— Ну, досить про це. Мені треба їхати. Ти зі мною чи ні?
— Звичайно.
А конверт? — спохватився Альоша.
А-а… Почекай хвилинку.
Він зник у будинку.
— На! — вискочив, розмахуючи конвертом. — Навіть такого самого кольору — рожевий.
— Давай ручку… Перепишу адресу.
— От дивак. Навіщо переписувати? Адже адресу написано для тебе…
— Давай ручку…
Схиливши голову набік, Альоша старанно копіював друковані літери. Вітя сидів поруч. Знічев'я він розгорнув папірця. На ньому розгонистим почерком було написано:
«Почуваємо себе поганенько. Чи є в тебе «ЯА»? Коли є, привозь його. Сергій.
PS. Чекаємо на нашому місці».
— Ось тобі і Касторка, — протягло сказав Вітя.
— Що? Що? — підвів голову Альоша.
— Диви, який гарний почерк! Пише грамотно… Пунктуацію знає… Навіть у кінці постскриптум поставив. На, помилуйся.
Альоша взяв записку.
— Здивований, товаришу Свиридов? Про тебе, мушу підкреслити, він не високої думки, — іронічно зауважив Вітя. — Адресу написав друкованими літерами, немов першокласникові. Боїться, чого доброго, не розбереш.
— Почерк, звичайно, непоганий. Але не такий він уже грамотій. Сам про себе пише в множині: «Почуваємо себе поганенько».
— Може, раніш так вчили…
— Почекай, почекай… — Альоша замислився. — А чого підписано «Сергій»?
— Ім'я є таке.
— Це я сам знаю. Але ж його зваги Карпом Матвійовичем, а не Сергієм Матвійовичем. Зрозумів?
— А-а… Гм, може, йому не подобається Карпо: якесь риб'яче ім'я, — от і називає себе Сергієм. У нас сусідка є. Вона Явдоха, а стала Аллою.
— Тоді що ж, по-твоєму, означає: «Чекаємо на нашому місці»?
— Звідки я знаю? Та чого ти до мене причепився! Спитай у Касторки.
— Спробуй запитай. Сам знаєш, який він. Обов'язково наскаржиться: чужі листи читають… Досить марно голову ламати. Поїхали.
Вітя та Альоша без особливих труднощів знайшли Загорську вулицю. До п'ятиповерхового будинку притулилася приземкувата хатина з почорнілою від часу покрівлею і химерними наличниками на вікнах. Альоша постукав. Ніхто не виходив. Тоді він затарабанив кулаками. Почулися кроки, клацнув замок. Притримувані ланцюжком, двері ледь відхилилися. Крізь вузьку щілину хлопці побачили жінку в сарафані.
— Знову за металоломом? Спокою від вас немає! — гримнула вона і сердито грюкнула дверима.
— Що з нею? — пересмикнув плечима Вітя. — Навіть вислухати не хоче.
— Певно, родичка Касторки, — висловив припущення Альоша. — Злюща, як і він.
— Альошо, постукай знову. Не стовбичити ж нам тут цілий день!
Показалась та сама жінка. Не давши їй отямитись, Альоша випалив:
— У нас лист до Макогона!
— Який там іще лист? — підозріло спитала вона.
— Макогонові Опанасу Степановичу. Особисто. Ось він.
— Зачекайте… Афоня! Афоня! До тебе!
Брязнув ланцюжок, і вийшов похмурий, заспаний чоловік років під сорок, його маленькі очиці якось не гармоніювали з довгим носом, масивним підборіддям та широким, як у риби, ротом.
— Я Макогон. Ну й що далі?
— Вам лист.
Прочитавши записку, чоловік на очах змінився. Товсті губи розтяглися в усмішку.
— Вибачте, що не запрошую в квартиру. Там такий розгардіяш, стороннього запросити соромно. Ремонт. А за звісточку спасибі. Вчасно принесли. Бувайте, пацани, здорові… Ще раз спасибі…
— Ліки самі привезете? — спитав Альоша.
— Ліки?
— Ось ті, що в записці.. — пояснив Вітя.
Ви її читали? — стривожився Макогон.
— Ні… не читали, — почервонів Альоша і, побачивши, що Макогон усе ще сумнівається, поспіхом додав: — Матвійович сказав, у вас радикуліт і ви дасте ліки…
— Почекай, приятелю, не торохти! Щось я нічого не второпаю. Які ліки? Який Матвійович?
— Звісно який! — сказав Вітя. — Карпо Матвійович!
— Хе-хе-хе! Ну й здорово я вас розіграв. Пожартували й досить. Матвійовича я, звичайно, знаю. Хлопчаками разом до школи бігали. За однією партою сиділи, в паці грали… Ліки сам привезу. Через півгодини буду.
ПОМИЛКА
Луговий та Олійник уважно слухали. Засмаглий парубок, раз у раз відкидаючи непокірне пасмо темно-русявого волосся, розповідав:
— … Ми з товаришем вступаємо. до автодорожного інституту на заочне відділення. Вчора увечері я прийшов до нього… У нас так уже заведено: щодня готуємось. Засиділися до дванадцятої години. Помучилися над тригонометрією. Призабули тангенси, синуси, косинуси… Зібрався було йти, а тут злива…
Коли вона вщухла, я й пішов. На тролейбус спізнився, довелося пішки. Біля будинку мене зупинили… Відвели в Жовтневий райвідділ міліції, а звідти сюди… Сталося якесь непорозуміння… Прошу скоріше розібратись. У мене завтра екзамен.
— Не хвилюйтесь, розберемось, — сказав Луговий. — Все у вас, громадянине Пасько?
— Начебто все.
— У мене до вас кілька запитань.
— Слухаю. Тільки, прошу, розберіться, будь ласка, швидше, запевняю вас: тут непорозуміння. Мене помилково вважають за когось іншого.
«Стріляний горобець, — Олійник сердито глянув на затриманого- Чи бач, наступальну тактику обрав… Непорозуміння! А що на вулиці робив, коли чесні люди сплять? Інститут вигадав… Викручується…»
— Отже, до автодорожного вступаєте? — перепитав Луговий, розглядаючи документи Паська.
— Так. За спеціальністю… Адже я шофер…
— Де працюєте?
— В таксопарку.
— Якої марки ваша автомашина?
— «Победа».
