восьму ранку, а не вночі. Виходить — людина цілий день пробула у місті, а. каже, що оце саме з вокзалу… Для чого це йому?» Я за ним, а він обернувся та як бахне кулачиськом. Кулак же у нього — два моїх.
— Так, — підтвердив лейтенант. — Здоровий, як бик. Довелося поморочитися.
— Я беркиць у сніг, — вів далі Гавриш, — проте встиг схопити його за пальто… Він мене за горло… В очах зарябіли червоні кола, та все ж мені вдалося гукнути на допомогу… Вже потім дізнався, що Олекса Михайлович почув мене і вибіг на вулицю. Тільки-но бандит побачив його, як вихопив з-за халяви кинджал та до нього…
— Чим же все скінчилось?
— Затримали ми його з товаришем Гавришем і привели в райвідділ… Чемодан та клунок були напхані краденими речами…
— Як же ви його затримали? — знову спитав Дорошенко.
— Дуже просто: скрутив руки, забрав ніж…
— То, виходить, ви один затримали…
Гавриш побачив, що його друг здивований, як щуплий, невеликий на зріст лейтенант справився із здоровенним і озброєним злочинцем, і пояснив:
— У Олекси Михайловича перший розряд з боксу. Я сам бачив, як на рингу…
— Ну, ось і дощ перестав, — перебив його Щербина. — Можна йти.
… Стрілки на циферблаті годинника над магазином показували чверть на першу. Панувала тиша. У вологому нічному повітрі плавав запашний дух липового цвіту. В калюжах погойдувалися вогні ліхтарів.
Щербина уважно подивився уздовж вулиці.
— Тут начебто спокійно. Давайте заглянемо ще на Загорську.
Вони звернули на Загорську. Поодинокі ліхтарі ледве освітлювали її. Ще недавно це була околиця міста, а зараз тут виросли перші багатоповерхові будинки.
В застиглому повітрі почувся шум, і невдовзі з провулка вискочила «Победа» і промчала повз них.
— От лихач! — обурився Щербина. — Жене кілометрів сто за годину… Асфальт мокрий і, на випадок чого, не відразу загальмуєш…
Минувши один квартал, «Победа» різко заскрипіла гальмами.
— Елементарних правил вуличного руху не дотримується, — сердито сказав лейтенант. — А потім аварії, нещасні випадки… Пішли, перевіримо права. Чи не якийсь жевжик…
З машини виглянув чоловік, озирнувся на всі боки й важко виліз.
Клацнули другі дверці, й проворно вискочив інший пасажир, відчинив багажник.
— Швидше! — почувся нетерплячий голос зсередини. — Чого вовтузитесь?
— Застряг… Здай трохи правіше… Досить.
Вони витягли з багажника громіздкий тюк і, зігнувшись, винесли його на тротуар.
— Перепочинемо, — попрохав один з них. — Здоровий, дідько.
— Ану, хлопці, бігом, — кинув Щербина, розстібаючи кобуру. — Тут щось нечисто…
Загупали чоботи, й ті двоє на тротуарі оглянулись.
— Стій! Стій! — закричав лейтенант, побачивши, що один, в білій сорочці, метнувся у темний провулок, а другий гулькнув у машину.
— Ви за тим, — наказав Щербина дружинникам, — а я до машини.
Дорошенко та Гавриш зникли в провулку.
Щербина вже порівнявся з машиною, як скажено заревів мотор. Ще мить, і міліціонер опинився б під колесами, та якимсь незбагненним акробатичним стрибком він встиг вискочити на капот.
Але водій так рвучко кинув машину убік, що Щербина, дряпнувши руками по склу, злетів на брук.
В нічній тиші лунко вдарив постріл.
Дружинники різко зупинились, стривожено перезирнулись і, не змовляючись, рвонули назад.
— Олексо Михайловичу! Олексо Михайловичу! — закричав Гавриш. Ніхто не озивався, лише долинав шум автомашини, що швидко віддалялася.
— Де лейтенант? — сполошився Дорошенко. Ввімкнувши ліхтарик, почав водити ним навколо. Вузький сніп світла, перескочивши калюжі, несподівано вихопив з темряви Щербину, що лежав горілиць на дорозі. Тоненька цівка крові стікала з куточка його рота, очі були заплющені.
Гавриш і Дорошенко обережно перенесли Олексу Михайловича на лавку.
— Артеме, що робити! — розгублено питався Дорошенко. — Як бути?
— Я викличу міліцію і швидку допомогу, а ти побудь тут…
НА МІСЦІ ПОДІЇ
Невдовзі примчала темно-синя «Волга» з червоною смугою на кузові і з високо піднятою антеною. Слідом за нею під'їхали машина швидкої допомоги і міліцейський автобус.
З «Волги» вискочив високий підполковник.
— Луговий, — відрекомендувався він. — Ви нам дзвонили?
— Так, я.
Вислухавши дружинника, Луговий послав групу працівників на чолі з лейтенантом Олійником переслідувати пішого злочинця, а оперуповноваженому Якименку та експерту Ткачову доручив оглянути місце події.
Під'їхала чорна «Волга». З неї вийшов комісар міліції Єлізаров.
Підполковник коротко доповів про подію.
— А що з Щербиною? — нетерпляче спитав комісар.
— Ми знайшли його на дорозі і перенесли он на ту лавку під ліхтарем, — показав рукою Гавриш.
— Андрію Остаповичу, ви все з'ясували з товаришем Гавришем?
— Ні… Дещо потрібно уточнити.
— Гаразд, уточнюйте, а я піду дізнаюсь, в якому стані Щербина.
— Слухаю, товаришу комісар.
Тьмяно мерехтів закритий кронами дерев вуличний ліхтар, і в його світлі халат лікаря, що клопотався біля Щербини, здавався плямистим.
— Ну як? — з тривогою поспитав комісар у лікаря в пенсне.
— Щось схоже на струс мозку… Звичайно, я був би радий, коли б мій попередній діагноз не підтвердився, але… Стан важкий… Пульс слабкого наповнення…
Дорошенко, який не відходив од Щербини, здивувався, чого лікар мовчить про вогнестрільні поранення. Адже вони з Гавришем чули постріл. Тремтячим голосом, переступаючи з ноги на ногу, він спитав про це.
— Вогнестрільних поранень, молодий чоловіче, у вашого колеги немає, — відрубав лікар. І, повернувшись до машини швидкої допомоги, гукнув:
— Агей, санітари…
Коли Єлізаров побачив знекровлене обличчя Щербини, нерухомо повислу, наче батіг, руку, у нього боляче защеміло серце. Комісар не бачив особливої героїки в своїй праці: це була для нього звичайна повсякденна робота. Як і кожна робота, вона мала свої особливості, свої радощі, труднощі й тривоги. Та бувало й так, що їх товариш ішов (як і сотні разів до цього йшли вони самі) усміхнувшись, кивнувши на прощання, і як було важко почути, що його вже більше немає серед живих. Він загинув від рук бандитів…
… Зовсім недавно, 27 грудня 1961 року, під Києвом, затримуючи озброєного злочинця-рецидивіста, загинув підполковник міліції Антон Миколайович Герасименко. Вже смертельно поранений, стікаючи кров'ю,
