що як неживими пальцями м'яв скатерку.
— Братці, — заблагав Тетеря. — Невже ви мене?.. Та я не навмисне. Простіть…
І Чернушкін вирішив припинити спектакль.
— Так і бути, — сказав він, — повіримо, забудемо все. Як ти вважаєш, Жоро? Простимо його?
— Давайте, начебто хлопець наш в доску, — погодився той. — Трохи злякався… Буває… На випий, все минеться. — Взявши карафку, Чистяков налив повний фужер вина. Тетеря жадібно випив, і обличчя його порожевіло.
Вино розв'язало Тетері язика.
— Шкода мені… Кожний з нас втратив не менш як чотириста карбованців…
— Дай боже, щоб на цьому скінчилося, — замислено промовив Чернушкін. Він з гуркотом відсунув стільця, підвівся. — Пройдуся трохи, ноги затерпли… І може, Опанаса Степановича зустріну.
Постеживши очима за ватажком і переконавшись, що він вийшов на вулицю, Чистяков покликав офіціантку.
— Пляшку коньяку! П'ять зірочок. Тільки швидше.
— Навіщо коньяк? — зморщився Тетеря. — Вина ще півграфина. Марно гроші витрачаємо. Та й старий…
— Наплювати мені на нього! Подумаєш, начальник знайшовся! — Офіціантка принесла коньяк, і Жора потягся до пляшки. — Давай краще вип'ємо. За дружбу, за успіх, щоб добре скінчилося. Ми ж сьогодні з тобою вперше за столом зустрілися. Щоправда, бачив тебе кілька разів, коли ратин передавав, а хто такий — не знав. Почував, хлопець наш… І не помилився.
— І ти теж молодця, — промурмотів Тетеря. — А старий… Матвійович… погань.
— Досить базікати! Давай швидше перехилимо, доки Сергій Олександрович не повернувся.
— Наливай! За дружбу! Дай боже, щоб не остання.
— Вранці ти казав, — копирсаючи пальцем у зубах, розсівся Чистяков, — що в тебе свій будинок. Великий?
— Не дуже. П'ять кімнат. Вісімдесят сім квадратних метрів.
— Ого! Нічого собі! Сім'я чимала?
— Удвох ми. Я та дружина.
— То якого дідька ще й тягнеш? Мало? Скупердяга ти, як я бачу.
— Машину хочу… Гараж давно збудував… От і доводиться… Сам розумієш… — Тетеря несподівано образився. — Чого ти мене злодієм обзиваєш?! Я, наприклад, в житті ні в кого копійки не вкрав, чужого ніколи не брав, а ти «злодій» та «злодій»!
— А ратин твій, чи що! — ошкірився Чистяков.
— Не мій… І не твій… Державний. А чого ти до мене причепився? Чого тобі від мене треба?
— Кінець! Аллах з тобою! Більше не буду. Не ображайся… Ти мені з першого погляду сподобався…
— І ти… мені… — гикаючи, признався помітно сп'янілий Тетеря. — Коли хочеш, доведу, як я тебе люблю… поважаю… З сьогоднішнього дня… ні, зараз… переходь до мене… Місця вистачить…
— Оце так друг! — І Чистяков так ударив співрозмовника рукою по кволих грудях, що той аж похлинувся.
— Я такий! Я добрий… Ти ще не знаєш Петра Борисовича… За місяць з тебе… братиму всього півсотні… О! І все!
— За що?
— За кімнату… буде тур… турбота… То ти прийдеш, то ти… підеш… А мені ходити… хвіртку відчиняти, зачиняти… людина я хвора… У мене легені… серце…
— Та-ак… Бачу, ти штучка… Півсотні хочеш здерти! Та згинь, пропади із своїми хоромами! У мене є де жити. Ще в друзі лізе! Таких, як ти…
— Пожартував! Даю дві кімнати… ні, три… І ні копійки… Не віриш? Візьми піджак. Мені не шкода.
— Не потрібен мені твій ментик. За нього в базарний день щербатого п'ятака не дадуть.
— Тоді годинник.
— І годинник мені не потрібен. А коли ти справжній друг, замов ще пляшку коньяку.
— Будь ласка! — і Тетеря на увесь ресторан загорлав. — Офіціантка! Офіціантка!
До столика підійшла молода дівчина в білому фартусі і в мереживній наколці на густому чорному волоссі.
— Нам, баришня, цього… як його… — хихикнув Тетеря, — коньячку… ще пляшечку…
— Мені здається, вам уже досить, — зауважила офіціантка.
— Давай, тобі кажуть! — Тетеря вдарив кулаком по столику. Забрязкотів посуд. — Тягни книгу скарг! Клич сюди начальство!
— Петю… Петре Борисовичу, припиніть, — почав умовляти Чистяков. — Дівчина хороша, розуміє…
— Ну, гаразд… — схиливши неслухняну голову на стіл, пробуркотів Тетеря. — Гаразд…
— Краще тихо, мирно… Для чого зчиняти шум? Завжди можна по-хорошому домовитись. Зараз нам принесуть… — Чистяков осікся.
БРАУНІНГ ЩЕ ЗНАДОБИТЬСЯ
Під аркою, густо обвитою диким виноградом, з'явився Чернушкін. Поруч, клишаво перевалюючись, йшов Макогон.
— Дівчино, — розтягнув Чернушкін тонкі губи, — пробачте їм. Трохи перебрали міру. Скільки з нас?
— Сімнадцять двадцять.
— Плати, Жоро! І живо мені!
Зітхнувши, Чистяков витяг із задньої кишені штанів два зібганих папірці і кинув на стіл. Офіціантка відрахувала здачу й пішла.
— А-а! Сергій Олександрович! — підвівши скуйовджену голову, розплився Тетеря у п'яній усмішці. — Сідай до нас… Зараз заспіваємо… — і гугнявим голосом завів: — Серёжа, ты помнишь наши встречи в приморском парке на бере-е-гу…
— Заткни пельку! — блиснув очима Чернушкін.
Тетеря зіщулився і замовк.
— Жоро! Востаннє попереджаю: коли ще на ділі питимеш, нарікай на себе. Я жартів не люблю.
— Та скільки там випили?.. Якихось півлітра. Хіба я знав, що він такий нікчема?..
— Розходились, як п'яні купці в трактирі, — гидливо зморщився Макогон.
— Будь певен, Опанасе, це їм не минеться. — Чернушкін сів і підсунув стільця Макогонові. — Так що ж далі?
— Я чекав, чекав на вас… На вулицю вийти боявся. Потім хлопчаки принесли твою записку. Чогось ліків від мене вимагали, про якогось Матвійовича питали.
— Наша людина… Кравець. Ми сьогодні цілу ніч пробули в нього.
— Я здогадався і збрехав, ніби до школи з ним ходив, в паці грав.
— Ач, що бовкнув! Адже він старший за тебе років на тридцять, — розсміявся Чернушкін і вже серйозно додав: — Тут, треба сказати, ти дав маху. А якщо хлопчаки зметикують?
— Що зметикують?
— Не міг ти з Матвійовичем до школи ходити.
— А, ти про це! Дурниці. Та вони і уваги не звернули.
— Добре, коли так… Значить, кажеш, Якова не було в тебе? Куди ж він міг подітись?
— Уявлення не маю.
