— Тато велів міцно поцілувати тебе, він цікавиться, як ти проводиш час. Він засушив для тебе трьох крабів, морського коника, навіть дістав рибу-голку. А я татові сказала, що ти поводишся добре, але відверто кажучи, мене турбує, де ти тиняєшся цілими днями. От хоча б сьогодні, де був?
— З Вітькою, в кіно… Потім у футбол грали… — похиливши голову і смикаючи бахрому скатерки, збрехав Альоша.
— Дивись, Олексію, тобі скоро чотирнадцять років, сам повинен думати. Однак скажу: мені дуже не подобається, що ти з чимсь криєшся від мене.
— Та що ти, мамо! — почервонівши, заперечив Альоша.
— Не перебивай! Тільки-но я прийшла, відразу зрозуміла, що тебе цілий день не було вдома. Тишко голодний, рибки не нагодовані. Книжки закинув, кілька днів до своєї картини не підходиш… Що з тобою? Скажи, синку, не крийся. Я ж тобі лиха не бажаю.
Альоша завагався. Розповісти про все? Та чи зрозуміє мама? Почне дорікати, а то, може статися, візьме на сміх… Ні, краще промовчати. Тим паче, він уже вирішив: організація НПВБ з завтрашнього дня не існує… Завтра він зранку піде в зоопарк і зустрінеться з своїми вихованцями: втішним вайлуватим ведмежам Димком, невтомним пустуном уссурійським тигреням Султаном…
Виручив Тишко. Вибіг з-за шафи, смішно захрюкав. І Альоша метнувся до нього.
Мама лише зітхнула і почала прибирати із столу.
… Хлопець довго перевертався з боку на бік. То йому здавалося, що подушка не так лежить, то заважала ковдра, то турбували дрібненькі квапливі кроки їжачка, що вийшов на нічну прогулянку. Перед очима, наче навмисне, стояли Макогон, Півень, Поніманський… Якісь суцільні головоломки. То записка від Касторки із загадковим ім'ям «Сергій», то та сама людина вранці зветься Михайлом Семеновичем Поніманським, а під вечір вона вже стає Збаращенком Костянтином Івановичем. Навіщо це їм потрібно? Вони вже давно не діти і все це, безперечно, не забавка… Щось тут є… Але що?
Так нічого не вирішивши, Альоша заснув. Снилися йому люди, обличчя яких щохвилини змінювалися. Щойно це були старезні діди, що скидалися на Карпа Матвійовича, а вже через мить вони перетворилися на молодих чоловіків у білих костюмах, і ті чоловіки хором кричали: «Я Збаращенко! Я Збаращенко! Михайло Семенович!» Альоша з ними сперечався, доводив, що Михайло Семенович — це Поніманський, але вони торочили своє. І раптом всі вони накинулись на Альошу і почали запихати його у великий чорний чемодан. Там лежав зв'язаний за руки й ноги Вітя і жалібно пхикав: «Все через тебе, через тебе… Ти у всьому винен…» Альоша бахнув кулаком, і чемодан розлетівся. Всі люди в білих костюмах злякано розбіглися, і натомість підійшов, усміхаючись, Макогон. На ньому були кумедні дитячі штани і ранець за плечима. «Куди ви зібрались?» — здивувався Альоша. «А я йду до Матвійовича… Ми разом з ним ходимо до третього класу…» І несподівано вдарив Альошу по плечі. Хлопчик скрикнув від болю і розплющив очі. Сонце заливало кімнату. Перед ним стояла мама.
— Вставай, синку, — торгаючи Альошу за плече, казала вона. — Щось ти сьогодні розіспався… До тебе Вітя прийшов.
АНОНІМКА
В кімнату чергового, у цей оперативний штаб управління міліції, надходили повідомлення про події, що траплялися у всіх районах міста. В безперервному потоці важливих і незначних повідомлень треба було швидко і вірно розібратись, вжити відповідних заходів. Ось задзеленькотів один з численних телефонних апаратів. Хуліган скандалив у клубі. Черговий зв'язався по рації з патрульною автомашиною, що стояла недалеко від клубу, і вже через двадцять хвилин хулігана було доставлено в управління.
Не встиг черговий доручити своєму помічникові розібратися з ним, як повідомили, що шофер-лихач збив жінку і намагався втекти, але був затриманий дружинниками. Черговий дав вказівку автоінспекторові разом з експертом виїхати на місце події, а також повідомив про потерпілу в швидку допомогу.
