні.
— Сядеш у транвай номер одинадцять, доїдеш…
— В трамвай, — мимохіть вихопилося в Альоші.
— Ти вже мені пробач, як умію, так і кажу. Інститутів не проходив. Значить, одинадцятим дістанешся до цементного заводу й пересядеш в автобус, що йде по Кузнечній вулиці. І їдь до самого кінця, до звіринця.
— Як доїхати до зоопарку, я знаю. Я там в гуртку юннатів.
— От і добре. А від звіринця до Загорської зовсім близько. Кого завгодно спитай — покаже.
— Тільки мені спершу до товариша… Чекає на мене.
— Може, ти до нього потім заскочиш, — невдоволено зморщився Півень. — Знаю я вашого брата — як зберетесь, про все на світі забуваєте, а тут… — і він знову приклав руку до поперека.
— Я на одну хвилинку, і відразу ж до вашого знайомого.
Півень, охкаючи, підвівся із стільця і, вийнявши з обшарпаного гаманця монету, прискалив око.
— Злотий?
— Який злотий?
— Зараз п'ятнадцять копійок, а раніш злотим називали. На, візьми на квитки. Приїдеш, ще півкарбованця на морозиво презентую.
— Не треба. Я велосипедом…
— Лисапетом довго.
Альошу неприємно вражала неправильна вимова Півня, але він боявся образити його й більше не виправляв.
— Та велосипедом, коли хочете знати, ще швидше. Без зупинок і пересадок. Вже перевірено: від нас в зоологічний трамваєм та автобусом не менш як годину їхати, а велосипедом хвилин сорок. Я ж короткою дорогою подамся.
… Невдовзі Альоша підкотив до будинку свого приятеля. Його зустріла Лена — сестричка Віті.
— Дома?
— Чекав тебе, чекав та й пішов.
— Куди?
— В школу. Хлопці за ним заходили. Забрали у футбол грати…
Альоша скочив на велосипед. От досада… Проїжджав мимо школи і не здумав заглянути… Скільки часу марно згаяно…
На спортивному майданчику кипіла футбольна баталія.
— Петько, пасуй мені! Давай! Давай сюди! Держіть Гришку! Він відкритий! — лунали крики.
— Гол! Гол!
Альоша побачив Вітю. Той щось гаряче доводив воротареві Колі Віденку. Все стало ясно. «Вихор» — команда їхньої школи — програє. І кому? Команді 87 школи, де самі слабаки. Бо на ворота того роззяву Біленка поставили! Та він зайвий раз на землю не впаде, йому не в футбол, а з дівчиськами у класи грати. Це ж голкіпер Дірявий з команди «Решето»…
— Альошка! Альошка прийшов! — побачивши Свиридова, зраділи хлопці.
Вони оточили товариша.
— Чого запізнився?! — напустився Вітя. — Через тебе гол вліпили…
— Розумієш, тут така справа…
— Потім розповіси! — загаласували хлопці. — Зараз ніколи. Роздягайся…
— Я не проти, але обіцяв Касторці записку відвезти.
— Встигнеш.
— Та я ж обіцяв…
— Якщо для тебе Касторка дорожчий — можеш іти! — сердито випалив Петя Барабаш. — Ми й без тебе обійдемось.
— І взагалі…
— Та зрозумійте!..
— Нічого з ним розмовляти, — схопив м'яча Гальперін. — Пішли. Вітько, облиш його, не вмовляй! Не бачиш, він кирпу гне!
— Плюнь на Касторку, — порадив Вітя.
— Розумієш, він просив. Радикуліт у нього, а ліків немає…
— Тоді дурниці! Адже у моєї бабусі радикуліт. Попросимо її, вона дасть ліки.
Альоша більше не вагався. Прихиливши велосипед до дерева, він шпурнув свою сорочку і штани на лавку, де вже лежав купою одяг товаришів. — Давай буци і рукавиці, — звелів Віденку. — Посидь на лавці і повчись, як захищати ворота!
— Теж мені заслужений майстер спорту знайшовся! — огризнувся Віденко. — Спробував би такий