З'явився схвильований чоловік, затинаючись розповів, що його син Гриша зранку пішов на міський пляж і до цього часу не повернувся. Черговий доручив лейтенантові уточнити прикмети хлопчика і зв'язатися з працівниками водної міліції, з лікарнями. Батько не пам'ятав, як був одягнений син, і попросив дозволу подзвонити додому. Він набрав номер, і обличчя його просяяло в ніяковій усмішці.
— Пробачте за турботи… Виявляється, Гриша вже прийшов. Ну, я всиплю йому, шибеникові! — І ще раз вибачившись, він вибіг з кімнати чергового.
Принесли телеграму-блискавку: двом озброєним грабіжникам вдалося зникнути з Харкова на літаку, що взяв курс на їхнє місто. — Короткий інструктаж — і вже через три хвилини на аеродром рвонула автомашина з групою оперативних працівників.
Але Луговому не заважали ні безперервні дзвінки телефонів, ні селектор, ні переговори по рації з патрульними автомашинами, ні відвідувачі, ні вигуки затриманого хулігана. Влаштувавшись осторонь, Андрій Остапович уважно перечитував переданого йому черговим листа.
«Товариші начальники міської міліції! Дізналась я, що Коська Збаращенко зі своїми дружками, з такими ж злодюгами, як він сам, тягнуть все, що погано лежить. Від них, розбійників, нам, чесним жильцям, немає рятунку. Ніхто не вживає до них ніяких заходів, і вони з кожним днем все більше нахабніють. Я сама на свої очі бачила, як цей паразит Збаращенко здав чемодан, до краю набитий чимсь, певно, матерією, в камеру схову залізничної станції. Це було сьогодні. Я саме зустріла свою куму на станції і все бачила, а Коська мене не бачив. Він зараз працює на заводі, але щоб тільки відвести очі. Живе він на вулиці Загорській № 17.
Громадяни начальники! Швидше беріть його за чуба, а то Коська втече. Будьте обережні, в нього наган. Це я сама увечері на власні очі бачила. Він стояв біля крамниці на нашій Загорській вулиці зі своїми дружками і розмахував наганом. Певно, хотів її обікрасти, бо навіть розбив вітрину. Я б написала своє прізвище, та боюсь. Надто він уже лютий, просто немов звір. Для нього людину вбити, що муху клацнути. Так що не осудіть, але тільки все, що пишу, — чистісінька правда. Як на сповіді кажу. Посадіть його, гаспида, в каталажку. Тоді я сама прийду і ще більше розповім.
Ваша доброзичливиця. Пробачте, що не зовсім складно написала. Ви, товариші начальники, на це уваги не звертайте. Я того пишу, що далі терпіти не можна. На цьому листа кінчаю.
22 липня».
Андрію Остаповичу нерідко доводилось перевіряти анонімні заяви. Хоча деякі з них іноді і підтверджувались, але здебільшого вони були наклепницькими. І ця анонімка насторожила Лугового. В самому тексті, в манері автора викладати свої думки просвічувала якась фальш, та й почерк не був схожим на жіночий. «Можливо, — подумав Андрій Остапович, — я помиляюсь, заздалегідь упереджено ставлюсь до автора листа лише тому, що він не вказав свого прізвища. Не слід поспішати з висновками. Перш за все перевірю, що являє собою Збаращенко. Покличу Якименка, він у нас займається влаштуванням на роботу людей, звільнених з місць ув'язнення».
Якименко, прочитавши анонімку, зморщив лоба.
— Збаращенко, Збаращенко… Знайоме прізвище. Начебто судили за крадіжку. Звільнився в минулому році. Дозвольте, я краще перевірю по картотеці.
Якименко доповів, що Костянтин Іванович Збаращенко був засуджений до п'яти років позбавлення волі за квартирну крадіжку. Рік тому, після звільнення з ув'язнення, повернувся до міста і мешкає тепер у своєї матері на вулиці Загорській № 17, квартира 49.
— В колонії йому допомогли оволодіти спеціальністю фрезерувальника, закінчити сім класів, одним словом, як він мені сам сказав, змусили по-новому дивитись на життя. Збаращенко запевняв, що цілком покінчив з минулим. А втім… — розвів руки Якименко, — бувають і такі: на запевнення не скупляться, а потім…
